ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Стежками століть .: 9) Прикарпаття у роки Другої світової війни .: Дивізія СС “Галичина” в історіографії

Дивізія СС “Галичина” в історіографії

Вітенко Микола

Дивізія СС “Галичина” в історіографії

План

Вступ

Розділ 1. Дивізія СС “Галичина” в радянській історіографії

Розділ 2. Сучасна українська історіографія про дивізію СС “Галичина

Розділ 3. Перша Українська дивізія Української національної армії в працях істориків діаспори

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність проблеми. Друга Світова війна була однією з найбільш трагічних та кривавих сторінок в історії України. Позбавлений власної державності, український народ потерпав від військових дій, постачання воюючих сторін продовольством, стратегічними матеріалами, зброєю та людьми. Ця війна на українських етнічних землях перетворилася на боротьбу двох тоталітаризмів – нацистського та більшовицького. Кожен з них ніс в собі загрозу існування людству. Тогочасна українська політична еліта, намагаючись знайти вихід з ситуації, розділилася на декілька груп. Одні з них вбачали майбутнє України виключно в складі оновленого, здемократизованого СРСР, другі прагнули укладення рівноправого договору між українським проводом та керівництвом Німеччини на зразок Брест-Литовського, треті виступали проти будь-яких форм колабораціонізму з воюючими сторонами. За тих складних життєвих реалій було важко спрогнозувати розвиток подій, передбачити переможця у війні. Історичний процес показав що всі ці напрямки були до певної міри правильними і, водночас, помилковими.

Події Другої Світової війни, та участі в них українських націоналістичних угрупувань знаходять діаметрально протилежні оцінки в сучасному українському суспільстві. Це веде до розбіжностей не лише серед політичного бомонду, але й серед широких верств населення, до численних зловживань та відвертих наклепів з боку зоівнішніх сил, незацікавлених в існуванні незалежної і політично стабільної української держави. Саме тому вивчення історії дивізії СС “Галичина”, оцінок її дільності та ролі в подіях Другої Світової війни осоюблиіво актуальне в сучасній Україні.

Метою долідження є комплексний аналіз проблеми діяльності дивізії СС “Галичина” в історіографії та пошук виважених,об’єктивних трауктувань її історії.

Об'єктом вивчення в роботі виступають наукові праці дослідників, котрі вивчали історію дивізії “Галичина”, а також, розбіжності у фактах, поданій інформації, вплив на громадську думку радянської пропаганди, матеріалів діаспори, новітніх досліджень сучасних істориків та інше.

Предметом дослідження будуть умови розвитку історичної науки як за межами України, так і в нашій державі в різні історичні періоди. Головні відмінності в історіософських концепції даної проблеми.

Хронологічні межі роботи обмежуються квітнем 1943 р. – 2002 р. Нижня межа – це час створення дивізії і поява перших оцінок цієї події в тогочасному суспільстві. Верхня межа – дата появи праці львівського історика А. Боляновського, що вирізняється принципами неупередженості та історизму і знаменує собою появу нової генерації в історіографії проблеми.

Джерельною основою для написання роботи виступили наукові дослідження та історичні розвідки радянських, сучасних українських та діаспорних науковців. Серед істріографічних оглядів вирізяються лише повідомлення В. Вериги, В. Ідзьо й того ж А. Боляновського, що виступає ще одним свідченням актуальності проблеми.

Робота складається з трьох розділів, висновків. Перший розділ "Дивізія "СС Галичина" в радянській історіографії"" побудований на матеріалах радянських істориків, котрі зловживали своїми дослідженнями заради пропагандистської діяльності. Звичайно, осуджувати ці праці ми не маємо ніякого морального та наукового права, проте вони є яскравим свідченням "свободи слова" в СРСР. В другому розділі "Сучасна вітчизняна історіографія про дивізію Галичина" ми використали наукові доробки істориків незалежної України. Розділ третій під назвою "Дивізія в працях істориків діаспори" побудований виключно на виданнях української діаспори. В ньому відзначається широкий спектр проблем, що порушувалися ними при розгляді історії дивізії "Галичина".

Для написання роботи ми користувались методом критичного аналізу, методом історизму, об'єктивізму та порівняння опрацьованих матеріалів. Комплексно ці перелічені методи підкреслюють принцип науковості нашого дослідження.

Новизна наукової роботи полягає у з’ясуванні існуючих на сьогодні позицій в історичній науці стосовно проблеми формування, діяльності та історичного значення дивізії СС “Галичина”, окреслення шляхів до вироблення неупереджених оцінок у визначеній пробемі.

Практичне значення дипломної роботи. Матеріали, концепції та висновки викладені в дослідженні можуть бути використані при підготовці до лекційних та практичних занять з історії України, різноманітних спецкурсів, а також можуть слугувати основою для написання окремих наукових розвідок.

Розділ 1. Дивізія СС “Галичина” в радянській історіографії

Історія формування, діяльності та наслідків існування дивізії СС “Галичина” знайшли своє відображення в численних джерелах та історіографії. Джерела умовно можна розділити на дві групи: 1) документи радянського та німецького діловодства; 2) мемуарна література. Матеріали з першої групи зберігаються в ряді архівів України. Зокрема, вони містяться в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДВО України), у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) в Києві та Центральному державному історичному архіві України в Львові (ЦДІАУЛ). Серед них переважають трофейні таємні документи німецького командування: повідомлення німецьких окупаційних польових комендатур, рейхсміністерства окупованих східних територій, нацистської служби безпеки (СД). Там само зберігаються доповідні записки керівництва органів Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ) України та донесення радянських партизанських загонів, які цікавилися справою українських збройних формувань у військах Німеччини. З’ясувати деякі невідомі подробиці створення дивізії дозволяють також пропагандиські листівки й письмові документи сучасників їх формування, виявлені в Державному архіві Вінницької області (ДАВО), Державному архіві Львівської області (ДАЛО), Державному архіві Рівненської області (ДАРО)[31, с.52].

Окрім цього, значна частина документів з першої групи зберігається за межами України. Так, важливими джерелами є матеріали Федерального архіву Німеччини у Берліні, його відділення в Потсдамі та військового архіву в Фрайбурзі, Національного архіву США у Вашингтоні. Деякі з них зберігаються у вигляді копій в Архіві Нових Актів у Варшаві.

Оригінальні документи з історії дивізії СС “Галичина” зберігаються В Українсько-канадському дослідницько-документаційному центрі в Торонто, Державному архіві Чехії у Празі та Національному архіві Республіки Білорусь у Мінську. Суттєве значення для вивчення проблеми мають українські та німецькі періодичні видання років Другої світової війни [24, с.67].

Джерела другої групи містять значний інформаційний матеріал з історії дивізії СС “Галичина”, але потребують частково, а то й повністю, підтвердження архівними даними. Серед джерел цієї групи виділяються спогади Р. Колісника, В. Малкоша, С. Мединського, П. Новосада, М. Пацюка. Ключ до розуміння специфіуки умов творення УНА дають повідомлення П. Шандрука, В. Гладича, В. Гончарука, П. Дяченка, В. Жили та Л. Полтави. Більшість з них були опубліковані в збірках “Вісті Комбатанта”[4, с. 43].

Важливі штрихи до загального фону досліджуваних подій містять мемуари генералітету вермахту – Е. Манштейна, К. Тіппельскірха та інших. Сторінки історії військ СС “Галичина” в значній мірі розкрито в мемуарах шефа оперативного відділу її штабу майора Вольфа-Дітріха Гайке в книзі “Українська дивізія “Галичина”. Формування і бойових дій у 1943 – 1945 рр.”. Автор добре знав генерала Ф. Фрайтага, вояків, їхнє життя. Гайке належав до тих німецьких військових фахівців, що були прихильниками німецько-українського співробітництва. Він активно співпрацював з українськими офіцерами Д. Палієвим, Л. Макарушкою. На його думку, українська дивізія була найбфільшим ненімецьким збройним формуванням у складі вермахту в роки Другої світової війни. Він наголошував, що це не була війна українців, але вони виконували сівій обов’язок. Вони, за словами В.-Д. Гайке, були хоробрими і порядними вояками, до кінця війни несли свій меч, тримаючи його чесно і залишивши незаплямованим [14, с.34]. Деякі нез’ясовані питання теми висвітлено у споминах високопоставлених чиновників міністерств та відомств нацистської Німеччини П. Кляйста, Г. Фон Менде, Ф. Альта й інших, що виступали проти політичного курсу А. Гітлера в Східній Європі. Особливо важливі документи з минулого 1-ї Української дивізії публікувалися В. Веригоюб, Т. Гунчаком, В. Косиком та А. Боляновським[67, с.22].

Більшість цих джерел не використовувалася радянськими дослідниками взагалі. Ті незначні повідомлення, запозичені з архівних фондів, подавалися уривчасто, часто фальсифіковано, або з коментарями, що спотворювали зміст документу. Перед радянськими істориками, які спеціалізувалися на вивченні минулого дивізії СС “Галичина”, стояло політичне, а не наукове завдання: викрити підступність украпїнських буржуазних націоналістів, їхній “ганебний” колабраціонізм з фашистами.

В 1943 році німецька армія все частіше зазнавала великих втрат. Сталінградська битва змусила німецькі війська змінити стрімкий напад і тиск на більш зважені дії. У всіх країнах, що перебували під німецькою окупацією, почалися партизанські дії. Німецька пропаганда все частіше говорила про "Нову Європу", де кожна окупована країна кров'ю своїх синів і дочок мусіла вибороти собі місце в новому світі. При військовій формації, що була відома під назвою “Зброя СС”, почалось набирання добровольців для боротьби з радянськими військами. Загалом, було створено близько ЗО військових дивізій за національним принципом[23, с.31].

Український Центральний Комітет під проводом проф. Володимира Кубійовича вів переговори у справі створення українських військових частин. Для проведення набору добровольців створено Військову Управу, почесним головою якої став ген. Віктор Курманович.

28 квітня 1943 року у більших містах Галичини відбулося святкове проголошення створення стрілецької дивізії "Галичина". До дивізії зголосилися колишні старшини, підстаршини і вояки, дуже багато молоді.

Загалом, щодо створення дивізії "Галичина" (назви-синоніми: “14 дивізія зброї СС”, “1-а Українська Дивізія Української Національної Армії”(1-а УД УНА)), слід не забувати про той факт, що вона воювала на стороні Німеччини.

Утворення дивізії відбулося, як ми вже зазначали, 28 квітня 1943 року, проте реальне формування дивізії проходило протягом липня 1943-червня 1944 років - до боїв під Бродами – головним чином з українців, що проживали на теренах нинішньої Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Згодом до неї вступала молодь з інших регіонів України. Було створено Волинський легіон, формування з добровольців поміж полонених червоноармійців.

Дивізія була побудована на зразок німецьких піхотних дивізій, мала три піхотні, один артилерійський та запасний вишкілшьні полки. А також батальйони : зв'язку, протитанкової оборони, зенітної артилерії, постачання, запасний та інші. Перед виходом на Східний фронт дивізія "Галичина" нараховувала 16000 вояків. З них безпосередньо на фронт було відправлено 12000[56, с.44].

17-22 липня 1944 р. зазнала великих втрат у битві під Бродами. Нова дивізія була поповнена і вишколена в Нойгаммері в Шлезьку (Словаччина) протягом вересня-грудня 1944 року. В січні-березні 1945 р. дивізія проходила вишкіл у Словенії і в квітні 1945 знову кинута на Східний фронт, де тримала оборону на лінії Фельдбах-Бад-Гляйхенбер (район міста Грац) аж до капітуляції Німеччини[56, с.45].

У зв'язку зістворенням Українського Національного Комітету, 14 березня 1945 року вояки дивізії " Галичина " склали присягу на вірність українського народу. З капітуляцією Німеччини дивізія відступила в англійську зону окупації, де була інтернована (невелика частина дивізії потрапила в американську зону окупації).

Завершальним етапом життя дивізії було заснування Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА, яке проводить просвітницьку роботу, займається видавничою діяльністю, організовують конференції, з'їзди, зустрічі і т. д. Українські вояки, беручи карабіни наперед гордилися наслідками свого вчинку. Ті, що переходили з лав Червоної Армії через фронт до своїх, повстанці УПА, що йшли в ліс, вояки дивізії - всі вони виконували свої обов'язки заради майбутньої української держави. Допомогово-освітню опіку над вояками та їх родинами здійснювала Військова Управа [67, с.55].

Радянський уряд ніколи не визнав того, що мільйони радянських громадян допомагали німцям у боротьбі з СРСР. Так, само, як ніколи не признався в тому, що мільйони його громадяндезертували з Червоної Армії і воювали проти існуючого режиму. І це зовсім зрозуміло, бо ж признатися в тому — означало б зменшити престиж СРСР в очах західніх союзників.

Наявність "Дивізії" в історії боротьби радянського народу проти німецько-фашистських загарбників ідеологічно було невигідно для існуючого режиму. Поява цієї та інших формацій, котрі брали свій початок від "братніх народів" і воювали на ворогуючій стороні означало певні промахи в національній політиці. Найпростіше, що можна було протиставити цьому явищу - заперечити його. Саме це і зробив А. Катусев, досліджуючи події другої світової війни. Щодо національних процесів та перетворень він висловився чітко - "рух, якого не було"[33]. Саме тому, як вважає В. Чередниченко, було знайдено вихід з ситуації — учасників бойових дій, котрі виступали не на стороні СРСР названо націоналістами, білогвардійцями, зрадниками [65, С.191].

Інші радянські дослідники притримувалися думки, що створення такої військової одиниці - це вийнятково підступна політика вермахту, метою якої було приспати пильність радянського народу [48]. Вони в політичну та ідеологічну ситуацію, що склалася в Дивізії. В своїх працях вони показують безпорадність нацистської Німеччини і "націоналістичних" виступів проти Радянського Союзу, неспроможність протистояти Червоній армії [47]. Саме в такому контексті про українську формацію згадується в колективній праці "История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945" [30, С. 206-212]. Проте, авторів праці цікавить більше власне хід бойових дій і поразка дивізії під Бродами. Це трактується ними як велике досягнення радянського командування, адже ще раз доводиться сила і могутність радянської армії. Наслідуючи своїх колег, майже ідентично подає відомості про дивізію М. Полушкін, підносячи радянське головнокомандування над німецьким, котре тодітерпіло суцільні поразки [13, с.50 ].

Збройний виступ проти московського панування в Україні є запереченням радянських пропагандистських тверджень про єдність і братерство народів СРСР а в тому й українського. Сказати, що в часі Другої світової війни воювали проти Червоної армії і Українське Визвольне Військо і Дивізія "Галичина", і Українська Повстанська Армія було б запереченням офіційної більшовицької пропаганди навіть і в підручниках історії. В одному з видань "Історії Української РСР" говориться, що "у роки Великої Вітчизняної війни український народ, разом з усіма братніми народами, в героїчній боротьбі відстояв честь, свободу і незалежність своєї батьківщини - СРСР, завоювання соціалізму" [28, С. 5].

Формування дивізії показало, на думку окремих радянських дослідників, виснаженість Німеччини. В. Добричев зазначає, що після невдач на Східному фронті, програних німецькими військами битв під Сталінградом та Курськом, коли фронт почав наближатися до України, губернатор Галичини Отто Вехтер, усвідомлюючи, що українська молодь після вступу на територію Галичини буде мобілізована до лав Червоної Армії, вважав за необхідне змінити політичні настанови Німеччини щодо України і розіграти велику „українську карту" [22, С. 105].

Інші радянські вчені (наприклад, В. Коваль) вважали, що безпосередній вплив на формування дивізії мав не національний рух українців, а зацікавленість світового імперіалізму, буржуазії та капіталізму у тому, щоб підірвати авторитет СРСР [35].

Тому радянські дослідження підкреслюють безвихідність становища для німецького керівництва. Отто Вехтер, розуміючи, що потрібно якнайшвидше налагодити співпрацю з українцями (націоналістами), інакше незабаром вона стане уже неможливою, знову поїхав до вищого керівництва Німеччини, зокрема до райхсфюрера СС Гімлера, аби вирішити питання щодо формування однієї добровольчої дивізії під назвою „Галичина". Гімлер дав дозвіл, але ясно застеріг, Іщд^црвізія під різним оглядом не може бути українською: її вояки не можуть не те що думати про незалежність України, а й навіть вживати слова „Україна", „українець", „український", самі вони мають називатися не українцями, а галичанами і служити німецькій геостратегічній політиці [57, с. 512].

Однак політичний провід ОУН та окремі керівники УПА в цей час перебували під наглядом німецьких спецслужб. Останні намагалися влаштовувати внутрішні війни всередині ОУН. Так, зокрема, К. Дмитрук наводить документи, які засвідчують, що німці розпалили братовбивчу війну між ОУН (бандерівцями) та ОУН (мельниківцями), - тільки для того, щоб не велася агітація проти створення дивізії СС „Галичина". Та навіть така жорстока тактика, використана для дискредитації ОУН та її бойового загону УПА і возвеличення ролі дивізії „Галичина", не була надто ефективною[19, с. 152-167].

Позиція К. Дмитрука, як сповідника радянської ідеології, заперечує національну свідомість в українців загалом, та під час створення Дивізії зокрема. На його думку все це – витівки провокаторів, буржуазії та націоналістів, котрі не відображали думки всієї маси народу [20].

Історик П. Лященко вказує на те, що Сталіну доповіли – в районі Бродів сконцентрувалась частина військових сил, серед яких є і сформована німцями з українців дивізія „Галичина". Наказом Сталіна для удару по цьому угрупованню було виділено цілий фронт. Це був єдиний випадок за всю війну, коли радянське керівництво віддало наказ силою всього 1-го Українського фронту знищити незначне угруповання, яке під Бродами прикривало Львів[45, с. 278-279]. Можливо, радянське керівництво надзвичайно серйозно ставилось до національного формування, яке, ще й до того, було на своїй території, на своїх рідних землях.

Більше того, для швидкого і результативного удару по противнику ставка сильно укріпила 1-й Український фронт: на 13 липня, як зазначав радянський маршал С. Конев, він мав приблизно 1 млн. 200 тисяч офіцерів та солдатів, 2 200 танків і самохідних гармат, 14 000 гармат і мінометів та понад 3 000 літаків [39, С. 249].

Для стратегічного удару по „Галичині" була створена спеціальна військова група, головні сили котрої складалися з 3-ї гвардійської і 13-ти армій, якими командували генерали В. М. Гордов та М. П. Глухов. Після триденних боїв ці армії так і не зуміли прорвати оборону угруповання, до якого входила дивізія „Галичина". Тоді до наступу були залучені також кінно-механізована група генерала В. К. Баранова і 1-ша гвардійська танкова армія, якою командував генерал В. К. Катуков. Однак і цього разу всі атаки радянських військ виявились безуспішними. Радянське командування розуміло: ще один бій - і „Галичина" почне відходити в передгір'я Карпат. Виконуючи сталінський наказ, командування зобов'язалось перед ставкою не дати дивізії „Галичина" відійти разом з відступаючими німецькими військами і взяти в полон усю дивізію. Був здійснений обхід бродівського угруповання. На південному напрямку Бродівської групи, де наступала 6-та і 38-та армії під командуванням генералів П. О. Курочкіна і К. С. Москаленка, ці армії наштовхнулись на впертий опір противника. Лише в районі Колтова їм вдалося пробити коридор завширшки 6 км, через який у тил ворога ринули 30-тя гвардійська і 4-та танкові армії генералів П. С. Рибалка і Д. Д. Лелюшенка.[43, С. 28].

18 липня оборону німецьких військ було прорвано на фронті 200 км і оточено вісім дивізій, у т. ч. і дивізію „Галичина". Для повного розгрому цієї групи в район Бродів з району Ковеля та Любліна були перекинуті війська 1-го Білоруського фронту. 22 липня Бродівська група була оточена і назагал ліквідована. В полон, за радянськими військовими джерелами, потрапило понад 17 тисяч солдатів і офіцерів, 38 тисяч було знищено. Бродівське угруповання залишило на полі бою 1 100 гармат і мінометів, 1 500 автомашин і багато іншої техніки. Внаслідок ліквідації Бродівського угруповання радянські війська 27 липня підійшли до Львова. [5, с. 325].

20 жовтня 1943 р. рішенням радянської влади введено зміни і в назві фронтів – “Воронезький”, “Степовий”, “Південно-Західній” і “Південний фронт” були перейменовані відповідно у І, II, III і IV Українські фронти[28, С. 498]. Так, перейменувавши радянські фронти, більшовицькі політруки твердили, що так звані Українські фронти є справжнім зав'язоком української армії, яка остаточно оформиться, коли німецькі загарбники будуть вигнані з України.

На захід від Луцька на Волині через Радивилів, на захід від Тернополя, Бучача, Коломиї і далі аж до Карпат простягався 1-ий Український фронт .На цьому відтинку фронту, як це твердять радянські історики, німці мали 34 піхотні, 5 танкових й 1 моторизовану дивізії, 2 піхотні бригади та інші спеціяльні частини. Разом більше як 600,000 війська та 900 танків і панцерних возів, 6,300 гармат і гранатометів калібру 75 мм і більше, 700 літаків. Найбільша ворожа група кажуть вони знаходилася у львівському напрямку на відтинку Броди-Зборів.

Перед наступом радянських військ на цьому ж самому фронті червоноармійські сили нараховували 80 дивізій (з них 6 кавалерійських), 10 танкових і механізованих корпусів,4 окремі танкові і механізовані бригади. Крім того, у склад фронту входив ще й чехословацький армійський корпус. Разом на радянському боці фронту нараховувалося 843 000 війська, яке диспонувало таким військовим вирядом: 3 900 гармат і гранатометів калібру 76 мм. і більше, 1614 танків і моторизованих артилерійських приладів, 2806 літаків.

Після перегрупування військ на відтинку прориву сконцентровано до 70 відсотків танків та змоторизованих артилерійських приладів. Досліджуючи дане питання, М. Логуш (дослідник діаспори) підрахував, що густота артилерійська виносила від 150 до 250 гармат і гранатометів на 1 кілометр фронту. На відтинку прориву сконцентровано основні зусилля фронтової авіації. Загальна перевага військ першого Українського фронту над противником була: у людях 1.4 рази, в гарматах і гранатометах 2,2 рази, у ґанках і моторизованих артилерійських приладдях 1,8 рази.а в літаках 4 рази. На відтинках прориву створено величезну перевагу: в живій силі -майже в п'ять разів, а в гарматах і гранатометах 6-7 разів, у танках і моторизованих приладдях в 3-4 рази [44, С. 28-38].

13 липня 1943 року червоноармійські війська розпочали наступ у напрямі на Раву Руську, де успішно прорвали фронт і просунулися поза фронт на 8-12 км. Дещо інакше зложилася ситуація у львівському напрямку, де наступ зранку 14 липня розпочали війська середини фронту у складі 60-ої та 38-ої армій, 3-ої Гвардійської і 4-ої танкової армій на відтинку завширшки 14 км. Планувалося, щоб у ході наступу оточити і знищити вороже скупчення в районі Бродів. Тут ніде не згадується про те, що якраз у районі Бродів знаходилася у другій лінії також і українська дивізія "Галичина", але це, що якраз там планувалося "знищити вороже скупчення" говорить само за себе.

На цьому відтинку більшовикам також удалося прорвати лінію на південь від села Колтова, але вдертися на тили фронту їм не вдалося. У висліді того створився т. зв. "колтовський коридор" довжиною 16 км. , а шириною близько 4 км. Туг на місце здесяткованої німецької частини німецьке командування кинуло частини дивізії "Галичина", які, як пише пізніше П. Шандрук, наспіли там увечері 14 липня. "15 липня большевики посилили свій наступ і "в протязі п'ятьох годин бомбардувальники і штурмовики виконали приблизно 2.000 летунських вильотів. Для їхньої охорони винищувачі виконали близько 1.500 вильотів[67, с.139-144].

Радянському верховному командуванню здавалося, що перед такою силою повинно було піддатися все і прорив повинен бути завершений повністю. Так воно не сталося і, як це стверджують радянські історики, "під кінець 15 липня на львівському напрямку для наших військ вклалися несприятливі умови. З'єднання 60-ої армії, при співучасті передових відділів 3-ої Гвардійської армії, за два дні боїв просунулися в глибину лише на 8-16 кілометрів [50].

Поряд величезної переваги в людях, озброєнні, а що найважливіше, в авіації (німецьких літаків взагалі не було видно в акції й тому радянські твердження, що "за шість днів від ІЗ до 19 липня легуни (9-ої Гвардійської) авіадивізії виконали 907 бойових вилетів і в тих вилетах 204 літаки авіадивізії протистоялися 320 літакам противника".є величезним перебільшенням щодо числа німецького летунства), то все ж гаки большевикам пришилося дуже дорого заплатити за прорив у районі Колгова. Щойно 19 липня 1944 р. — оперативне повідомлення 1-го Українського фронту звучало: "У висліді швидкого маневру радянських танкових, кавалерійських і піхотних частин завершено оточення групи німецько-фашистських військ на захід від Бродів. Гітлерівці намагалися вирватися з котла і пробитися на захід. Однак, як зазначається в колективній праці "Бродовский котел", усі їхні намагання перервати перстень оточення були безуспішні. Ворог поніс величезні втрати в людях і в техніці [4, С. 151 ].

В праці "Українська РСР у Великій Вітчизняній Війні Радянською Союзу " під 1944-им роком є така інформація: "18-22 липня—Війська 1-го Українського фронту оточили і розгромили велике вороже угрупування на захід від міста Броди" [63, С.429]. Один із старшин корпусу ген. Свободи, у своєму спомині пише, що "перебуваючи в Чехословацькому корпусі на теренах Західньої України, радянська військова влада нас інформувала про існування української дивізії "Галичина". Вже вперше про неї вони заговорили щойно після боїв під Бродами, де Дивізія понесла поважні втрати. Тоді москалі грубіли по всіх фронтових відділах, що біля Бродів зліквідовано українську дивізію так, як зліквідовано армію ген. Паулюса під Сталінградом [1, С. 50].

Дивізія "Галичина", як і Українська Повстанська Армія, була виявом всенароднього незадоволення московсько-більшовицькою окупацією України й обидві військові формації заперечували радянські твердження московської пропаганди про мирне та братерське співжиття усіх народів у межах СРСР, яка всюди настирливо твердить, що в боях під Бродами "плече в плече боролися росіяни, українці, білоруси, казахи, грузини, узбеки, солдатиінших національностей. Кожний воїн, твердить їхня пропаганда, — розумів, що борючись з фашистськими загарбниками тут на землі України, він відстоював свободу, честь і незалежність своєї радянської батьківщини, прискорює остаточний розгром ворога.

Радянський сторик Даниленко приводить слова О. Костельника, який твердив, що "якби не допомога наших священиків, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих "добровольців". Молодь ховалася від набору або втікала до лісу. Тих, кого окупаційна влада затримувала, “притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували...” Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитися. Директори середніх шкіл почасти із своєї власної ініціагиви, почасти за наказом зверху позаписували в "добровольці" всіх учнів старших клаясів. Але й це не допомагало. Довелося кожному з нас...віддавати своїх власних дітей на убій. Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів. .." [18, с.121-123].

Даниленко не каже, звідки він узяв цю цитату, а також не згадує про те, в яких обставинах О.Костельник цю заяву складав і підписував, якщо взагалі підписував. Автор також не згадує докладно про ту молодь, що тікала до лісу, бо й така була, чи вона там приєдналася до радянських партизанів, щоб відбудовувати тюрму народів СССР, чи до Української Повстанської Армії, якої гаслом була самостійна Україна [18, С.121-123].

У 1973 р. у видавництві політичної літератури в Києві появився твір про ієрархів українських церков "Свастика на сутанах", якого автором є Клим Дмитрук. Як виявилося, це недійсне прізвище, а псевдонім майора КДБ Климентія Гальського, поляка із Житомирщини, відомого з цілого ряду незаконних дій щодо мирного населення у районах Львівщини, де він брав участь у мордуванні в'язнів та фабрикував"справи", погрібні для КГБ. І ось цей "історик" сфабрикував працю проти українських ієрархів, в якій присвятив найбільше місця українській католицькій ієрархії на чолі з покійним уже митрополитом Андрієм Шептицьким. Як виходить із цієї "історичної праці" у Дмитрука як і в Даниленка, мабуть,чи не найбільшим гріхом української католицької ієрархії та духовенства було те, що вони прихильно поставилися до організації дивізії "Галичина" в 1943 р. Крім церковної ігрархії дісталося також і всім політичним та суспільно-громадським діячам , як Степан Бандера, Іван Кедрин, Богдан Кравців, проф. Володимир Кубійович, Микола Лебедь, о. д-р Василь Лаба, полк. Андрій Мельник, майор Євген Побігущий та багато інших. Для нього всі вони - зрадники і запроданці, найтяжчі вороги українського народу. Десятки тисяч добровольців з української молоді до дивізії "Галичина" до нього не промовляють, бо в нього є своя статистика, яка каже, що "незважаючи на всі зусилля душпастирів вербування добровольців затягується" і "на 5 липня за офіційним звітом Військової Управи "зголосилося лише кількасот колабораціоналістів" [21, С . 201].

Очолювані нацистським генералом Фрайтагом,обмундировані в чорну уніформу дивізійники, на думку К. Дмитрука , являли собою отару гітлерівських опричників, перевертнів лютих ворогів українського народу. З даного опису матеріал не має цінності, чи Дмитрук пише не про дивізію "Галичина", бо, по-перше, із силою мобілізованих молодих людей до Дивізії на протязі менше одного року вишколу, не могли їх перетворити у "лютих ворогів українського народу" чи "отару гітлерівських опричників", до яких він привик, будучи на службі НКВД-КДБ. Найкращим прикладом його непроінформованості про дивізію "Галичина" є те, що він не знає навіть про колір її уніформи, і, мабуть, прочитавши Галана, і собі повторює його вигадки, що члени Дивізії були "обмундировані в чорну уніформу СС", тоді коли Дивізія мала сіро-зелену уніформу. Дмитрук с також автором "праці" "Безбатченки : правда про участь українських буржуазних націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР" (Львів, Каменяр, 1974), яка , як це видно з підзаголовку , призначена українськими націоналістам та церковним ієрархам, але про дивізію СС “ Галичина” матеріал там майже повністю відсутній. В цій книзі вміщено 12 ілюстрацій, що стосуються дивізії, легіонів “Нахтігаль”, “Роланд”.Проте серед написів під цими фоторепнродукціями містяться епітети “зрадники”, “запроданці”, “головорізи”, “яничари”[19, с.160-164].

В праці В. Шульженка “Ганебне запроданство і бесславний кінець” на початку автор заявляє “ в бродівському котлі серед числа розбитих фашистських дивізій також знаходилася й славнозвістна 14-та піхотна дивізія “Галичина”. Історія її винекнення це мерзенний приклад зради своєму народові українських буржуазних націоналістів”. Далі автор категорично пише: “До дивізії потягнулися поліцаї, оунівці, куркульські синки, уніятські запроданці, пропащі головорізи, вбивці, гвалтівники, які проводили звірські розправи над радянськими патріотами. До неї влилися також бандити з батальйону “Нахтігаль”(“Соловейко”), який прославився ще в 1941 р. масовими розстрілами мирного населення м. Львова, випущені з тюрем злочинні елементи. Вся ця нечисть складала кістяк бандитської дивізії”[4, с.210].

В. Шульженко вважав, що при організації дивізії “проходило полювання за молоддю”, а основними методами вербування добровольців було насильство,шантаж та залякування, обман, підкуп. Всі ці заходи на його думку проводилися спеціальними командами СС і українською поліцією”[4, с.211-212]. Зазначений дослідник не наводить жодних посилань на документи. Він лише зазначає, що почерпнув дану інформацію в “народній свідомості”[4, с.214].

У 1975 р. у Львові було видано “наукову”працю В. Масловського під назвою “Жовтоблакитна мафія”, в якій зазначається, що в квітні1943 р. Гітлер особисто схвалив створення дивізії. Однак, реалізація його намірівпроходило дуже важко, оскільки “не було добровольців”, а “погрози і насильницька мобілізація дали незначний результат”[46, с.55].

Незважаючи на такі заяви,необхідно пам’ятати про те, що на Нюрнберзькому процесі де судили військових злочинців, радянське обвинувачення не зайшло жодних переконливих аргументів, щоб домогтися покарання чи видачі СРСР учасників дивізії.

Про рейд партизанського відділу під командою С. Ковпака в Карпати, який відбувся у червні й липні 1943 р. ми вже згадували в іншому місці, як про один із засобів, який мав перешкодити вербуванню добровольців до майбутньої дивізії "Галичина".Радянські історики, всупереч фактам, втричі перебільшили німецькі сили, які виступили проти Ковпака (з двох полків зробили 6), поплутали і хронологію, запевняючи, що "батальйони дивізії СС-Галичина" брали участь у поборюванні партизанського відділу Ковпака в Карпатах, хоча в той час, 17 і 19 липня, відбувалися перші покликання на рекрутський вишкіл до дивізії, отже, дивізії ще не було.

У своєму пасквілі на національно-свідому українську іміграцію "Правнуки погані; українські націоналісти в Канаді" (Київ, Радянський Письменник, 1960), прикриваючись дуже влучним псевдонімом Марко Терлиця назвав один розділ "Воєнні злочинці". Тут він розписується відомим радянським стилем, використовуючи найвідбірнішу лайку ідеологічної пропаганди, пропаганди супроти всіх тих, які зі зброєю виступили проти ненависної московсько-більшовицької тиранії, в тому числі і проти дивізії "Галичина". Він називає дивізію “ганебною” а її вояків воєнними злочинцями, не подаючи жодних доказів, де і коли Дивізія як цілість, чи якісь окремі її частини, чи навіть хоча б окремі вояки поповнили якісь злочини супроти цивільного населення, де б Дивізія не стояла [ 9, С. 105-106]

Про правдивість Кравчукових "стверджень" чи не найкраще свідчить його інформація про генерала Павла Шандрука, головнокомандувача Української Національної Армії весною 1945 року. “Хто такий Павло Шандрук? - питає Терлиця-Кравчук, і віповідає — Він білогвардієць. Втік з України в 1920-их роках після встановлення радянської влади. Від 1922 року до вибуху другої світової війни служив офіцером у польській панській армії. Подейкують, що саме він, будучи командиром дивізії, здав її німецьким фашистам. За ці саме заслуги гітлерівці його зробили командиром дивізії "СС Галичина". Після того, як радянське військо розбило цю паскудну дивізію під Бродами "герой" Павло Шандрук утік на Захід і опинився аж у славному Берліні". [59, с. 131].

Тут дозволимо собі вказати на деякі неточності, якими так обтяжене псевдодослідження цього радянського “науковця в Канаді. Перше, це те, що ген. Павло Шандрук білогвардійцем ніколи не був і в Денікіна не служив, як і в іншій біло-московській армії. Як підкреслює Василь Верига, за часів української державности він був полковником армії УНР і з України зовсім не втікав, а відступив перед московською навалою із зброєю в руках, як годиться вірному синові українського народу, що боровся проти московського ярма. Як емігрант, він перебував у Польщі до 1936 р. і щойно після цього став контрактовим старшиною польської армії, в рядах якої він воював проти німців, командуючи 18-им полком піхоти[ 9, С. 106]. Німці захопили його пораненим у шпиталі і забрали в полон. Якщо б генерал П. Шандрук "будучи командиром дивізії, здав її німецьким фашистам" то польський екзильний уряд про це мусів би знати, тим більше, що про це знає Терлиця-Кравчук, і напевно не нагородив би його вже після війни найвищим польським відзначенням Virtuti Militari. Звільнившись з німецького полону, П. Шандрук проживав на польських землях і щойно 17 березня 1945 р. Президія Українського Національного Комітету призначила його головнокомандуючим новосформованої Української Національної Армії, і в такому характері він відвідав у квітні 1945 р. дивізію "Галичина", щоб прийняти присягу вояків у вірній службі Україні, бо власне годі вона була перейменована на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії[40, с. 160-178].

Таким чином, беззаперечним видається факт фальсифікації української історії радянськими дослідниками . Ми бачимо, що пропагандистська інфраструктура була розгалуженою, однобокою, несправедливою, пронизаною перекрученими, а інколи й надуманими фактами. Тому ставитися до радянських оцінок небхідно обережно. При цьому необхідно враховувати й те, що оцінки радянської історіографії відігравали роль державної ідеології і в значній мірі продовжують впливати на свідомість людей старшого покоління сучасної України, вихованого в дусі марксизму-ленінізму. Відхід від традиційних радянських стереотипів в історіографії притання дивізії СС ”Галичина” є важливою передумовою формування теперішньої української державницької ідеології, що передбачає досягнення консенсусу в суспільстві.

Розділ 2. Сучасна українська історіографія про дивізію СС “Галичина”

Вітчизняні історичні дослідження з даної проблеми не є такими насиченими, як праці істориків діаспори. Надзвичайно мала кількість монографічної літератури, поверхневість розвідок ще довший час залишатимуть проблему актуальною. Усі без виннятку статті та праці українських дослідників побачили світ не без допомоги діаспори. Звичайно, позиція дослідників є відмінною від радянської офіційної ідеології, проте є багато в чому схожою до істориків діаспори, що на нашу думку є значним недоліком.

Переважна більшість матеріалів, де можна прослідкувати трансформацію історичної науки, представлена в збірниках статей, матеріалах конференцій. Через широку участь діаспори в них, конференції набули статусу міжнародних.

Так, в серпні 1993 року в Києві та Львові відбулися міжнародні конференції, присвячені Дивізії, матеріали якої були поміщені у збірнику "Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник". Матеріали науково-практичної конференції, яка відбулася 21-22 вересня 2000 року опубліковані у виданні "Перша Українська дивізія Української національної армії: історія створення та національно-політичне значення" (Львів, 2002 р.). На конференції були присутні 140 осіб, в т. ч. і гості з закордону.

Виступаючи на ній, Петро Недзельський торкався проблем дивізії й зупинився саме на передумовах створення української військової частини. Дану проблему дослідник комплексно розглянув в міжнародному аспекті, соціально-політичних та соціально-психологічних особливостях українських земель, народу[ 49 , С. 99-105].

Цікавим є дослідження історіографічно-аналітичного характеру Віктора Коваля. Автор аналізував радянську позицію до дивізії, а також попагандистські методи спростування ролі національних українських військових частин в спробі українського державотворення. Мета дослідження автора - подолати стереотипи московської імперської пропаганди [36, с. 106-112].

Більше того, В. Коваль проводить паралелі політичної свідомості, вказує на проблеми в сучасних умовах, котрі стосуються 1-ої УД УНА. Торкаючись проблеми української дивізії, історик Олег Гринів значно ширше заглибився в питання. Він комплексно підійшов до життя українців в роки II світової війни. Спростовуючи радянську пропаганду, О. Гринів стверджує, що війна для українців розпочалася в 1939 році, а не 1941, як було прийнято вважати за радянських часів. Під час війни все розташування політичних сил спричинило до того, що українці в бойових діях змушені були вибирати один з трьох варіантів : боротьба в лавах УПА на два фронти, боротьба проти більшовизму на боці Німеччини, виступити на стороні СРСР. Не бажаючи воювати на стороні Радянського Союзу та на два фронти в лавах УПА (оскільки можна було наразити на небезпеку своїх співвітчизників), величезна кількість української молоді, вбачаючи перспективу під німецькою, а не під радянською окупацією, ставали добровольцями до дивізії [17, с. 124-136 ].

Сучасний український дослідник В. Косик вважає, що 18 червня 1943 р. зголосилося 84 тисячі добровольців, приблизно 52 тисячі пройшли медичну комісію. Водночас у німецькому звіті фігурує цифра 62 тисячі. При остаточному виборі німці прийняли до лав дивізії „Галичина" 12 тисяч чоловік [70, с. 359-360].

У листівці від травня 1943 р. ОУН-Бандери заявила про своє вороже ставлення до ідеї спільної боротьби з німцями проти більшовизму, розцінюючи таку позицію, як капітуляцію перед німцями [70, с. 358]. Бандерівці розуміли, що вермахт не віддасть українцям їхні землі, щодо яких в німецького командування були інші плани. Перебуваючи у глибокому німецькому тилу, дивізія, по суті, стала за рік навчання німецькою військовою одиницею. До її керівництва українці практично не допускались. Усі українські настрої в дивізії контролювались гестапо. Бажання українських старшин бачити дивізію українською, щоб реабілітувати себе за ганебний союз із німцями, були задушені однозначною директивою Гімлера, яка була доведена до особового складу дивізії [70, с. 200].

В. Косик з приводу бажання українців вступити до лав дивізії пише, що при створенні галицької дивізії багато молодих хлопців ішли добровольцями лише з патріотизму та ідеалізму - щоб воювати зі споконвічним ворогом українського народу, який безпосередньо загрожував Україні, та щоб захищати українську землю. Але інші, власне, були не добровольцями. Вони записувались, оскільки не мали вибору. Для них це була нагода уникнути ще більш небажаної долі - роботи в Німеччині чи мобілізації службою праці на примусову роботу в одному з таборів „Баудінст" у Галичині (начальниками у цих таборах були здебільшого поляки чи німці польського походження, котрі буквально ненавиділи українців). Інших „добровольців" пізніше було набрано силою. У 1944 р. один із полків дивізії було сформовано з людей, спійманих під час облав на вулицях і вокзалах. [70, с. 359-360].

Прокоп М. до вивчення проблем, пов'язаних з дивізією підійшов комплексно, через висвітлення загальної політики Німеччини щодо України. На широкій джерельній базі розкриває характер взаємостосунків, які, звичайно, були односторонніми. Вермахт не рахувався з українством, а створення дивізії було необхідніше Німеччині, ніж це могли зрозуміти українські керманичі, котрі плекали надію на певну автономію та пільги [71, с. 91-119].

Займаючись проблематикою молоді, Олег Гринів зазначає, що німці практично протиставили галицьких юнаків і дівчат молоді з центральної України, Волині, Полісся та Підляшшя. Як підкреслює автор, нерідкими були випадки конфліктів між представниками різних регіонів на мовно-культурному підґрунті. Цими аргументами досить вдало маніпулювали і користовувалися представники вермахту [71, с. 162 ] .

Проблеми творення дивізії на Прикарпатті торкнувся С. Роман. [53, с. 84-87 ]. Підкреслює вкрай жорстоке ставлення до проявів українського націоналізму. Воїни УПА привселюдно розстрілювались, систематично проводились облави. Можливо, через це перший набір в дивізію не дав бажаних результатів, люди не охоче вступали до лав новоствореної військової одиниці [53, С. 86].

Про творення формування на Львівщині матеріал подає О. Кузьмович. Львівяни позитивно сприйняли можливість утворення української військової одиниці, нехай і під орудою Німеччини. Дуже багато добровольців до лав дивізії мали відношення до "Пласту", який на той час був забороненим. Більш ™ політичне обізнані, зорганізовані, мешканці Львова і Львівщини прагнули порядку на власній зхемлі і плекали надії, що "СС Галичина"буде першим кроком до очікуваної принаймні автономії [ 43, с. 56-57 ].

Загальною тенденцією вітчизняної історіографії є тісна співпраця з діаспорними виданнями. Подекуди, дослідження не мають певної наукової цінності через відсутність новітніх джерельних матеріалів. Проте, досить цікавими є праці про конкретних осіб, котрі мають відношення до Дивізії. Детально вивчивши історію в особах, можна уявити цілісну картину взаємостосунків, політичних перепетій та ін.

В Києві, 21 серпня 1993 року одноголосно прийнято учасниками науково-практичної конференції і Світового з'їзду дивізійників до 50-ти річчя утворення дивізії "Галичина " звернення до українського народу. У зверненні відзначалось, що метою створення дивізії було бажання в майбутньому організувати Збройні Сили України. Дивізійники осягали військову науку, отримавши зброю, ставали на захист України супроти більшовицького терору.

Відзначалось, що вже давно знайшли примирення всі воюючі у II світовій війні країни, і в нашій молодій державі усі повинні дійти до злагоди, компромісу, забувши старі образи і непорозуміння [ 64, с. 138 ].

Учасники конференції мали рацію, адже залишки стереотипів заважають критично підійти до досліджень такого характеру. Соціально-політичне обгрунтування створення дивізії подає Богдан Якимович. Більшість тогочасної української інтелігенції, за словами дослідника, підтримали ідею української дивізії, прогнозуючи зміну в стосунках з Німеччиною в кращу сторону. Сама ж ідея, підкреслює автор, належала німцям, незалежно від Українського Центрального Комітету [73, с. 47]. Дослідник зауважує, що склалася історична доцільність створення дивізії. Українці отримали легальний доступ до зброї і набули військового вишколу. Частина вишколених вояків перейшла в лави УПА ( близько 1000 осіб).

Чималу роботу виконала дивізія після закінчення війни. Передусім, потрібно було донести до українського народу і до всього світу причину позитивної реакції українства на заклик утворення дивізії. В післявоєнний період В. Бойко виокремлює наступні наступні найважливіші завдання: створення організаційної системи, облаштування колишніх вояків в нових оселях та ін. Він підкреслює апартійність Братства, а мета його існування - побачити українську державу незалежною [28, с. 147-152].

Важливим досягненням сучасної української історіографії є монографії А. Боляновського “Українські військові формування у складі військ гітлерівської Німеччини” та “Дивізія СС “Галичина”: історія”. В них автор аналізує великий масив архівних матеріалів України, Російської федерації, Німеччини, Канади, США, мемуари учасників Другої Світової війни тощо. Він приходить до висновків про стратегічність помилки українського національного проводу,якапривела до створення дивізії СС “Галичина”. Водночас, він виправдовує рядових учасників тих подій, вказує на їхню дисциплінованість, військову підготовку, націоналістичне виховання. А. Боляновський справедливо вказує на те, що прорахунками українського керівництва повністю скористалися радянське керівництво та пропаганда. Він відстоює думку про необхідність визнання комбатантів учасниками бойових дій і надання їхм ріноманітних соціальних пільг. Роботи А. Боляновського сприяють налагодженню консенсусу в середині сучасного українського суспільства. Їхнім недоліком на сьогодні є лише слабка їхня популяризація серед широких верств населення.

На основі аналізу вище названих досліджень ми маємо змогу спостерігати прогрес української історичної думки з дня проголошення незалежності. Вже без страху можна говорити на колись закриті теми, більше того спростовувати помилкові уявлення, які панували в радянському суспільстві.

Розділ 3. Перша Українська дивізія Української національної армії в працях істориків діаспори

В історію України періоду Другої світової війни окрему сторінку вписала дивізія "Галичина", відома також як Перша Українська дивізія Української Національної Армії (І-ша УД УНА). Поряд з іншими національними військовими формуваннями того часу вона стала однією з ланок у вікових змаганнях українців за створення власної збройної сили. Втім, історія дивізії протягом усього повоєнного часу залишалася однією з найконтроверсійніших проблем вітчизняної історичної науки. Історичну справедливість в даному випадку допомагає встановити історична та мемуарна література української діаспори.

В довідковому виданні - " Енциклопедії українознавства", -відомості про дивізію носять фрагментарний характер, подається структура дивізії, вказується, що вона виступила на боці Німеччини у II світовій війні, а також, описуються побіжно усі реформаційні процеси, котрі пов'язані з нею. [16, с. 510].

Найдоступнішою для широкого кола читачів України є загальна праця з історії України Ореста Субтельного, котрий, торкаючись Дивізії, зазначив, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій екстермінації євреїв участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммлерові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських злочинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж комунізм [54, с. 579].

Що стосується стосунків новоспеченої військової формації з іншими національними силами, то такі матеріали подає [55, С. 75-77]. Цим автор підкреслив національну єдність та ідею української нації, народу, який домагався власної державності методами, що не завжди отримують належну оцінку в дослідників.

Тему єдності національного духу дивізійників та повстанців у висвітлює Ю. Тис-Крохмалюк[60, с. 30-34]. Проте, вермахт бачив в дивізії лишень одну з багатьох ненімецьких формувань, які брали участь у військових діях і взагалі не бачив доцільності відстоювати якусь українську національну ідею неіснуючої держави. Автор наводить приклади переходу дивізійників до лав УПА, де чітко прослідковувалась мета і ідея.[61, с. 32-34]. Автор показує спільну мету обох військових формувань – подолання радянського тоталітарного режиму.

Про спільну мету дивізійників і вояків УПА пише також О. Сокольський. Автор використовує дослідження як вітчизняних вчених, так і істориків діаспори[56,c. 87-89].

Праці істориків діаспори побудовані на великій кількості польового матеріалу. Надзвичайно велика кількість спогадів про діяльність 1-ої УД УНА поміщена і в періодичних виданнях.

Журнал "Вісті Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА " став логічним завершенням історії всієї Дивізії. Він опинився тим зв'язком для колишніх вояків, який міг подолати і простір, і час. Початкове як місячник, потім як двомісячник, вперше вийшов у Мюнхені в 1950 році. Об'єм видання поступово збільшувався, представництва відкрилися у 9-ти країнах світу.

"Вісті" вміщують програмові і редакційні статті, матеріали про І-шу УД, вишколи, поодинокі її частини, служби, участь у боях, полони. Журнал є чи не найбагатшим джерелом матеріалів до історії Дивізії,, цнність виданню надають рецензії на праці з даної проблематики, власне наукові статті, які грунтуються на широкій джерельній базі.

Реорганізація товариств та організацій, які завдячують своєму творенню Дивізії призвела до появи нового видання, більш ширшого, з актуальними темами - "Вісті Комбатанта". У "Вістях" поміщені влучні висловлювання з різних проблем історичного характеру, спостерігається спроба потистояти радянській ідеологічній машині, котра розвернула свою діяльність і за межами СРСР.

На особливу увагу серед істориків діаспори заслуговують праці Василя Вериги, котрий невтомно і систематично протягом багатьох років подає нові відомості, матеріали, аналіз подій, пов'язаних з "Дивізією Галичина" [6, с. 74; 7, с. 35-45; 8, с. 63-73].

Грунтовне монографічне дослідження автор присвячує повстанню у Варшаві та участі дивізії в його придушенні. Тут В. Верига зіткнувся з польською історичною наукою, яка негативно ставиться до українських військових частин [9, с. 259]. Чи не найповніше видання дослідника аналізує також радянську та польську позиції, їхні стереотипи, автор спростовує певні моменти спотвореної історії [10, с.. 79-84]. Розглядає також спогади вояків як першоджерело дослідження [11, с.252], торкається проблем дивізії після поразки під Бродами і наступну її діяльність[12, 208 с], [13, с. 60-64].

Це, звичайно, далеко не повний перелік його праць, проте і цей короткий список досліджень В. Вериги свідчить про широкий спектр інтересів науковця. Всі статті та праці пронизані патріотичністю та болем за долю нашої держави, яка була в полоні радянської ідеологічної системи.

Попри існування широкої джерельної бази з цієї теми протягом майже половини століття в Україні не було її досліджень — за вийнятком окремих згадок в підпорядкованих ідеологічним стереотипам публіцистичних творах, що мали суто пропагандистський характер. Прогалину вітчизняних досліджень, присвячених даній тзмі, деякою мірою заповнила українська еміграційна історіографія" Перший нарис історії дивізії, написаний Миколою Капустянським опубліковано окремим розділом у 1953 р. в Мюнхені у колективній праці під назвою "Історія українського війська"[ 32, с. 604-628].

Загальні передумову утворення дивізії розглянув Василь Дмитришин у статті під заголовком "Нацисти і добровольча дивізія СС "Галичина", надрукованої у 1956 р. в “Американському слов'янському східноєвропейськом” огляді. У 1961 р. Інформаційно-видавничий інститут в Буенос-Айресі (Аргентина) видав іспанською мовою книгу колишнього: офіцера дивізії Юрія Тис-Крохмалюка "Війна і воля", поява яко стала важливим доробком у висвітленні теми. У ній стисло охаракте ризовано причини й процес створення дивізії, основні етагн бойових дій цієї частини, опис яких доповнено споминами ї) учасників. На згадку заслуговують публікації Романа Крохмалюк; (мемуарного характеру "Заграва на Сході"; Торонто—Нью-Йорк 1978), Василя Вериги ("Дорогами Другої світової війни"; Торонто 1980) та Романа Колісника ("Українська дивізія і Військова Управа "Галичина"; Торонто, 1990) [37]. Професор Ратгертського університет; (США) Тарас Гунчак присвятив досліджуваній темі книгу "В мундирах ворога" (Київ, 1993). Значний фактичний матеріал навів у праці "Дивізія "Галичина" Михайло Лоґуш (Атґлен (США), 1997) [ 44].

З-поміж мемуарних видань слід згадати спогади Володимира Кубійовича, Костя Паньківського, Павла Шандрука, а також інших сучасників тих подій, вміщені в українській еміграційній періодиці. Згадані спомини стосуються переважно формування або лише деяких окремих подій з історії дивізії "Галичина" — 1 -ої УД У НА і тому тільки частково висвітлюють побут і участь у бойових діях дивізійних вояків. Перебуванню вояків дивізії в полоні присвячено цілий ряд мемуарних досліджень, в тому числі "Беллярія, Ріміні, Англія" Євстахія Загачевського (Чікаґо, 1968) та колективний збірник "Ріміні, 1945-1947", виданий під редакцією Всеволода Будного (Нью-Йорк, 1979). Важливим позитивним надбанням цих публікацій є особисті відгуки та враження учасників тодішніх подій [9, с.77-113].

Політичні проблеми творення дивізії розглядає Стахів Р. [58, с. 38-40]. Він підкреслює, що попри невдачі німецьких військ, українські патріоти сподівались поставити бар'єр більшовицькому терору, який просувався разом з радянськими військами. Українців не так цікавило на чиєму боці взяти участь у бойових діях, як поти кого - СРСР.

Із західноєвропейських дослідників першим автором ґрунтовної праці з історії дивізії "Галичина" виступив колишній начальник оперативного відділу штабу дивізії, майор німецьких збройних сил V Вольф-Дітріх Гайке. У книзі, присвяченій історії дивізії й виданій українською (1970 р.), німецькою (1973 р.) і англійською (1988 р.) мовами, він грунтовно охарактеризував участь українського з'єд­нання у воєнних діях[15].

Дана праця, яка виходить у "Записах" Наукового Товариства ім. Шевченка — це історія формування і бойових дій цього найбільшого українського зімкненого військового з'єднання на німецькому боці в роки II світової війни, що існувало від літа 1943 року під назвою Дивізія "Галичина" аж до капітуляції Німеччини. Автор як шеф шлюбу Української дивізії знав найкраще її внутрішнє життя, вишкіл, бої. В.-Д. Гайке відзначає приязні стосунки між німцями і українцями.

Після смерті генерала Фрайтага (командира дивізії), він стає єдиною компетентною особою, спроможною представити історію Дивізії — її вишкіл, внутрішнє життя. В праці подаються в хронологічній послідовності всі події, пов'язані з формуванням і бойовими діями Української Дивізії. Автор нещадно критикує генерала Фрайтага, який не хотів зрозуміти політичного значення Дивізії і вважав її за звичайну німецьку дивізію, сформовану з українців, а також не сприймав психологію українського вояка. Окрім того, автор підкреслює помилки німецького командування під час організації дивізії.

Коли дивізія була уже на марші і 28 червня 1944 р. вирушила із Нойгаммера, де проходила останні навчання, до Галичини, з головного штабу сухопутних військ до групи армій „Північна Україна" прийшов наказ про те, що дивізія Галичина не буде введена в бої в районі Станіславова, а займе позиції на другій лінії фронту, у ймовірному центрі головних боїв групи армій „Північна Україна". Як бачимо з німецьких наказів, дивізію було кинуто на найважчу ділянку німецько-радянського фронту - в центр головного удару радянських військ

Сам Вольф - Дітріх Гайке зазначає, що праця мала би внести ясність щодо заслуг українців у боротьбу за справжню демократію. Наукову цінність праці додають картографічні схеми, світлини з архіву Головної Управи Братства кол. Вояків 1-ої Української Дивізії Української національної армії [24, с. 104-118].

На думку дослідника українці з підозрою ставились до планів губернатора Галичини створити українізовану військову організацію. Опираючись на німецькі джерела, підкреслює, що Гітлер (райхсфюрер), даючи дозвіл на творення дивізії, заборонив будь-які національні ухили, заборонив вживати слова "Україна", "українець", замінивши останнє "галичанин". Окрім того, звертає увагу на факт потужної агітації проти створення дивізії бандерівським рухом. Загалом, автор наводить наступні дані -бажаючих втупити в українізовану частину було близько 82 тис., медичний огляд пройшло 52 тис., сама німецька канцелярія зауважувала, що бажаючих вступити в дивізію ніколи не бракувало. Загалом, дивізія мала мати понад 14 тис. бійців. Сам Гітлер відзиваючись про військове і політичне становище, говорив: "Німеччина була зацікавлена в українському гарматному м'ясі". Таким чином, Віктор Ідзьо творення дивізії німецьким керівництвом наголосив власне на корисливі погляди німецького керівництва, і аж ніяк не безкорисливість відродження української армії. Всі процеси відбувалися в силу становища Гітлерівської Німеччини на Східному і Західному фронтах. Населення Галичини чекало пом'якшення фашистського режиму, але цього не сталося. Дивізію "Галичина" не було кинуто в центр головного удару радянських військ.

Колісник Р. у праці " Військова Управа та українська Дивізія "Галичина" описує події та обставини, в яких творилася українська дивізія в німецьких збройних силах під час II світової війни. Для цієї межі створено Військову Управу, на початку з проф. В. Кубійовичем, діяльність якої полягала у підтримці зв'язку між воїнами Дивізії і їхніми рідними і загальною громадськістю. Автор системно підійшов до вивчення і висвітлення даної проблеми, зупинився на наступних моментах: творення дивізії, складу і побудові Військової Управи, вербувальних акціях, військовим надрам. Дослідник відзначає, що під час агітаційної роботи до дивізії німецьке командування стримувало надмірний ентузіазм українців, але одночасно не забороняло національного забарвлення під час агітації. Крім того, Роман Колісник наводить таємний наказ Вехтера (губернатор у Львові з 1942р., один з ініціаторів творення дивізії), де чітко вказано рівень стосунків між німцями і українцями. В наказі Галичина й надалі трактувала як власність Німеччини, однак, співставляючи поляків та українців , в наказі звернуто увагу на те, що перші не зрозуміли своєї європейської відповідальності у боротьбі проти більшовизму, на відмінну від галичан. Звичайно, патріотичним колам українців про наказ нічого не було відомо, а тому сама ситуація і в Галичині, і на фронтах створила на короткий час штучний світ спонтанного захоплення і перебільшеного оптимізму [37, с. 46-57 ].

Не обійшов увагою і духовне життя в дивізії, ідейниками і натхнениками якого були А. Шептицький, В. Лаба. Зокрема, автор вказує на ранг священників в дивізії - старшини. Такий крок німецькі командування зробило з однією метою - привернути симпатію вояків до Німеччини. Одночасно, православним священникам дорога до дивізії була закрита [37, с. 85-91].

На думку Володимира Кубійовича саме Галичина була тим регіоном, в якій необхідно було відновити німецькі (австрійські) порядки. Тут повинна була бути тісна українсько-німецька співпраця. Першим таким етапом співпраці була Дивізія "Галичина". До створення формування, все багато українців опинилося в рядах німецької армії, наприклад, у формації "Ваффен - СС ". Також дослідник зупиняється на політичних і стратегічних причинах створення української військової частини. Він зазначає, що німецьке командування мало надію, що в Східній Європі через національну строкатість можуть статися хаотичні відносини, де Дивізія "Галичина" могла б відіграти роль ядра української національної армії. Позиція ж українців була відмінною від офіційної німецької: після створення у відповідної політичної бази, показати місце українців у Європі, після чого буде повна підтримка німецької сторони. Українці, які мали відношення до творення Дивізії "Галичина", мали на меті виключно український інтерес [41, с.2-5].

Канадський дослідник В. Верига, проте, вважає, що уже восени 1944р. назва „Галицька" (Galizisher) була замінена на назву „Українська". Аналогічно змінилися й назви полків і менших підрозділів. Дослідник зауважує, що з часу набору в дивізію до часу становлення дивізія „Галичина" пройшла певну еволюцію, яка не була на користь німецькій армії. Українська дивізія мала свої суто українські інституції, зокрема, існував інститут капеланства, чого не було в німецьких частинах СС. Якби дивізія була суто СС-одиницею, то це не дозволило б перетворити її в квітні 1945 р. в І Українську дивізію Української національної армії, - задумане при самому початку її зародження в 1943 р., все ж таки, як бачимо, було реалізовано українцями 1945 р. Все це вкотре доводить, що українська дивізія була не натовпом зрадників української національної справи, колаборантами чи колоніальним військом, а зосередженням української інтелігенції, яка дбала насамперед за розбудову української державності та її оплоту - професійної армії. [10, c. 176-177]. Отже, як зазначає В. Верига, на 2 червня 1943 р. з цілої Галичини зголосилося до дивізії „Галичина" 81 999 осіб, з них вибіркова комісія прийняла 52 875 осіб, згодом з різних причин звільнивши 29 124 особи. З тих, що залишилися, підсумовує він, можна було створити не дивізію, а корпус [10, с. 74-75].

Роман Крохмалюк, посилаючись на протокол Військової управи гаупштурмфюрера Шульце наводить за 1943 р. такі дані: „На призив до Дивізії подало заяви 80 тисяч осіб, до огляду в кандидати було призвано 53 тисячі осіб. Особисто для відбору з'явилося 42 тисячі осіб, відібрано 27 тисячі осіб. Попередньо відібрано 19 047 осіб, дійсно затверджено 13 245 осіб. В сучасну пору на навчанні знаходяться 11 578 осіб. Із них в Гайделягері - З 208, 1 139 - абітурієнтів. На 13 листопада 1943 р. із добровольців сформовано такі полки: 4-й полк - чисельністю 1 264 бійців; 5-й полк - чисельністю 1 372 бійців; 6-й полк - чисельністю 1 293 бійців; 7-й полк - 1 671 бійців, 8-й полк - 1573 бійців. Запасний галицький батальйон налічує 425 бійців". Крохмалюк Р. Заграва на Сході. Спогади й документи з праці у військовій управі [40, с. 6-7].

В інших документах ОУН читаємо „український народ не хоче і не буде своєю кров'ю рятувати Німеччину. Якщо Німеччина стоїть сьогодні перед смертельною небезпекою зі Сходу, то це наслідки диковинної політики німецького імперіалізму, яку він проводить серед поневолених народів Сходу. Український народ здобуває власну державу, і тільки за неї він стане до рішучого двобою проти одного чи другого наїздника" [2, с. 23-26]

Критикуючи німецьке керівництво, С. Бандера бачив багато причин, щоб не схвалювати німецький проект щодо створення галицької дивізії СС. Ці причини було наведено в уже згаданому № 11 підпільного „Бюлетеня" ОУН за 1943 р. Проект, за „Бюлетенем", видавався підозрілим тому, що передбачав створення лише однієї дивізії. Якби справді йшлося про боротьбу з комунізмом, наголошував С. Бандера, то чому тоді не створювати багато дивізій? Отже, план має іншу мету. Незважаючи на „африканське полювання на людей, - підкреслювалось у статті „Бюлетеня", - Україна ще має великі людські резерви" [З, с.106-110]. Аналіз „німецької колоніальної політики" приводить до висновку, що німці мобілізували активні елементи в Галичині, боячись, що вони приєднаються до опору. Вишколивши їх, німці не дадуть їм організувати свою незалежну українську армію, а пошлють їх на фронт, як гарматне м'ясо. За які ідеали мають воювати українці? - „за нову німецьку Європу", „за кривавий терор на всіх українських землях", „за колоніальну експлуатацію українців німцями на всіх їх землях", „за знищення мільйонів війсь­ковополонених в'язнів". „Бюлетень" звертає увагу на те, що дивізію утворено в середовищі не вермахту, а головорізів СС, якими командує найстрашніша людина Європи - Гімлер. За таких обставин, - заявляла ОУН С. Бандери, - ми категорично проти галицької дивізії СС. Українська кров має бути пролита тільки за Українську державу [З, с. 106-110].

Створення т. зв. галицької дивізії - це крок до компрометації української державницької ідеї. Сьогодні немає жодних сумнівів, підкреслювало керівництво ОУН, що твориться не українська бойова частина, а німецька колоніальна частина для придушення національної ідеї українського народу, тому ставлення українців до дивізії „Галичина", як і інших форм, які нав'язуються німцями, є негативне. Заснована на противагу їй Проводом ОУН Українська повстанська армія рішуче протистояла створенню дивізії „Галичина". Загалом вибір у добровольців, які йшли до дивізії був невеликий: або йти в Зелений Гай до У ПА, або їхати на роботу до Німеччини, або відсидітись і бути мобілізованим до радянської армії і гинути на фронті „За Сталіна і за Радянську Батьківщину", або все ж таки відгукнутися на заклик Українського центрального комітету на чолі з професором В. Кубійовичем, Української греко-католицької церкви та Військової управи і вступити до дивізії „Галичина", яка офіційно репрезентувала військову українську організацію, нехай навіть під німецькою орудою[10, с. 71-73].

Василь Сірський про вибір між дивізією та УПА зазначає, що бійцям повстанців довелося воювати в атмосфері "спільної відповідальності ", бо за вбитого німця гестапівці нищили ціле село. В таких обставинах партизанська війна видавалася багатьом "божевіллям", саме тому багато українців обрали дивізію як спосіб боротьби проти комуністів [69, с. 6 ]

Якщо ОУН С. Бандери відразу однозначно визначила своє негативне ставлення до дивізії, то ОУН під проводом полковника А. Мельника не зайняла виразної позиції й погляди її членів розділилися. Деякі з них, наприклад, О. Ольжич, були завзятими противниками формування дивізії „Галичина", натомість генерал М. Капустянський вважав, що дивізія може відіграти корисну роль у подальшій боротьбі з радянськими військами. Багато членів цієї організації залишились нейтральними, чимало висловились позитивно, сподіваючись, що дивізія з часом може стати українською [ 32, с. 604-628]. Дослідник цієї проблеми В. Верига вказує, що це крило Організації українських націоналістів-мельниківців не заперечувало проти вступу своїх членів до дивізії „Галичина", оскільки, будучи професійними військовими, розуміли, що формувати бойові українські військові частини з чогось розпочинати треба. Дивізія „Галичина" дала яскравий приклад формування професійної армії[10, с. 73-74].

За свідченнями джерел, під Бродами полягло приблизно 3 000 бійців дивізії, близько 1 000 було полонено, приблизно 3 000 зникло безвісті або перейшло на сторону УПА, ще майже 3 000 згодом загинуло в різних битвах в Європі. Такі дані суттєво відрізняються від даних, які подають радянські джерела про аналогічні втрати[67, С. 1-150]. Однак, як зауважує О. Логуш, дивізія, попри великі втрати, продовжувала функціонувати й організовано відступила в Словаччину [44, с. 12-136].

Німецьке керівництво чітко визначилось щодо політичного улаштування Генерального Губернаторства. Ще генерал-губернатор Франк у 1941 р. заявив: „Ми включили Галичину до складу Великого Райху і українці не повинні уявляти собі, що нібито в середині Великого Райху ми створимо для них Українську державу. Ми створимо тут такі військово-політичні формування, звичайно ж німецькі, які сприяли б повному онімеченню українців". [40, с. 76-79, 99; 62, с. 16-26 ]. Проте причиною утворення "СС Галичини" була романтична, хоч і малореальна державницька ідея.

Таким чином, практично всі дослідники діаспори стверджують, що причина творення дивізії не меркантильні погляди окремих осіб, а ще одна спроба здобути, принаймні, хоч якусь форму автономії, чого в підрадянській Україні не буде ніколи. Це прояв національної ідеї.Загалом, що стосується історичної думки української діаспори, то вона багато в чому випереджає і переважає аналогічні дослідження власне сучасних вітчизняних істориків і науковців. Дана проблематика з дня створення дивізії не була закритою для досліджень закордоном, а навпаки — викликала інтерес, що давало систематичні дослідження з історії Другої Світової війни.

Висновки

Українська дивізія СС “Галичина”, факт її створення, участь у бойових діях, її повоєнна пропагандиська діяльність викликали, викликають і будуть викликати неоднозначні оцінки в історичній науці. Доки історики не дійдуть спільної мови в питаннях історії України в ХХ ст. в українському суспільстві не буде національної, державницької єдності. Ця проблема чи не найкраще висвітлюється виразом – “історія – це політика спрямована у минуле”.

Радянська історіографія намагалася викрити виключно негативні риси діяльності дивізії, всіляко їх перебільшуючи, перекручуючи історичні факти, замовчуючи справжні причини винекнення військових формувань з радянських полонених у складі вермахту. Для радянських дослідників був характерним відхід від принципів історизму. Свої публікації вони будували не підкріплюючи документами, чи подаючи зі спотвореним змістом, зміщеними акцентами. Така ситуація була спричинена пропагандиським характером історичної науки в СРСР.

Не зовсім об’єктивними є й оцінки дивізії в публікаціях українських діаспорних істориків. Серед них переважають видання напівмемуарного жанру. Це спричиняє надмірну ідеалізацію, як самої дивізії СС “Галичина”, так і її окремих учасників, оцінки її появи у тогочасному українському суспільстві. Останні, до речі були не такими одностайними в цих питаннях.

Все ж наявність серед діаспори відмінної від радянської концепції історії дивізії слід розглядати як позитивне явище, що сприяло пошуку об’єтивних, виважених підходів до вивчення проблеми.

Сучасна українська історіографія поки що не виробила єдиного трактування історії дивізії. Однак, серед позитивних рис теперішньої історичної науки виділяються такі, як прагнення до пошуку об’єктивної істини, намагання будувати публікації на вагомій аргументації. Найбільш передові українські дослідники сходяться на думці, що винекнення дивізії СС “Галичина” мало наступні наслідки:

1) Розкол серед українського націоналістичного політикуму на прихильників та противників колабраціонізму і як результат загальне ослаблення українського визвольного руху;

2) Поява підстав у радянської пропаганди для звинувачення всього українського руху в схильності до фашизму;

3) Помилковість думки національного проводу про те що дивізія стане прообразом січових стрільців і дозволить відновити українську державність (реалії Другої Світової війни були цілком відмінними від подій Першої Світової війни);

4) Перетворення дивізії на частину Української національної армії, що відбулося надто пізно і далеко від українських етнічних земель, не мало реального впливу на хід історичних подій;

5) Учасники дивізії зазнавали переслідувань не за свої вчинки, а за прорахунки свого політичного керівництва, через це вони відчувають нерозуміння й несприйняття й в сучасній Україні.

Такі висновки українських дослідників дають підстави твердити про назрівання в Україні передумов для вироблення єдиної концепції національної історії, в руслі якої й слід розглядати таке суперечливе явище як 1-ша Українська дивізія СС “Галичина”.

Список використаних джерел та літератури

1. Бабонь П.У Чехословацькому корпусі // Вісті комбатанта, 1972. - Ч. 4(60) - С. 50.

2. Бандера С. Перспективи Української революції. - Мюнхен, 1978. – 32 с.

3. Бюлетень №11 // Сучасність. – Мюнхен, 1963. - № 10. - С. 106-110.

4. Бродовский котел, 1944-1974. – Львів: Каменяр, 1974. – 151 с.

5. Великая Отечественная Война. - Москва, 1984. - 325 с.

6. Верига В. Схема історії 1-ої Української дивізії УНА // Вісті Комбатанта- 1967. - Ч. 5-6. - С. 74.

7. Верига В. Дмитро Паліїв — воїн і патріот (1896-1944) // Вісті Комбатанта. - 1968. - Ч. 5-6. - С . 35-45.

8. Верига В. І знову Нойгаммер // Вісті Комбатанта. - 1978. - 4.4. - С. 63-73.

9. Верига В. Дорогами Другої світової війни. Легенди про участь українців у Варшавському повстанні 1944 р. та Українську Дивізію "Галичина". - Торонто: Новий Шлях, 1980. - 259 с.

10. Верига В. Дорогами Другої світової війни. Дивізія „Галичина"/ Канадське Наукове товариство ім. Шевченка. - Торонто, 1998. – 220 с.

11. Верига В. Наша воєнна мемуаристика // Вісті Комбатанта. —

1984.— Ч. 3. -С. 79-84.

12. Верига В. Під сонцем Італії. — Вояки Дивізії "Галичина" — Першої Української Дивізії Української Національної Армії в Бритійському таборі полонених "5 Ц" у Беллярії. Італія, червень—жовтень 1945. — Торонто—Нью-Йорк—Париж—Сидней: Видавництво Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА, 1984. - 252с .

13. Верига В. Втрати ОУН в часі Другої світової війни або "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї". 2-ге виправлене видання. - Торонто: Новий Шлях, 1991. - 208 с.

14. Верига В. Дивізійники в діаспорі // Вісті Комбатанта. — 1994. — Ч. 2. — С. 66-71; Ч. 3. - С. 60-64.

15. Гайке В-Д. Українська Дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943-1945. - Торонто - Париж - Мюнхен. Накладом Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА. – 416 с.

16. Галамай С. Боротьба за визволення України 1929-1989: Репринт. видан. - Львів: Каменяр, 1993. - 343 с.

17. Гринів О. Українці в роки другої світової війни // Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник. - Київ-Торонто, 1994. -С. 124-136.

18. Даниленко С.Т. Дорогою ганьби і зради: історична хроніка. – К., 1970. – 223 с.

19. Дмитрук К. Безбатченки.-Львів, 1974. – 180 с.

20. Дмитрук К. Є. Приречені. Буржуазно-націоналістичні та уніатські провокатори на послугах фашизму та імперіалістичної реакції. - Львів: Каменяр, 1981. - 327 с.

21. Дмитрук К. Свастика на сутанах. – К., 1973. – 201 с.

22. Добрычев В. В тени Святого Юра. - Москва, 1971. – 120 с.

23. Івано-Франківська область Історія міст і сіл Української РСР / ЧерновО.О., голова редколегії. - Київ, - 430 с..

24. Ідзьо В. Дивізія "Галичина" у світі німецької військової документації та радянських військових архівів // Перша Українська Дивізія Української Національної Армії: історія створення та національно-політичне значення [Матеріали науково-практичної конференції. - Доповіді та повідомлення]. - Львів: "Новий час", 2002. -с.104-118

25. Історичні дослідження. Вітчизняна історія. Вип.І./АН УРСР. -Ін-т історії. - Київ : Наукова думка, 1975. – 157 с.

26. Історіографічні дослідження в Українській РСР. - Вип. 4 . - К.: Наукова думка, 1974. – 116 с.

27. История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945. В 6-ти тт. Ред. комис. Поспелов П. Н. и др. — Т. 4. — Москва: Военное издательство Министерства Обороны СССР, 1962. - 728 с

28. Історія Української РСР. Київ : " Наукова Думка", 1967, - Т. 2, - 340 с.

29. Історія Української РСР. - Київ, 1977. - Т. VII. - С. 343.

30. История Великой Отечественной войны Советського союза 1941-1945: в 4-х томах. Москва. Воен. изд.-во Мин-ва Обороны СССР, 1962, т. 4. стор. 206-212

31. Калакура Я. Українські історики на шляху до соборності національної історіографії // Вісник КНУ. Історія . - 2001. - № 54. -С.10-14

32. Капустянський М. Перша Українська Дивізія Української Національної Армії // Історія українського війська. — Мюнхен: Видання Івана Тиктора, 1953. - С. 604-628.]

33. Катусев А., Оппоков В. Движение, которого не было // Военно-исторический журнал. — Москва: Красная звезда, 1991. — № 9.

34. Коваль М. Друга світова війна і Україна (1939-1945) : історіософські нотатки. -К., 1999. - 168 с.

35. Коваль В. С. Міжнародний імперіалізм і Україна 1941-1945. — К.: Наукова думка, 1966. - 268 с.

36. Коваль В. Стереотипи московської пропаганди // Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник. - Київ-Торонто, 1994. - С. 178 – 194.

 37. Колісник Р. Військова Управа та українська Дивізія "Галичина" - Торонто, 1990. - 168 с.

38. Колісник Р. Військова управа "Галичина" // Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник. - Київ-Торонто, 1994. - С.113-123

39. Конев С. Записки командующего фронтом : 1943-1945. -Москва, 1974. - С. 249

40. Крохмалюк Р. Заграва на Сході. Спогади й документи з праці у військовій управі „Галичина" в 1943-1945 роках. - Торонто - Ню-Йорк,1978. – 302 с.

41. Кубійович В. Початки української Дивізії "Галичина" // Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА - 4. 3-4 (41-42). - Мюнхен, 1954. - с.2-5

42. Кузьмович О. Усміх, на який чекає Львів // Порив : Правда про І Українську дивізію "Галичина" Української Національної Армії : Статті, нариси, спогади. - Львів : Основа, 1994. - С. 55-58.

43. Курочкин П. Прорыв обороны противника на Львовском направлении // Военно-исторический журнал. - Москва, 1973. - С. 28 - 39.

44. Логуш О. Дивізія Галичина. Бої під Бродами. Липень 1944 // Gаlісіа Divizion. - Нью-Йорк, 1994.-С. 12-136.

45. Лященко П. Н. Из боя в бой. - Москва: Воен. изд-во Мин. Обороны СССР, 1972. – 279 c.

46. Масловський В. Жовтоблакитна мафія . -Львів: Каменяр, 1975 ,С. 55

47. Мюллер-Гиллебранд Б. Сухопутная армия Германии, 1933-1945. — Т. III. Война на два фронта. — Москва: Воениздат, 1976. — 416 с.

48. Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944). О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории. Перевод с нем. под ред. д-ра ист. наук, проф. Юденкова А. Ф. - Москва: Воениздат, 1974. - 387 с.

49. Недзельський П. Соціально-політичні та соціальне психологічні передумови створення української дивізії "Галичина" // Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник. - Київ-Торонто, 1994. -С.178

50. Полушкин М. На сандомирском направлений. Львовско-Сандомирская операция (Июль-август 1944 г.). - Москва: Воениздат. 1969. - 176 с.

51. Порив : Правда про І Українську дивізію "Галичина" Української Національної Армії : Статті, нариси, спогади. - Львів : Основа, 1994. - 168 с.

52. Радянська енциклопедія історії України / гол.редактор Скаба Л. -Київ, Академія Наук УРСР, 1972. - Том 1. - С. 1656.

53. Роман С. Творення дивізії "Галичина" в Станіславові // Порив : Правда про І Українську дивізію "Галичина" Української Національної Армії : Статті, нариси, спогади. - Львів : Основа, 1994. - С.84-87.

54. Субтельний О. У країна: історія / Пер. з англ. Ю. Шевчука. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К. :"Либідь", 1993. – 670 с.

55. Сірський В. Дивізійники в УПА — десятник Євген Смик // Вісті

Комбатанта. - 1990. - Ч. 1. - С. 75-77.

56. Сокольський О. Дивізія "Галичина" та Українська Повстанська Армія //Вісті Комбатанта. - 1995. - Ч. 1. - С. 87-89.

57. СС в действии. Документи о преступлениях СС. - Москва, 1968. -С. 512.

58. Стахів М. Політична плятформа Галицької Дивізії // Вісті комбатанта. – 1963. – Ч. 10. – С. 38 – 46.

59. Терлиця М. Правнуки погані; українські націоналістивКанаді. -Київ: Радянський Письменник,-1960.- С. 181.

60. Тис-Крохмалюк Ю. Студії з тактики партизанської війни з досвіду УПА і боїв 1 УДивізії проти комуністичних партизанів // Вісті Комбатанта. - 1965.-Ч. 4.-С. 30-34.

61. Тис-Крохмалюк Ю. Вояки дивізії "Галичина" в Українській Повстанській Армії // Вісті Комбатанта. - 1975. - Ч. 6. - С. 32-34.

62. Три спомини з боїв під Бродами. - Торонто, 1999. – 26 с.

63.Українська РСР у Великій Вітчизняній війні. – К., !975. - 430 с.

64. Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник. - Київ-Торонто, 1994. — 240 с.

65. Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації. - К.: Політвидав України, 1970. - 191 с.

66. Шипайло Є. Список поляглих вояків 1-ої Української дивізії УНА та українських інших військових формацій у П-ій світовій війні.-Нью-Йорк, 1992. – 150 с.

67. Шандрук П. Фактичний стан і тактичне положення І УД УНА під Бродами // Порив : Правда про І Українську дивізію "Галичина" Української Національної Армії : Статті, нариси, спогади. - Львів : Основа, 1994.-С. 139-144

68. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Львів, 1993. - Т.2. - 800 с.

69. Сірський В.УПА й дивізія «Галичина». - Торонто, 2000. – 400 с.

70. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. -Париж-Нью-Йорк - Львів, 1993. – 630 с.

71. Прокоп М. Українська політика III. Райху в Другій світовій війні // В боротьбі за Українську державу. Есеї, спогади, свідчення, літопи­сання, документи Другої світової війни. Зредагував Михайло Г. Марунчак. - Львів: Меморіал, 1992. — С. 91 — 119.

72. Гринів О. Жертва окупантів. Патріотичний порив чи вимушений вибір // Порив: Правда про І Українську дивізію "Галичина" Української Національної Армії : Статті, нариси, спогади. - Львів : Основа, 1994. - С. 158-165

73. Якимович Б. Дивізія "Галичина" - історичні передумови та сучасна оцінка // Перша Українська Дивізія Української Національної Армії: історія створення та національно-політичне значення [Матеріали науково-практичної конференції. - Доповіді та повідомлення]. - Львів: "Новий час", 2002. - С.46-50.

www.uahistory.info

 

 

 

Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Дивізія "Галичина"
ЧИ СПЕРЕЧАВСЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК ІЗ...

  11-16-2006    Views: 1031   
article Про дивізію СС "Галичина"
ЧИ СПЕРЕЧАВСЯ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК ІЗ...

  11-7-2006    Views: 1595   
article ГАЛИЧИНА. Перший галицький фільм
ГАЛИЧИНА. Перший галицький фільм

  3-7-2007    Views: 1386   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4