ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Видатні постаті краю .: «Той, що слухає голос віків» (Хланта Іван Васильович)

«Той, що слухає голос віків» (Хланта Іван Васильович)

«Той, що слухає голос віків»

Володимир КАЧКАН. Доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи, заслужений діяч науки і техніки України

Хланта Іван Васильович народився 20 квітня 1941 р. у с. Копашневі Хустського району Закарпатської області у багатодітній селянській сім’ї. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету (1964), аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Академії наук України (1974). 1976 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська соціально-побутова казка» (під керівництвом відомого вченого, професора Олексія Дея).

Працював учителем української мови та літератури у м. Костянтинівці Донецької області. Служив у війську (Харків, 1964—1965). Після звільнення в запас продовжував учителювати в с. Лазах Тячівського району. 1966—1970 рр. — директор Біловарської восьмирічної школи цього ж району, потім інспектор Тячівського райвно (1970—1971). Закінчивши аспірантуру, за направленням Президії Академії наук України з листопада 1974 р. і до березня 1982-го працював асистентом, старшим викладачем, а з 1981 р. — доцентом кафедри української літератури Ужгородського університету. Працював бібліографом наукової бібліотеки Ужгородського університету, викладав українську мову та літературу в Ужгородській СШ № 6. З початку 2001 р. — завідувач науково-культурологічної лабораторії Закарпатського обласного центру народної творчості.

І. Хланта упродовж більше п’яти десятків років творчого життя активно працює в кількох напрямах як фольклорист, літературознавець, бібліограф, мистецтвознавець, педагог і в кожному дивує відкриттями нових інтелектуально-мистецьких фактів та явищ.

Незаперечною заслугою І. Хланти є його значний внесок в упорядкування, редагування та видання найфундаментальніших праць українських фольклористів минулого, зокрема Панаса Мирного та Івана Білика.

У щоквартальнику «Культурологічні джерела» (Ужгород, 2002-2006) І. Хланта опублікував понад 60 біографічних матеріалів із характеристикою пісенного репертуару найталановитіших сучасних співаків Закарпаття. Безпрецедентна за своєю значимістю подія відбулася 2005 року в культурному житті не тільки села Копашнева, а й усієї Хустщини. Безцінний благочинний дарунок зробив уродженець цього села Іван Хланта. Він ініціював і став фундатором створення разом з педагогічним колективом школи крайового музею літератури, фольклору та мистецтва в рідному селі, куди безкорисливо передав значну частину зі свого колекційного зібрання. Це понад півтори тисячі книг письменників Закарпаття, фольклорні видання Срібної землі, література про Карпатську Україну. В музеї представлено понад три тисячі експонатів. Колекція І. Хланти стала музейним надбанням, і тепер вона служитиме людям.

Про творчість І. Хланти писала преса Білорусі, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччини, Угорщини.

3 2003 р. Іван Хланта — член Національної спілки журналістів України. Нагороджений медаллю «За доблесну працю» (1970), грамотами Міністерства освіти України, Міністерства культури і мистецтв України (2006) та ін. Указом Президента України від 15 березня 2004 р. І. Хланті присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».

Я сидів за столом з горою книг. Очі ковзали по різних палітурках, десь видив доскіпливо просвердлював назви: «Богородичні пісні», «Покаянні та похоронні пісні», «Колядки», «Закарпатський вертеп», «Золотий птах», «Казкар», «Пісні Іршавщини», «Вчора була неділенька», «Пісня над Карпатами», «Заспіваймо коломийку»ѕ А творча уява наче скидала дзембели раціомислення, розфуркувала довжелезні ліци — і вже та фантастична птаха не знала обмежень ні висоти злету, ані засягів ширяння понад земносвітом. Я ніби поруч з кремезним чоластим чоловіком, він хвиля від хвилі потирає долоні, відтак, прицмокнувши отим генно-закарпатським «айно», ствердив наші міркування-розмисли про нинішній стан у суспільстві і таке небажане відбиття-відзойк бездуховності та масового зриду, бо ж паде зацікавленість книжкою, бо ж національні цінності — оті прабатьківські досвід-квіти в’януть, а так хочеться, така наддержавна потреба, аби ті пелюстки милували око і душу нашим наступцям.

Здається, що наші роздуми поскидали коромисла вагот, ми тішимося новою стрічею, яка стягнула із жердки минуле-прожите — і розпростирає перед нами, як злототкані верети та узористі крайки, многотрудні дні.

І як у добрій, здоровій своїм правдозерном казці, бачиться мені дивовижної краси село Копашнево, назва якого, як невидимий ген, закодувала працю-пошук отих безіменних, що копали, копали, а відтак наново — копали-шукали: хто, може, солі, хто срібла-злота, а хтось, мабуть, свого родовідного корінця, де на збереженому рудзочку теплиться з віків коротке і ваговите: хто ти єси, звідки зайшов на цю благословенну землю.

У селі-велетні, що сокотить славною історією та працелюбством тисячі люду, переметаються перевесла вічності — від зеленлисту до червінно-оранжевого схлипу осені та білопінної чистоти неба, до якого зводять високість духу бані та шпилі пресвятих церков Покрови Божої Матері та Різдва Пречистої Діви Марії.

Моя уява і пам’ять десь узялися за руки і бродять вуличинами, мовби відпитують, а де тут хата, в якій серед молитов гойдалася колиска, в яку сама Діва Марія через погляд та тихий наспів матері Марії клала хлопчині Іванкові долю, а батько Василь через важку щоденну від зорі й до зорі роботизну замішував ситний і тривкий хлібець.

Народжений на саміський Великдень, зрощений на сільських невибагливих стравах з фасолі та бобу, картоплі й капусти, він, Іван Хланта, прошнуровував своє школярсько-студентське єство якоюсь дивовижною потребою йти до людей, розмовляти з ними, відчиняти невидимо-потаємним ключиком їхні душевні скарбівні-комори, де на самому денці — такий неоціненний капітал, як досвід, умілість, такі стрічки краси стосунків, як побожність, моральність, чесність, незлостивість, записувати оті «наговорені» стоси-книги пережито-збереженого родовідною пам’яттю, а вже відтак — осмислювати той безцінний набуток, науково класифікувати-паспортизувати, укладати у збірники-томи, видавати книгами та серіями — і, таким робом, заповнювати ручаями віковічну ріку українськості, аби не міліла, не висихала, а, як і в часи наших пращурів, крутила вічне колесо нашої ж незнищенної історії.

Може, Іван Хланта став би першорядним поетом чи прозаїком, критиком чи істориком літератури, бібліографом чи педагогом — якби сказати, вузькопрофільним зацікавлювачем. Можливо, але, мабуть, ота амплітуда розгойду сільських церковних дзвонів така велетенська, що зачіпала і землю, і небо, і довкільні гори, і в тій гігінтськості природного циклу до нього припливали сили, благодаті, аби братися за все, що під силу розуму й серцю. Щоб люди не були безрідними, безіменними, щоби вічно тамували спрагу пізнання, педагог з університетською освітою, згодом аспірант-академіст, відтак остепенений вчений-філолог іван Хланта ніколи не чекав, не вичікував особливого приходу натхнення. Він — у русі, в неспокої. Як герой з однієї казки, нипав хата від хати, село від села, район від району, шукаючи те вічне земне зело, отой зелен-вистріл, що закоронується колосом-зерном. А з того зерна землиця примножить новий засів-збір — і так з року до року, від батька до сина колоситимуться-жнивуватимуть пам’яттю й потребою спадкоємності наша мова, наша культура і наша історія.

Надбати і тримати все для власного хісна — то стати скупцем, дивитися на світ прижмурено, значить, видіти хіба що крок поперед себе. Нагромадити силу-силенну різножанрових матеріалів (пісень, казок, легенд, притч, прислів’їв, приказок, цілих обрядо-циклів, описів пір року, народних оповідок та ін.) — і на відповідному рівні покласти цей багаж у «банк пам’яті» нації — значить, вирости духовним багачем, володарем капіталів, яким одна, найвища ціна — незнищенність...Ще хитання колиски, ще... І я, наче живого, бачу якогось велич-чоловіка, що, й не скинувши з плеча торбу, не розгладивши довге пасмо-волосся та сивезну, як світ, бороду, переводить розмову з подорожнім, що, видно, перепитує про дорогу до села, дивиться з серцем великого Навчителя, а відтак, умовно вказавши пальцем, пишіть, шукачі діамантів людського духу, нотуйте, побільшуйте в слові і через нього мудрість, мо’, стане з вас хтось «чолом і серцем віку», творіть!..

Таки вчувається скрип колиски, таки іванові видиться, як велет розтуляє пригорщі — а в них, немов рожево-зеленявий жертовний вогонь, — досвід і наука предків. Земний чоловік ніби якось відривається від земної ходи, розкрилюється бажанням діткнутися світла мудрості і припалити від нього власну свічку духу, аби завше горіла на його столі, допоки...

А ось крутиться калейдоскопом видиво: десь з доби сивого Трипілля передають нашому шукачеві тайстру, повну нерозгаданостей; десь з полотен невідомого маляра аж присвистують татарські стріли — хочуть дістатися верхів’я непокірних наших гір — не долітають; а ось самі боги з оживаючого «Слова про похід ігоря» несуть на новітнє прочитання прадавні манускрипти; а тут, таки з Манайлових пейзажів, сходить чисте сонце — і омиває душу та руки — на нову рречну працю...

Скільки здобуто-роздобуто епосного золота — про долю. Тільки збагнути назви «Доля багатого і бідного», «Про долю», «Бідний брат переймає долю багатого»ѕ Вочевидь, Той, що щедротно роздавав долю усім землянам, поклав на Іванову долю обов’язок осмислювати життєдолю інших, переважно з побратимського коша. Так з Божої ласки та як віддяка за щоденні труди праведні пробиваються до світла книги-нариси, книги-есеї про Василя Вовчка (2000), Василя Гребу (2000), Юрія Керекеша (2000), Василя Густі (2004), Василя Пагирю (2006), характерною ознакою яких є добре володіння фактичним матеріалом, глибинне прочитання творів письменників, «вмонтований» аналіз у літературний процес та соціум-середовище, органічне ілюстрування таких праць документальними світлинами та подання найповніших джерел до бібліографії.

Відтак до ваговитого снопа українознавства ретельно-пошукова рука пана Хланти добирає-докладає все нові й нові тужні стебла. Так один за одним приходять до читачів бібліографічні покажчики, які направду репрезентують у книго- та бібліотекознавстві цілком новий, сказати б, хлантівський підхід і принцип, що, як правило, так укладно, органічно репрезентується горстями аналітики, відкриттів.

Своєрідною скарбівнею, у якій закодовано доробок визначного у всеслов’янсьому світі вченого-етнолога Івана Хланти є підготовлений біобібліографічний покажчик, що тепер являємо його зацікавленому читачеві. Розділ «Окремі видання» обіймає 72 позиції книжкового типу видань за 1976—2007 рр. (Дослідницькі праці з поля фольклору та літератури; збірники народної творчості поетично-епічних жанрів; літературно-критичні, мистецтвознавчі портрети, нариси, есеї; упорядковані, науково відредаговані та видані твори багатьох відомих та малознаних літераторів; біобібліографічні покажчики; тематичні збірники; методично-дидактичні посібники, програми, вказівки та рекомендації; виокремлюємо і 20 позицій підготовлених до видань праць різного характеру, як: збірники казок Українських Карпат, пісні українців Банату (Румунія), збірники легенд та переказів, книги пісень одного села, казковий набуток одного оповідача, біобібліографічні покажчики «Василя Густі» «Ласло Балла», пісні русинів-українців Сербії, ін.).

Великий обсягово розділ, що розкриває участь Івана Хланти в українській та закордонній журнально-газетній періодиці (статті, студії, огляди, рецензії) — з 1964 по 2007 рр. — більше 300 позицій.

«Публікації фольклорних записів» (1981—2006) — це більше 180 пунктів, які вбирають і розкривають як географічні обшири пошуків фольклорних матеріалів, так і їх проблемно-тематичні зрізи, коло носіїв народної творчості. Окремо виосібнюємо розділ «Літературознавчі статті та рецензії», починаючи з 1964 року (понад дві з половиною сотні позицій). Далі йдуть розділи: «Мистецтвознавчі статті» (1992—2006; більше 100 назв), «Статті педагогічного та культурологічного характеру» (1969—2006; 50 назв), «Статті про українців Румунії і Сербії» (1997—2006; 38 назв), «Література про життя і творчість» (1968—2006; більше 500 позицій), «Відгуки про фольклористичні, літературознавчі, бібліографічні та мистецтвознавчі праці Івана Хланти». Як і належиться, у цьому академічного типу виданні є «іменний покажчик», реєстр періодичних видань. І останнім акордом до найповнішого уявлення життєтворчості, осягів наукової діяльності І. Хланти є ваговите слово доктора філологічних наук, професора з Кіровоградського державного університету ім. В. Винниченка — Василя Марка «Той, що слухає голос віків».

Видно, сама доля обрала І. Хланту для високого покликання — бути спадкоємцем і провідником ідей духовних цінностей нашого народу, збирати їх, публікувати й ділитися зі своїми співвітчизниками усвідомленням значущості й славетності вікових національних спадків.

 

http://www.galychyna.if.ua/?culture/2007/12/18/274964/

 

Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Пстрак Ярослав Васильович
Пстрак Ярослав Васильович

  3-2-2007    Views: 1425   
article Іван Франко і Коломия

  10-24-2006    Views: 1230   
article Іван Малкович
 

  12-14-2006    Views: 1641   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4