ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Історична довідка .: ПРО КНИЖКУ: «ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ Й АВСТРО-УГОРЩИНИ В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ»

ПРО КНИЖКУ: «ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ Й АВСТРО-УГОРЩИНИ В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ»

ПРО КНИЖКУ: «ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ Й АВСТРО-УГОРЩИНИ В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ»

 Що читаємо: Кураєв О.О. Політика Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світовій війні: український напрямок. – К., 2009. – 456с.

 Друга Світова війна, на відміну від Першої світової, до цього часу є активним подразником параісторичних суспільних дискусій в Україні.

Однак, саме під час та після Першої світової війни українці стали об’єктами та, певною мірою, суб’єктами європейської політики, створили свої державні утворення (УНР та ЗУНР), а військові наслідки тієї війни мали визначальний вплив на долю українців протягом всього XX ст.

Як видається, Друга Світова війна – погіршена калька Першої світової, із врахуванням зростання у міжвоєнний період рівня військової техніки та спроможності людей вбивати собі подібних.

Тому книжка, надрукована Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, є дуже цінною роботою, з огляду на те, що дає нам змогу зрозуміти динаміку планів ініціаторів Першої світової війни: Німеччини та Австро-Угорщини, щодо українського національного руху в період з 1914 до 1918 років.

Фактично, ми можемо прослідкувати, як вага українського чинника в міжнародній політиці поступово зростала: від туманних обіцянок українським політикам врахувати інтереси українців у протистоянні з поляками у Східній Галичині, до конкретних планів визнання суверенітету українського державного утворення, в разі його проголошення українцями, на під російській Україні.

Книжка може бути також цікавою для розвінчування популярних в українофобських колах міфів про українців як німецьку чи австрійську інтриги.

Цікавою є також джерельна база роботи, яка враховує одну із особливостей політики обох імперій (Габсбургів і Гогенцоллернів): «у більшості випадків на найвищому рівні питання вирішувалися «на словах», тобто на основі усних наказів та домовленостей. Саме тому відсутність документально зафіксованих рішень не означає, що вони не приймалися взагалі» – і як доводить щодо українського питання, на нашу думку досить переконливо, Кураєв О.О., приймалися: досить різні і часто.

Структурно монографію поділено відповідно до часових маркерів, які відмежовували різні етапи формування української політики Центральних держав: серпень 1914 – квітень 1915; травень 1915 – лютий 1917; березень 1917 – лютий 1918.

Українська політика двох названих вище держав була не однорідною, та обумовлювалась для Австро-Угорщини – фактором наявності у складі територій Галичини та стратегічної політичної ставки на поляків при наданні українцям другорядних обіцянок, які постійно порушувались, а для Німеччини – військовими планами та спроможністю українського руху ослабити військового противника на Східному фронті – Росію.

Перший період характеризується впевненістю Центральних держав у переможній війні та другорядністю Східного фронту у військових планах Генерального штабу Німеччини.

За таких обставин на вимоги українців Австро-Угорщина фактично не зважала взагалі, а вирішення цього питання віддала на відкуп поляків, які представили українців Галичини поголовними москвофілами та агентами Росії, чим свідомо спровокували на першому етапі війни страшні репресії проти українців: розстріли; побиття; відправлення українців без суду і слідства до першого в Європі концентраційного табору – Талєрґоф, який був ліквідований лише в 1917р.

Німеччина ж навпаки: вважала шкідливим надмірне посилення поляків та сподівалася на першому етапі війни використати український рух для розгортання повстання в тилу російських військ й таким чином дестабілізувати Східний фронт.

Підсилення українського руху, а також курс вищого керівництва Німеччини від початку війни «на розпад Російської імперії», спонукало Центральні держави виділяти людські та матеріальні ресурси для детального вивчення українського руху та формування щодо нього якоїсь цілісної політики. Для цього Німеччиною здійснювались цілком конкретні дії: створювались німецькомовні часописи, спеціально присвячені українській проблемі, що фінансувались німецькою стороною; створювались громадські організації в Німеччині; надавалась фінансова допомога українським політикам та громадським організаціям; проводився військовий вишкіл українських військовополонених тощо.

Концептуальні напрацювання Німеччини з першого періоду – серпень – вересень 1914 року, залишись актуальними протягом всієї війни.

Крім того, цілком імовірно, що активна розбудова нових промислових центрів за Уралом під час індустріалізації в 30-х роках XX ст. була реакцію Радянського Уряду на аналітичні напрацювання німецького Генерального штабу часів Першої світової війни, про важливість українських промислових центрів (Донбас та Кривий Ріг) для життєздатності Росії.

На відміну від Німеччини, Австро-Угорщина переважно сповідувала щодо українців політику обіцянок та торгів українською картою перед поляками, а також вдавалась до символічних кроків, які були легко виконувані, однак з малими тривалими практичними наслідками.

Інтерес до української проблеми у Центральних держав то згасав, то поновлювався, в залежності від успіхів на фронті та, відповідно, стратегією Генерального штабу у той чи інший період війни.

Після Лютневої революції в Росії, коли український національний рух в підросійській Україні перейшов у легальну площину та швидко розвивався, зацікавленість ним помітно зросла з боку провідних європейських держав: Франції, Англії, та природно, Німеччини та Австро-Угорщини – так як можливе створення української держави суттєво змінило б баланс сил на європейському континенті на користь однієї із протиборчих сторін.

А після створення Центральної Ради, провідні європейські країни уважно слідкували за розбудовою українцями державних інституцій.

Важливість українського чинника для стабільності Росії розуміли і в Петрограді, так як Тимчасовий уряд почав прикладати активних зусиль для збереження України у складі Росії, в тому числі, шляхом певних поступок українцям щодо надання повноважень для самоуправління в Україні.

Як констатує Кураєв О.О., «наприкінці літа 1917 року міжнародна увага до подій в Києві досягла настільки високого рівня, що дала змогу Центральній Раді формувати власну зовнішньополітичну позицію».

Однак після жовтневого перевороту більшовиків у 1917р., з якими у Німеччини була власна історія відносин і щодо яких Німеччина мала певні важелі впливу, яких не мала на українців, інтерес до українського чинника на короткий час суттєво ослаб через сподівання Німеччини та швидке укладення миру з Росією.

Водночас подальші дії Центральної Ради на користь суверенітету української нації призводили до все більш настороженого ставлення Австро-Угорщини до руху українців в Галичині та впевнено схиляли шальки терезів її політичних поступок та преференцій на користь поляків, що викликало розкол у таборі українських проурядових партій.

Багато уваги в книжці приділено детальному висвітленню перебігу переговорів про мир у Брест-Литовському в грудні 1917 – січні 1918 року. Позиція української делегації суттєво ослабилася впродовж переговорів через погіршення ситуації на фронті з російськими більшовиками.

Центральні держави постійно прагнули грати на суперечностях, що існували між українською та російською делегаціями, бо, як виглядає, існування більшовицької Росії викликало в них менше заперечень, ніж існування незалежної України.

Однак, як відомо, врешті-решт Брестський мир в лютому 1918р. було підписано, що відкрило шлях для надання військової допомоги УНР Німеччиною та Австро-Угорщиною, які через короткий час перетворилася фактично на окупацію, з-за нездатності УНР забезпечити виконання Брестських домовленостей про постачання збіжжя Німеччині та розгортання спротиву проти реквізицій, розпочатими німецькими військами.

Однак цей історичний період (1918 – 1919 рр.) є значно краще висвітлений в українській науковій літературі, ніж попередні.

Цікаво, що після військової та політичної підтримки перевороту гетьмана Скоропадського, німецькі чинники в Україні передбачаючи швидке закінчення війни, прагнули будувати стратегічну політику із таким розрахунком, щоб у подальшому на окупованих територіях залишились лояльні пронімецькі режими.

Калейдоскоп політичних подій, що відбувався в Австро-Угорщині, Німеччині та в Україні, майстерно описаний автором з посиланням на джерела, особливо в період з 1917 – до початку 1919 року, вражає своєю детальністю та цілісністю.

Однак, після прочитання книжки у мене склалося враження про надзвичайну фінансову та організаційну слабкість українського руху до початку 1917 року, як в Галичині, так і в підросійській Україні у досліджуваний період.

Це, імовірно, було причиною, чому українці вперто сподівалися на досягнення своїх цілей за допомогою Центральних держав, не зважаючи на те, що останні не приховували свого конюнктурного ставлення до українського руху та не брали на себе будь-яких твердих зобов’язань перед українцями.

В загальному, для тих, хто цікавиться цим періодом української історії, книжка є дуже вартісною, однак чи зможуть її прочитати всі бажаючі, це питання: тираж складає всього 300 примірників, тому навряд чи вона з’явиться у фондах більшості бібліотек України, що було б дуже бажано, бо ця книжка для пізнання минулого є значно ціннішою, ніж більшість тих, які друкуються величезними тиражами за державні кошти.

  © Р. Москаль, м. Харків, квітень 2012 р.


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Село Петрів в другій Світовій війні і після неї
Село Петрів в другій Світовій війні і...

  3-18-2008    Views: 3715   
article Леопольд фон ЗАХЕР-МАЗОХ ЖІНОЧІ ОБРАЗКИ З ГАЛИЧИНИ
Леопольд фон ЗАХЕР-МАЗОХ

  1-18-2007    Views: 2496   
article Політика Польщі
Анджей Айненкєль

  10-23-2006    Views: 2119   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4