ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Традиційні ремесла та промисли .: Традиційні заняття і промисли українців

Традиційні заняття і промисли українців


В. Горленко

ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Землеробство — головний вид традиційної господарської діяльності українців — нації зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Наші предки мали значні досягнення у народній агротехніці, користувалися широким колом землеробських знарядь. На Україні були розвинуті усі галузі З. — хліборобство, городництво, садівництво, а присадибне садівництво являло собою найхарактернішу рису кожного господарства.

Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева й вивели цим способом багато місцевих сортів яблук, що характеризувалися ніжним смаком, високою врожайністю, холодостійкістю тощо. Деякі сорти (фунтівка або апорт, книш) вражали своєю вагою — до 600 г. Вражала й велика кількість сортів яблук, що вирощувалися в минулому, — тільки на Поділлі їх налічувалося до тисячі. Україна славилася багатьма сортами чудових груш: глива, бера, дуля, глек, іллінка, бабка та ін. Поділля та Полтавщина здавна відомі своїми сливовими садами. Не випадково ряд порід садових дерев були вивезені на початку XX ст. з України до Америки.

Догляд за садом за традицією був у компетенції чоловіків. Городництвом же займалися жінки. Вони готували посівний матеріал та розсаду, засівали та висаджували городні культури, доглядали за ними. Крім традиційно східнослов'янських культур, приблизно з XVI ст. на Україні почали вирощувати кавуни (звичайно, у степу на баштанах). Особливо славилися херсонські кавуни, які продавали не тільки на Україні та в Росії, а й вивозили за кордон. У першій половині XIX ст. у південних районах з'явилися помідори, які згодом поширилися по всій території. Тоді ж почалося культивування баклажанів та перцю. Город української господині не можна було уявити без соняшників та кукурудзи, завезених до Європи з Америки.

Та все ж провідною галуззю З. на Україні було хліборобство, яке ще за часів Київської Русі набуло високорозвиненого характеру. Українці знали кілька його систем. Найбільш стародавньою була вирубно-вогнева система, пов'язана з вирубкою та спаленням ділянок у лісі. Іншою системою, що в XIX ст. також існувала як пережиток, була перелогова. Найбільш поширеною на XIX — початок XX ст. системою було трипілля.

Вирубно-вогнева система — одна з найстародавніших екстенсивних форм використання землі та землеробського виробництва, спричинена наявністю великих лісових масивів та багаточисельких людських колективів. На обраній для обробітку ділянці лісу вирубували дерева й кущі і після підсихання спалювали. Очищену ділянку (так звану пасіку), розпушивши мотиками чи заступами, засівали: перший рік — просом або льоном, наступні — житом, вівсом тощо; волочили засіяне просто гілляками. Після виснаження грунту лан залишали й вдавалися до обробітку інших лісних ділянок. На Україні у XIX ст. залишки цієї системи побутували тільки подекуди у Карпатах і на Поліссі.

Перелогова система - один із традиційних ранніх способів раціонального використання землі при сільськогосподарському виробництві. Після оранки лан протягом кількох років засівали зерновими — просом, житом, пшеницею тощо, іноді кавунами, а після виснаження грунту залишали для "відпочинку" — природного відтворення родючості. Залежно від кількості залучених до такої системи ділянок землі відпочинок грунту коливався від 10 до 25 і більше років, після чого землю знову розорювали. На Україні П. с. була характерною переважно для південних степових районів. Однак на кінець XIX — початок XX ст. незайманих земель там лишилося мало і ця система майже зникла.

Трипілля — найбільш поширена у XIX — на початку XX ст. система хліборобства українців. Відома з часів Київської Русі. При Т. придатна для обробітку земля ділилася громадою на три частини. Одна відводилася під озимі культури, друга — під ярові, а третя залишалася парувати, використовуючись протягом весняно-літнього сезону як громадське пасовисько. На перших двох частинах землі кожному домогосподарству відводилася більша чи менша ділянка. Наступного року пасовисько з осені засівалося озиминою, на ланах, що були під озиминою, сіяли ярові, а рілля, що перебувала під яровими, залишалася під пасовисько. Таким чином, відбувалося певне чередування, що давало змогу відтворювати родючість грунту завдяки "відпочинку" землі та її удобрюванню худобою, що випасалася.

Т. було прогресивнішою системою землеробства порівняно з вирубно-вогневою та перелоговою. Проте селяни на практиці не усюди й не завжди чітко дотримувалися трипільної сівозміни. Іноді земля ділилася тільки на дві частини — орну й пасовисько (двопілля), іноді на чотири (чотирипілля), подекуди Т. поєднувалося з елементами перелогової системи тощо.

Оранка — спосіб розпушування землі перед сівбою. У далекому минулому здійснювалася ралом (оралом), звідки й походить сам термін. Уже з часів Київської Русі орали головним чином за допомогою досконалішого знаряддя — плуга, а рало його доповнювало; на Поліссі та зрідка на Лівобережжі орали ще й сохою.

Для більшості районів України було характерним дво- або триразове розпушування грунту. У зонах Лісостепу та Степу, де застосовувалися плуг і рало, перша оранка всіх трьох ділянок сівозміни робилася плугом, що перевертав шар грунту і підрізав корені бур'янів; повторний обробіток ріллі (довженчя й поперечення) здійснювався безвідвальним однозубим або багатозубим ралом (з кінця XIX ст. — досконалішими дропаками та гаками). Іноді весною орали ще раз (одвертаючи скиби грунту назад) або ралили двічі і т. ін. Була відома і одноразова О. (однорілля). До неї вдавалися здебільшого сухої весни, а також на піщаних грунтах Полісся.

Глибина О. залежала від багатьох чинників і коливалася від двох до дев'яти вершків (Вершок — близько 4,5 см). Існував цілий ряд настанов із цього приводу. Так, вважалося недоцільним вивертати на поверхню суглинок, тобто орати глибше родючого шару грунту. При достатньо товстому шарі чорнозему рекомендувалося час від часу захоплювати плугом живицю — свіжу, невиснажену землю тощо.

Яровина: 1. Весняна сівба зернових та зернобобових культур (здебільшого вівса, гречки, гороху, меншою мірою пшениці та ячменю, зрідка жита) з розрахунком, що протягом весни й літа вони виростуть і дозріють. Початок сівби Я. у Лісостепу припадав звичайно на Теплого Олексія (17 березня за ст. ст.), у південних районах він відбувався дещо раніше, на Поліссі — на тиждень—два пізніше. У Карпатах починали сіяти, як правило, після Благовіщення (25 березня).

Спершу сіяли овес та ячмінь. Вважалося, що ці культури особливо чутливі до грунтової вологи, стійкі до низьких температур. Кидай мене в грязь, то будеш князь; Топчи мене в болото, то буду, як золото, — казали про них. Згодом сіяли пшеницю, горох, ярове жито. Картоплю, наприклад, на Чернігівщині починали саджати, коли яблуні й груші зацвітуть. Потім, дочекавшись вильоту хрущів, сіяли просо. Льон сіяли переважно об Олені (21 травня за ст. ст.). Щодо гречки практикували ранній (зяблевий) та пізній (новорільний) посіви. Зяблеву гречку сіяли у першій декаді червня в невеликій кількості для бджіл. На зерно новорільну гречку починали сіяти звичайно з другої декади червня. При цьому дотримувалися прикмети: Коли поморозить холод по весні ясень, дуб та клен, то сій гречку пізніше, а коли не поморозить, то раніше. Свято Івана Купала (24 червня за ст. ст.) було кінцем сівби: Прийшов Купало, так треба, щоб і гречка в землю упала. На Поділлі найкращою вважалася онопріївська гречка (посіяна в день Онопрія Великого — 12 червня за ст. ст.). Існувало повір'я, що вона вродить така, як у Онопрія борода, а у Онопрія борода велика, що аж по землі волочиться; 2. Поле, засіяне з весни.

Озимина: 1. Осіння сівба, звичайно жита або пшениці, з розрахунком, що восени зерна зійдуть, а рости й дозрівати будуть наступного року. Оптимальним строком висіву О., зокрема жита, у більшості районів вважався вересень (тому його й називали житосієм). Хто не посіяв до Богослова (24 вересня за ст. ст.), той не варт доброго слова, — говорилося у народному прислів'ї; 2. Лан, що був засіяний з осені.

Міри землі. Виходячи з потреб обробітку землі, українці, поряд із загальноприйнятою одиницею її вимірювання — десятиною, застосовували свої оригінальні міри: день, лан, гону, опруг. Деякі інші одиниці (морг, волока) поширилися на Україні під польсько-литовським впливом. Наявність оригінальних способів вимірювання площин та відстаней — результат багатовікової практики, свідоцтво високого рівня землеробської культури українського народу.

Десятина — офіційна одиниця вимірювання земельної площі, що застосовувалася в Росії та Україні. Дорівнювала 2400 квадратних сажнів (сажень — 2,13 м).

Довержай — стародавня одиниця вимірювання землі на Закарпатті — відстань, на яку доросла людина спроможна кинути камінець або грудку землі. Походить від вживаного закарпатцями слова доверети (докинути).

Волока — одна з давніх офіційних одиниць вимірювання земельної площі, що дорівнювала 30 моргам (див. далі). Поширена була здебільшого на Правобережжі та Волині.

Гона (гони) — міра відстані, що дорівнювала довжині ланів. Оскільки останні у різних селах бували неоднаковими, Г. була нестабільною одиницею. Розрізнялися невеликі — 60 сажнів, середні — 80 та добрі гони — 120 і більше сажнів. Слово походить від ганятися, тобто орати лан багато разів уздовж від початку і до краю.

День — народна одиниця виміру площі — ділянка, яку можна було зорати плугом протягом робочого дня (приблизно 0,75 десятини).

Лан: 1. Міра надільної орної землі. Поступово зменшуючись від 30 до 10 десятин, набув вигляду трьох ділянок розміром 400 на 96 ліктів; 2. Нива, поле.

Морг — одна з одиниць вимірювання земельної площі. Застосовувалася переважно у Західній Україні, має польсько-литовське походження. Дорівнював звичайно 0,57 га.

Опруг — величина земельної ділянки, яку виорювали парою волів без перерви протягом третини або чверті робочого дня: з ранку до сніданку — перший, до обіду — другий, до полудника — третій, до вечора — четвертий О.

Землеробські знаряддя. За призначенням та циклами сільськогосподарських робіт розрізняються три головні групи землеробських знарядь: для обробітку грунту; для збирання врожаю; для його обмолоту та переробки зерна. Що стосується першої групи, то українці здавна користувалися трьома видами тяглових орних знарядь: плугом, ралом і сохою. Плуг і рало, співіснуючи, були поширені в зонах Лісостепу і Степу, соха — на Поліссі й подекуди на Лівобережжі. З плином часу знаряддя зазнавали змін, з'являлися їх модифіковані різновиди, а також найпростіші культиватори — драпак, гака, троян тощо. Вдосконалювалась і борона, якою закривали насіння.

Збирали зернові серпом та косою. При збиранні колоскових, особливо якщо вони були високі та густі, до коси додавали грабки або лучок (крюк). Косу точили мантачкою або бруском, які носили у футлярі (кушці) на поясі; клепали її молотком на спеціальній наковаленці — бабці. При в'язанні снопів жінки застосовували цурку та граблі.

Головним і найдавнішим знаряддям молотьби був ціп. У лісостеповій і степовій зонах починаючи з XVII ст. поряд із ним використовували молотильний коток — гарман. На Півдні побутувала загнута спереду молотильна дошка (терка, диканя). Віяли зерно за допомогою дерев'яної лопати або совка та простішої віялки — млинка. При роботі на току, складанні скирт користувалися вилами. Картоплю та інші овочі пололи й обгортали сапами, а копали за допомогою заступів, які використовувалися й при інших роботах. У другій половині XIX ст. почали з'являтися ручні, кінні з приводом та парові молотарки, а також кінні жниварки.

Зерно на борошно перероблювали на вітряках, водяних і наплавних млинах. Українські вітряки були переважно двох типів: стрижневі, що поверталися за вітром усім корпусом, і шатрові, у яких повертався тільки дашок. Просо на пшоно драли на так званих топчаках, що приводилися в дію конем, якого водили по колу. Щоб одержати невелику кількість борошна, зверталися до старовинного ручного млинка — жорен. Крупи для домашнього вжитку товкли у ручних та ножних ступах. Із зерен конопель, льону, а згодом і соняшника на спеціальних маслобійнях били рослинну олію.

Борона — знаряддя для розпушування, вирівнювання та очищення грунту. Українці використовували три види Б.: традиційні; традиційні модифіковані; фабричні. Традиційні Б. відомі у численних варіантах: гілляки (волокуші), якими волочили посіяне і, закінчивши роботу, кидали; плетені (лісяні) Б., зроблені з попарно перехрещених гнучких лозин, до яких були прикріплені дерев'яні зубці (чопи); рамні або валкові, що складалися з кількох поздовжніх брусків (валків, билець), через які були пропущені дві дерев'яні планки (глиці), утворюючи раму (покліть), в отвори билець забивали дерев'яні зубці — від 25 до 50.

Наприкінці XIX ст. валкова Б. зазнала модифікації, що полягала у заміні дерев'яних чопів на залізні зубки. Модифікована Б. також мала ряд варіантів. З кінця XIX — початку XX ст. поміщики та подекуди заможні селяни почали використовувати фабричні, цілком залізні Б. — "Зиг-заг".

Вила — ручне знаряддя для складання сіна та снопів, розкидання гною тощо. Українці застосовували два види В.: давніші дерев'яні; пізніші з залізною робочою частиною й дерев'яним держаком. Кожний вид мав декілька варіантів. Простішим був так званий одноріг (рожен) — гладко обтесана жердка довжиною 3-5 м, за метр до кінця якої був кілок або природний сучок. Рожен використовували звичайно при скиртуванні снопів. На Поліссі зустрічалося також старовинне однозубе веслоподібне знаряддя для гною — мач (меч). Було відоме й давнє двозубе знаряддя — сохар. Найбільш поширеними були дво- і триріжкові. В.-рогульки з молодого деревця, яке мало відповідне розгалуження гілок. Залежно від призначення В. держак робили довшим (до 3-4 м) або коротшим (до 1-1,5 м). Застосовувалися дерев'яні В. на чотири — сім і більше ріжків (карпології, башбармак). Із кінця XIX — початку XX ст. стали поширюватися три-п'ятиріжкові залізні фабричні В. для роботи з сіном, соломою та снопами, а також залізні багаторіжкові для картоплі. Як більш зручні, вони поступово витіснили з ужитку дерев'яні В.

Гака — тяглове знаряддя для вторинного обробітку землі, найпростіший культиватор. Складалася з трьох поздовжніх валків і двох поперечок, що утворювали раму. У кожний з валків знизу під гострим кутом забивався ральник, на який одягався залізний наральник. Поздовжні валки правили за дишло для пари коней або волів. Зустрічалася на Західній Україні, головним чином у зоні переходу від Полісся до Лісостепу.

Граблі — знаряддя для загрібання сіна, соломи, скошеного хліба тощо. Українці знали два види Г.: дерев'яні та залізні. Обидва могли бути ручними та кінними.

Ручні дерев'яні Г. складалися з валка довжиною до 90 см, у який знизу під прямим кутом (чи трохи навскіс) забивали зубки (переважно 9-10, на Півдні 20-30) 10-12 см завдовжки, а збоку — держак (граблисько). Останній робили з рівної ліщини з подвійною, а то й потрійною розвилкою на кінці. На початку XX ст. з'явилися ручні залізні Г., валок і гвіздкоподібні зубки яких виготовлялися фабрично. Ці Г. використовували здебільшого для загрібання грядок.

На Півдні поряд із ручними заможні селяни застосовували масивні дерев'яні кінні Г. з валком до 240 см та 40 зубками до 50 см кожен. Ними підгрібали звичайно колоски у полі після того, як снопи були вивезено. З кінця XIX ст. для виконання цієї роботи у великих господарствах стали використовувати фабричні кінні залізні Г. — так звані гребки (гребалки).

Грабки — пристосування до коси при косінні злакових — жита, пшениці, вівса, гречки. Являли собою дерев'яний валок, у який перпендикулярно забивали до п'яти дерев'яних зубків, нижній з яких був найдовший, а верхні робилися поступово коротшими. Посередині зубки скріплювали тонкою планкою та притягували до держака шнурками (струнами, сторожами). Валок Г. кріпився так, щоб зубці розташовувалися вертикально з одній площині з полотном коси. Використання коси з Г. давало змогу робити рівний покіс, при якому колосся лягало в один бік, а стебла в інший, але працювати такою косою було важче.

Гарман: 1. Молотильний коток, що застосовувався у зоні Лісостепу і особливо на Півдні України. Більш ранні Г. робилися з колоди, на яку набивалися поздовжні ребра (стрижні). Пізніше переважали кам'яні чотири-семигранні котки, зроблені з піщаника, граніту, а згодом — із цементу. За допомогою залізної осі Г. вмонтовувався у дерев'яну раму, що мала гак. У Г. запрягали звичайно пару коней, які волочили його по розстеленому на току збіжжю, і своїми ребрами він вибивав із колосся зерно; 2. Тік, розчищений, утрамбований, іноді ще змащений глиною майданчик для молотьби (гармонування). Назва поширена здебільшого у зонах Степу та Лісостепу (зокрема, на Полтавщині та Слобожанщині).

Драпак (просапник, серпатка, шкрапатор, сапатор) — знаряддя для повторного обробітку грунту, вид найпростішого культиватора, що поширився на Україні у другій половині XIX ст. Являв собою дерев'яну (у фабричних варіантах — залізну) трикутну (іноді трапецієподібну) раму, в яку вмонтовувалося 3-5-7 і більше залізних ральників (зубців, лаб). На вершині трикутника кріпився регулятор глибини — гребінка, за гак якої чіплявся орчик для тягла. В окремих варіантах Д. мав два колеса та одну або дві чепіги. Запрягали у Д. звичайно пару волів або коней.

Жорна (млинок, млинець, мельничка, крупник) — найдавніший пристрій для розмелювання зерна, ручний млинок. На Україні ще за середньовіччя почалося витіснення Ж. вітряками і водяними млинами, і на кінець XIX — початок XX ст. вони побутували на селі лише пережиткове. До них зверталися, коли було треба швидко одержати невелику кількість борошна, або для ритуального розмолу зерна на весільне печиво.

Найпростіший варіант Ж. складався з двох вапнякових каменів, у верхньому з яких закріплювалася ручка (погонич), а посередині містився отвір (горло), куди сипали зерно. Ручкою обертали верхній камінь у горизонтальній площині, і він розтирав зерна на нижньому камені; по боках останнього сипалося борошно. У досконаліших варіантах камені були вмонтовані в обичайку (іноді у гніздо, видовбане в суцільній колоді), встановлену на станку-табуреті. Для просипання борошна був влаштований льотпок (мучник). Ручку нерідко робили високою (веретено, мельон, жорнівка), і верхній кінець її кріпили у перекладину рами, що була споруджена над станком, або навіть у стелю хати чи сіней. У кінці XIX — на початку XX ст. деякі селяни обладнували Ж. трансмісією, шестернями тощо. Там, де бракувало каменю, Ж. виготовляли з дубових кряжиків, набиваючи їхню робочу поверхню металевими клинцями.

Заступ (рискаль, городник, шуфля, лопата) — одне з найдавніших ручних знарядь для копання. У далекому минулому З. являв собою суцільнодерев'яну лопату. У XVIII—XIX ст. найбільш поширеними були З., робоча частина яких знизу оковувалася залізом — насадом. З кінця XIX — початку XX ст. з'явилися З. із суцільнозалізною робочою частиною, що виготовлялася на заводах. Мали один або два виступи для натискування ногою.

Копачка — різновид сапи; ручне знаряддя з залізною дво-тризубою робочою частиною, що застосовується для копання картоплі та інших культур та догляду за городом. Поширена головним чином на Правобережному Поліссі.

Коса — ручне знаряддя для косіння трави та зернових культур. Відомо два види К.: давніша, коротка (скісок, косак); пізніша, удвічі довша (литовка). Виготовлення робочої частини останнього різновиду К. з XVIII ст. було монополізоване фабричною промисловістю. На Україні найбільше поширення мали австрійські (штирійські), російські, угорські, польські К., а також вироби місцевих заводів.

К. складається з двох головних частин: власне К., виконаної із сталі, і дерев'яної о держака — кісся. На більшій території України кісся робили з одною ручкою, а в Карпатах — здебільшого з двома. З робочою частиною воно з'єднувалося за допомогою залізного кільця (наперстка, обручки, хомута, баньки, картки), а також дерев'яного клинця — пасклина. Відомий також удосконалений наперсток із гвинтом. Верхній обід робочої частини К. українці називали прутом, ріжучу частину — лезом, простір між прутом і лезом — полотном, носок коси — дзьобом, задню частину — п'яткою з шийкою чи вухом з пупком. Полотно випускалося більшої або меншої довжини, і селяни виміряли потрібні їм

К. за допомогою власної долоні. Найбільш поширеними були К. середньої довжини — на дев'ять долонь.

Крамор — найпростіший культиватор, що виготовлявся в кінці XIX ст. на заводах та кустарями. Іноді цю назву селяни вживали до саморобного драпака, який мав трапецієподібну раму.

Млинок. Один із найпростіших варіантів віялки для очищення зерна від полови, що виготовлявся на заводах або місцевими майстрами; 2. У деяких районах України — ускладнений варіант жорен.

Мотика — найдавніше ручне знаряддя для обробітку грунту. На території України кам'яні та кістяні М. застосовувалися ще племенами трипільської культури (кінець IV-III тисячоліття до н.е.). Згодом вони стали суцільнодерев'яними. Пізніше робочу частину почали оковувати залізом або робити суцільнозалізною.

З появою тяглових знарядь обробітку грунту М. поступається місцем перед ралом і плугом та набуває значення допоміжного знаряддя, переважно для обробітку городніх культур. Лише у лісових районах, де довше зберігалося вирубно-вогневе землеробство, М. використовували ще у XVIII—XIX ст. в її давній функції. На Поліссі вона мала майже прямокутну, дещо видовжену й розширену біля леза робочу частину і називалася копаницею; у Карпатах і на Закарпатті велика М. з лопатоподібною робочою частиною і масивним обухом називалася корчеванею або сокирянкою; відома була й гостроконечна М., а також знаряддя з роздвоєною робочою частиною — рогачка. Змінюючись відповідно до нової функції — обробітку городніх культур, особливо картоплі, буряків, кукурудзи, тютюну та баштанних, М. поступово перетворилася на різноманітні сапи.

Обгортач (підгортач, окучник) — тяглове знаряддя, що застосовувалося для міжрядкового обробітку просапних культур, зокрема картоплі. Виник у другій половині XIX ст. на основі удосконалення однозубого рала, до якого були приладнані дерев'яні або жерстяні відвали (полички) та дві ручки, як у плуга. У пізнішому варіанті відвали стали рухомими, що давало змогу регулювати ширину борозни. Для більшої рівноваги спереду приладнувалось коліща. На Поліссі подібне знаряддя виникло на базі сохи.

Плуг — найбільш досконале тяглове орне знаряддя, яке має відвал і при роботі перевертає шар грунту та підрізає коріння бур'янів. На території України П. з'явився у другій половині І тисячоліття н.е. і за часів Київської Русі був уже панівним землеробським знаряддям. Існувало три види П.: традиційні українські, в яких леміш і чересло були залізними, а решта деталей дерев'яними; модифіковані традиційні, що поширюються наприкінці XIX ст.; фабричні (початок XX ст.).

Традиційний український П. (малоросійський, новоросійський, степовий) складався з двох головних частин: робочої (власне П.) і тяглової — двоколісного передка. До робочої частини належали: один широкий або два вузьких, з'єднаних поперечками, полози (підошва); залізний симетричний леміш, набитий на їхні передні кінці; дерев'яна полиця, яка відвалювала підрізаний лемешем шар грунту; гряділь — дерев'яний брусок, що з'єднував робочу частину з передком. На середині гряділя був залізний різак (чересло), який відрізав шар грунту збоку. Для міцності гряділь з підошвою був з'єднаний дерев'яною планкою — стовбою. Правили плугом за допомогою двох дерев'яних ручок — чепіг.

Передок складався із вісі, на яку зверху набивався брусок — подушка; двох коліс (праве, борозенне, бувало звичайно більшим); правила (дишло з пристосуваннями для з'єднання з віссю); зігнутих дрючків — ключа й топірні. Назви деталей П. у різних районах мали свої відмінності.

Традиційний П. був досить громіздким знаряддям. У нього запрягали дві — чотири пари волів, яких поганяли погоничі-підлітки, дорослий же плугатар тримав П. за чепіги. Загалом селяни віддавали перевагу П. над сохою: Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить. Саме цим знаряддям були розорані дернисті степові землі Півдня України.

У 70-х роках XIX ст. на базі традиційного був створений модифікований П. Дерев'яна полиця була замінена залізним відвалом, леміш набув асиметричної форми, замість дерев'яної стовби запроваджений залізний штир, регулювалася глибина оранки. Модифікований П. мав чимало різновидів. Легкий за конструкцією та зручний у роботі, він може застосовуватися у приватних господарствах селян і сьогодні.

У пореформений час спочатку на Півдні, а пізніше і в решті районів України почалося впровадження фабричних П. різноманітних вітчизняних і зарубіжних марок — так званих саків, генів, дончаків, рансомів тощо. Це були здебільшого суцільнометалеві одно- та двокорпусні знаряддя. Певна їх частина використовувалася селянами аж до поширення тракторів.

Рало — найдавніше орне знаряддя. На території України відоме з кінця І тисячоліття до н.е. Починаючи з часів Київської Русі Р. пройшло еволюцію від простіших типів до своєрідних культиваторів. Ці знаряддя були двох різновидів: однозубі та багатозубі. Перші були безполозовими та з полозом.

Безполозові Р.складалися з нетовстої жердки довжиною 3-4 м (стебла, вії), що правила за дишло. В отвір на її задньому кінці знизу під кутом забивали дубовий клин — ральник (зуб, кописть). Пізніше на нього набивали залізний наральник. Правили знаряддям за допомогою однієї ручки. Р. з полозом відрізнялося від безполозового головним чином розташуванням ральника та способом з'єднання його зі стеблом і було зручнішим у роботі. Однозубі Р. обох типів були простими за конструкцією легкими знаряддями, що доповнювали плуг. Для роботи ними достатньо було навіть одного коня чи вола. Цим, зокрема, пояснюється їх значне поширення у бідняцьких господарствах, де вони використовувались як найпростіші культиватори.

Багатозубі Р., що були досконаліші й продуктивніші за однозубі, належали до трьох типів: бороноподібні; граблеподібні; з трикутню рамою. Знаряддя першого типу (поширені пере важно у зоні переходу від Полісся до Лісостепу) складалися з тривалкової бороноподібної рами. У кожний валок знизу під гострим кутом був забитий ральник. Р. другого типу (Південь, Лівобережжя та Слобожанщина) нагадували за формою великі граблі. Вони складалися з валка — гранчастої нетовстої колоди довжиною до 1 м, в яку знизу навскіс забивалися ральники (звичайно, три-п'ять, іноді до 10). В отвір на середині колоди забивалося дишло. Знаряддя третього типу являли собою трикутну дерев'яну раму, в яку знизу були забиті 3-5-7-9, а іноді й більше ральників. Спереду стирчав залізний гак для причеплення тягла. З кінця XIX ст. Р. почало виходити з ужитку. На базі однозубих його типів виник обгортач, граблеподібні перетворилися на маркер, а Р. з трикутною рамою — на драпак.

Сапа — ручне знаряддя, що застосовується для догляду за городніми культурами. Традиційна українська С. складалася з робочої частини (здебільшого у формі рівнобічного трикутника з прямим або дещо овальним лезом) і держака — сапилна. Робоча частина була суцільнозалізною. На початку XX ст. з'явилися модифіковані С., в яких полотно й трубка для держака були з'єднані заклепками. Полотно цих С. мало трапецієподібну, напівкруглу, еліпсоподібну, серцеподібну та інші форми. На Поліссі застосовувалася С. із дво-тризубим полотном — копанка (копачка), якою не тільки сапали, а й викопували картоплю, буряки тощо. Виходячи з призначення, С. вироблялися більші або менші.

Серп — найдавніше ручне знаряддя для збирання злакових культур. На території України С. зустрічався серед викопних решток скіфських поселень. Близький за формою до українських С. XVIII—XIX ст., він широко представлений у культурних шарах Київської Русі. С. складався з залізної робочої частини, що мала більш чи менш видовжену напівсферичну форму і закінчувалася внизу штирком, на якому кріпилася дерев'яна ручка. Більш ранні знаряддя, що виготовлялися ковалями, досягали 47 см; пізніші, здебільшого заводського походження, були коротшими і мали заокруглену форму й насічку зубців на лезі, що час від часу відновлювалася у кузні. У XIX — на початку XX ст. С. збирали переважно жито, пшеницю, ячмінь, просо, іноді — стебла кукурудзи. На Поліссі та в Карпатах С. використовувався поряд із косою при збиранні колоскових аж до 30-х років.

Соха — тяглове орне знаряддя, що було поширене на Поліссі та подекуди на Лівобережжі. Традиційні українські С. належали до двох типів. Перший — безпередкова С. з вобжами (голоблями), у якій робоча частина (розсоха) своїм заднім кінцем забивалася у поперечний брусок, що з'єднував вобжі (відома під назвами російська, одноконка, московка, плашка). Чернігово-сіверський варіант цього типу вирізнявся непорушне встановленим відвалом, який складався з полиці та припілка — напівзігнутого клинця. Другий тип становили знаряддя, що мали дишло (вію) і забиту в отвір на задньому його кінці розсоху. Такі С. (українська, литовка, поліська) бували і з колісним передком (соха-рогач). Робочою частиною слугували два залізних наріжники, які набивалися на кінці розсохи.

З 80—90-х років XIX ст. С. поступово витіснялася досконалішими орними знаряддями — фабричними й кустарними плугами — і в модернізованому вигляді певний час застосовувалася як обгортач картоплі. На початку XX ст. для цього ж використовувалися суцільнозалізні фабричні С., що суттєво відрізнялися від традиційних.

Троян — різновид найпростішого культиватора. Складався з трьох повздовжніх валків, у які знизу забивалися три, розташовані трикутником (звідси й походить назва), ральники з залізними наральниками. Середній валок був довшим і правив за дишло. Задок Т. спирався на вісь із двома колесами, а спереду для рівноваги слугував ще й полоз. Ральники кріпилися до валків болтами з гайками. Знаряддя було поширене на Подніпров'ї та в смузі переходу від Полісся до Лісостепу.

Ціп — традиційне ручне знаряддя для молотьби. На території України широко застосовувався з часів Київської Русі. Складався з держака (держана, ручника, ціпилна) довжиною до 190 см і робочої частини — бича (бичка) — дубового кийка довжиною до 110 см. Обидві частини з'єднувалися сиром'ятним гужиком (ув'яззю) різноманітними способами, які давали змогу робочій частині вільно обертатися на держаку. Бич був переважно круглим (подекуди гранчастим), довжиною вісім-дев'ять долонь. Розстеливши на току у два ряди снопи колоссям докупи і узявшись двома руками за держак Ц., вдаряли бичем по колоссю. Ц. був основним знаряддям молотьби до кінця XIX — початку XX ст., коли почали з'являтися молотарки.

Цурка — дерев'яний, до 30 см завдовжки, загострений і відполірований кілок, що застосовувався при в'язанні снопів під час жнив. Згрібши сніп збіжжя, жінка виймала Ц., що була у неї за поясом, і за її допомогою стягувала сніп перевеслом й підвертала останнє петлею так, аби сніп не розв'язався.

Скотарство в українців було тісно пов'язане з землеробством. Майже в кожному дворі обов'язково тримали корів, волів та коней, овець, свиней. Утримання худоби давало, крім м'ясних, молочних продуктів та вовни й шкіри, можливість селянинові одержувати гній для удобрювання ланів. Особлива увага здавна приділялася розведенню волів, оскільки до другої половини XIX ст. їх використовували як основну тяглову силу. Великого значення надавали конярству й вівчарству. Одержані з овець чорні решетилівські та сірі сокільські смушки мали високу репутацію навіть за рубежем. Тонка вовна мериносних овець також користувалася великим попитом на світовому ринку. Коней на Україні розводили як робочу худобу. З овець, крім вовни й шкіри, одержували м'ясо (доїли їх тільки у Карпатах). Щодо свинарства, то переважали місцеві українські чорнобурі та білі м'ясні породи, дещо пізніше поширилися білі англійські свині. Кіз розводили порівняно мало, гидуючи їхнім м'ясом і молоком. Не мало значного розвитку й розведення кролів.

Залежно від природних та соціально-економічних умов існувала кілька способів утримання худоби влітку. У зоні Лісостепу і частково Полісся переважала вигінна форма випасу худоби з наймом чабана, обрядами і звичаями першого вигону худоби на пасовисько. На Поліссі поряд з нею побутувала й відгінна форма. Свого завершеного вигляду вона набула у гірському С. Карпат, особливо Гуцульщини, з яким пов'язані звичаї так званого полонинського ходу (див. розділ "Трудова обрядовість"), існування специфічного полонинного господарства з численними архаїчними рисами. З кінця XIX — початку XX ст. у всіх регіонах чимдалі частіше став застосовуватися індивідуальний випас худоби, особливо у господарствах, де було багато дітей, тобто власних пастухів. Волів та коней, яких протягом дня використовували як тягло, випасали вночі (водили у нічне).

Доглядаючи худобу протягом віків, українці виробили чимало раціональних норм її утримання, годівлі тощо. Загони, хліви, стайні, кошари вчасно прибирали, як підстілку використовували житню або пшеничну солому. Особливо пильно доглядали за молодняком.

Велика рогата худоба. Розведенням В. р. х. — корів і волів — населення займалося ще за часів трипільської культури. Найбільш поширена українська сіра порода відома з II тисячоліття до н.е. У XIX ст. українці почали розводити поліпшену червону степову, карлівську, черкаську породи, молочних швейцарських і голландських, холмогорських і ярославських корів, пізніше — симентальську та лебединську породи. На Гуцульщині утримували гуцульську і буру карпатську породи та корів радовецької, чеської та угорської порід. На Чернігівщині, Полтавщині та в деяких інших губерніях поміщики та заможні селяни вирощували В. р. х. на продаж, у тому числі за кордон.

Корів і волів, а також молодняк взимку тримали у закритих утеплених приміщеннях — хлівах або стайнях. Улітку при вигінній формі випасу на ніч заганяли у кошари чи загороди. Годували В. р. х. звичайно тричі на день, кладучи їжу у плетені ясла. Найбільш бажаним кормом вважалося сіно, яке обов'язково заготовляли влітку на весь період зимового утримання худоби. Як корм використовувалися також запарена полова, буряки, макуха, різноманітні пійла. За нестачі поживних кормів вдавалися до просяної, гречаної та вівсяної соломи, роблячи з неї січку й запарюючи з борошном. Особливо дбайливо доглядали телят. При появі на світ у холодну пору року їх на певний час брали до хати й випоювали молоком, поступово додаючи до нього розмочений хліб та інші поживні домішки — висівки, гречану юшку тощо. З обережністю ставилися до годівлі В. р. х. картоплею, яка у надмірних кількостях вважалася шкідливою для тварин. Бичків на другому і особливо третьому році починали привчати до запряжки. Корів узимку звичайно доїли двічі (вранці і ввечері), а влітку тричі (ще й в обід).

Протягом віків українці накопичили чималий досвід визначення хвороб В. р. х., їх запобігання та лікування (див. розділ "Народна ветеринарія").

Вівчарство. Грубововнових овець на території України розводили здавна. Місцеві українські породи були представлені чорними решетилівськими та сірими сокільськими вівцями. З кінця XVIII ст. на Полтавщині, а потім і по інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини XIX ст. — каракульських овець. Були відомі також вівці російських і волоських порід. У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також білих, чорних, попелястих мішаних овець.

Взимку овець утримували в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна годували п'ять разів на добу. Влітку на Поліссі та в зоні Лісостепу використовували вигінну форму випасу: вдень овець випасали в отарах вівчарі, а на ніч заганяли у двори. На Півдні, де до другої половини XIX ст. утримувалися великі (по 800-1200 голів) отари овець, та особливо у Карпатах застосовувалася відгінна форма випасу, за якої вівці перебували на віддалених пасовищах протягом усього літнього сезону.

З настанням тепла, звичайно у травні, перед вигоном на пасовисько тварин стригли. Вівці давали селянинові, крім вовни, овчину, м'ясо, жир. Українці володіли умінням одержувати з ягнят високоякісну овчину — мерлушку та смушки, що йшли на шапки й коміри. Особливо славилися решетилівські смушки. У Карпатах, на відміну від решти території України, овець доїли, виготовляючи з молока бринзу, гуслянку тощо. Кожний більш-менш спроможний селянський двір на Україні прагнув мати власних овець.

Конярство. На території України розведення коней існувало ще за скіфських часів. У XVII ст. набула поширення порода смугастих, як леопарди (тарантоватих), коней. На Запоріжжі, де випасалися численні табуни цих тварин, була виведена знаменита степова українська порода. З кінця XVIII ст. стали розводити також орловських рисаків, наришкінську, мальцевську, англійську породи коней. На Гуцульщині переважали низькорослі (гуцульські) коні та високорослі, так звані бойки або перевінники.

Кінь в українців використовувався як тяглова сила; конина та кобиляче молоко, на відміну від багатьох азіатських народів, не вживалися. Коней запрягали до воза й плуга, на них їздили верхи. Молодняк (до трьох років) випасали влітку звичайно у табунах, наймаючи пастухів-табунників. Робочих коней влітку випасали вночі. Взимку тварин утримували у стайнях, хлівах та оборах — утеплених господарських приміщеннях. Ідеальним кормом для робочих коней, крім сіна, вважався овес. Його брали з собою, відправляючись у далеку дорогу. Годували коней звичайно двічі на добу — вдень і на ніч, підгодовуючи під час перепочинку від роботи.

Українці виробили чимало раціональних навичок догляду за кіньми. Вважалося, зокрема, недопустимим напувати спітнілу тварину холодною водою, їздити верхи без сідла чи перевантажувати воза. Стежили, щоб збруя була зручною для тварини, не натирала їй груди. Жеребних кобил на роботах не використовували. Обережно ставилися до таврування молодняка у табунах, роблячи це ранньою весною, коли ще не було мух, і змазуючи випалену шкіру жиром. Взимку робочих коней звичайно підковували, запобігаючи таким чином пошкодженню їхніх копит та падінню. Взагалі, коня як розумну, вірну й корисну в господарстві тварину українці дуже поважали.

Свинарство. На Україні ця галузь тваринництва має давні традиції. Раніше С. мало екстенсивний характер, а з порід переважали місцеві чорнобурі довговухі та коротковухі свині. На Півдні, а також подекуди в інших зонах Подніпров'я після спаду води у річках їх випускали на все літо у плавні або на річкові та болотяні острівці й заганяли лише з настанням холодів. У місцевостях, де були дубові гаї, свиней пасли на галявинах, залишаючи там іноді надовго відгодовуватися жолудями. За пізнішої інтенсивної форми С. тварин стали утримувати у приміщеннях — свинарниках, сажах, випускаючи лише час від часу на двір чи вулицю без особливого догляду. Тоді ж на Україні поширилася порода білих англійських свиней; завдяки змішуванню місцевих тварин з йоркширськими кнурами з'явилися поліпшені українські степові породи. Відгодовували свиней дертю, буряками, морквою, кукурудзою, а з поширенням картоплі — вареною й товченою бульбою, змішаною з борошном (мішкою). С. на Україні мало здебільшого сальний напрямок, тобто було значною мірою розраховане на одержання сала, у тому числі нутряного (уздору), який широко вживався як приправа.

Після забою тварин тушу смалили на вогнищі, що надавало салу специфічного смаку.

Птахівництво. Двір українського селянина неможливо було уявити без домашньої птиці. Це були, звичайно, кури, а також гуси, качки чи індики, яких випасали діти. Особливо славилося П. Чернігівщини, звідки восени птицю вивозили вагонами. Існували вивірені багатовіковим досвідом способи догляду за самками, що висиджували яйця, спеціальні раціони для ніжних і кволих пташенят тощо.

Бджільництво — один із найкорисніших та екологічно чистих видів традиційної господарської діяльності українців. Цією справою займалася лише певна частка населення, а то й окремі господарі — пасічники, що відзначалися статечністю й охайністю і були шановані односельцями як неабиякі знавці природи і навіть знахарі.

Б. пройшло кілька стадій розвитку. Спочатку — бортництво: віднайдення в лісі диких бджіл у дуплах дерев. Пізніше на таких деревах робили позначку власності і видовбували у стовбурах дупла для оселення бджіл. Із середини XIV ст. почали майструвати штучні борті (колоди, вулики, дуплянки), які підвішували на деревах, — розпочалося культивоване Б. Невдовзі їх стали розташовувати на вирубаних у лісі галявинах (пасіках) — з'явилося пасічництво. У місцевостях, де було обмаль лісу, вулики плели з соломи, верби, очерету, подекуди обмазуючи їх глиною. Новий етап у розвитку Б. розпочався з винаходом у XIX ст. українським ученим П. І. Прокоповичем розбірного рамкового вулика, а також із розробкою процесу добування штучної вощини та появою спеціальної центрифуги — медогонки.

В українців протягом віків виробився багатий досвід розведення бджіл. Найбільш поширеною була їх місцева (українська) порода. Пасіки звичайно розташовували на затишних сонячних місцях, огороджуючи невисоким тином. Вулики ставили вічками до сонця. Самі вічка робилися досить вузькими, щоби бджоли могли захищатися від нападу сторонніх комах. Перед тим як виставити вулики (звичайно це робилося на Теплого Олексія — 17 березня за ст. ст.), їх обкурювали волошкою з метою запобігти цвілі. Духмяними рослинами натирався одяг пасічників, більшість яких, до речі, уникала алкогольних напоїв. У травні вічка вуликів обмазували овечим молоком, вважаючи, що це сприяє розмноженню бджіл.

Українські пасічники володіли багатьма способами природного та штучного роїння, зокрема вмінням затримати новий рій, що відокремлювався від бджолосім'ї та відлітав, обприскуючи його водою й відсаджуючи у порожній вулик. З весни, коли було ще мало квітів і бджоли після зимівлі виглядали кволими, їх підгодовували патокою, підмішуючи іноді до неї корицю, гвоздику тощо і навіть трохи вина. Мед брали, обкурюючи вулики, щоб не знищувати бджіл, звичайно двічі на рік: у липні — серпні та у вересні.

Розрізняли липовий мед, який вважався особливо корисним при застудах, мед із гречки та квітів інших рослин. Вийняті з вуликів соти заносили у теплі приміщення (медові бані) й клали у спеціальні сита, що стояли над коритами, куди стікав мед. Спорожнілі соти перетоплювали на віск і пресували на воскобійницях. З появою рамочних вуликів мед стали одержувати за допомогою медогонки. З настанням холодів вулики ставили в утеплені, звичайно напівземляні приміщення — омшаники.

Рибальство у заняттях українців посідало другорядне місце, хоча у Дніпрі й Дністрі з їхніми притоками й багатьох інших річках та озерах, Чорному й Азовському морях у давніші часи виловлювалася значна кількість риби і для певної частини населення Р. було основним заняттям. На Поділлі, Волині та у Східній Галичині починаючи з XIV ст. робили греблі й гаті та створювали штучні водоймища для розведення риби. Заможні козаки на Лівобережжі нерідко викопували невеликі ставки на садибах, запускаючи в них коропів та карасів. Рибний промисел багато важив ужитті запорізьких козаків, які солили й в'ялили спійману рибу та вивозили її в бочках далеко за межі Запоріжжя. Із залюдненням південноукраїнських земель і виходом до Чорного моря на його берегах виникли риболовецькі компанії та заводи. На них працювали артілі рибалок, що добували велику кількість риби, причому цінних порід — севрюгу, осетра, судака, а також оселедців, бичків, камбалу, лящів, рибця, вирозуба, тарань тощо. Чумаки везли солену й в'ялену рибу в центральні та північні райони України. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках. Селяни й городяни запасали рибу на пости, оскільки вона становила найважливіший компонент пісної їжі. У Дніпро-Бузькому лимані та басейні Південного Бугу й Дністра виловлювали багато раків. Щодо способів лову риби та рибальських знарядь, то на Україні їх існувало чимало (див. далі).

На кінець XIX ст. рибні запаси України різко зменшилися. Р. поступово набувало допоміжного значення в господарстві, стаючи для населення не більш як способом проведення дозвілля.

Бредень (бродак, бродниця) — знаряддя для парного лову риби; сітка довжиною 6-12 м. Складається з сітки-мішка та двох бокових полотнищ, в'язаних із грубих міцних ниток у вигляді сітки більшої чи меншої густоти. Своїми боками полотнища були прикріплені до дрючків, нижні кінці яких іноді з'єднувалися планкою. Існували Б. й без сітки-мішка. Знаряддя застосовувалося здебільшого на неглибокій воді.

Верша (кошуля) — стаціонарне рибальське знаряддя; сплетена із пруття пастка конусоподібної форми. Складалася з двох чи більше поперечних обручів, повздовжніх лозин та вузької горловини. Встановлювалася на ніч у ставку, озері чи болоті.

Волок — рибальське знаряддя пірамідальної форми. Виконане із сітчастих полотнищ, бокові краї яких прикріплені до жердин. В. рибачили звичайно удвох із човнів.

Гарди — загорода або кілька загород упоперек річки; вертикально забиті палі, переплетені лозою та доповнені очеретяними матами. Завдяки Г. створювалися глухі затоки, у які набивалася риба. Застосовувалися головним чином у гирлах Дунаю, Південного Бугу та Дніпра, зокрема запорізькими козаками.

Климля (кошара) — знаряддя для парного лову риби. Складається з прямокутної дерев'яної рами приблизно 150 на 170 см, на яку натягнуто сітчасте або рідко виткане полотно, що, поступово звужуючись, утворювало трикутну призму. Держачи К. з обох боків, рибалки волочили її по дну, ідучи вбрід до берега. Поширена була головним чином на Поліссі.

Невід — знаряддя для промислового лову риби. Складається з сачка (мотні) та двох довгих (до 200 м) бокових сітчастих полотнищ, краї яких прив'язувалися до мотузок. До верхньої мотузки кріпилися поплавки, до нижньої — грузила. Тягнули Н. за бокове мотуззя — волоки. За призначенням (зимовий і літній лов риби), розмірами, особливостями конструкції існували різні варіанти Н.

Неріт — риболовна пастка циліндричної форми. Складається з обручного каркасу (звичайно три кільця), обтягнутого сіткою. Один кінець Н. закритий, а другий мас вузьку горловину, через яку потрапляє риба. Ставився на протоках та інших неглибоких водоймах.

Ость (остень, сандала) — знаряддя для індивідуального лову риби. Являє собою три-, чотири-, шести- чи восьмизубі вила, кожний з зубів яких має стрілоподібне оперення. Ця залізна частина насаджувалася на дерев'яний держак із мотузкою. О. били щук, сомів, осетрів, коропів, у гірських річках Карпат — форель. Робили це або вбрід, або з човна, тихо посуваючись уночі по воді й підсвічуючи собі ліхтарем, смолоскипом чи розпеченим у жаровні вугіллям.

Переміт — стаціонарне рибальське знаряддя. Це була довга, звита з волосіння або конопель мотузка з прив'язаними до неї гачками. П. перетинали річку, закріплюючи кінці за дерева або кілки на берегах. Ловили ним рибу переважно на Півдні, особливо в гирлах річок, що впадали в Чорне море. Як знаряддя хижацького лову, здавна заборонене.

Сака (підсака, хватка) — індивідуальне рибальське знаряддя. Складалася з напівсферичної сітки, що закінчувалася мотнею, і держака — жердини 2-4 м завдовжки, яка мала природне двороге розгалуження. Іноді верхня широка частина С. кріпилася до дугоподібно зігнутої лозини. С. — знаряддя переважно закидного способу лову риби. Рибалка, стоячи на березі й тримаючи С. за держак, закидав її якомога далі у воду й тягнув до берега.

 

Ятір

Ятір (в'ятер) — стаціонарне рибальське знаряддя, виконане з обручів (від 3 до 10) або зігнутих у коло лозин, на які натягувалася сітка або прив'язувалося тонке пруття. Мав два конусоподібні кінці, один із яких, закритий, був витягнутий зовні, а другий, з вузьким отвором, — повернутий всередину. По боках Я. кріпилися одне або два плетені полотнища довжиною до 5 м, що закінчувалися вузькими планками. Я. розташовували звичайно на протоках мілких річок.

Мисливство. На території України полювання на диких коней, мускусних биків, носорогів, мамонтів, оленів було поширене ще в епоху палеоліту. Значне місце посідало М. у житті населення Київської Русі, коли дичину добували вже за допомогою різноманітних пристроїв — тенет, пасток тощо. Багатство української фауни (до XVII ст. тут ще зустрічалися тури — предки свійського бика, до XIX ст. — дикі коні, сайгаки, не кажучи вже про безліч лосів, ведмедів, оленів, бобрів, диких кіз) створювало широкі можливості для М. Однак упродовж XVIII ст. промислове М. поступово звелося нанівець. На цей час був майже повністю винищений ряд звірів (зокрема ведмеді), суттєво зменшилася кількість вовків, бобрів та інших диких тварин.

У XIX ст. об'єктами промислу поряд із вовком були лисиця, заєць, видра, кунице, байбак та деякі інші звірі, а також дикі птахи — качки, гуси, дрофи, глухарі, тетереви, рябчики, куріпки тощо. На оленів, козуль та диких кабанів у Карпатах та на Поліссі полювали здебільшого поміщики. Щодо форм М., то стало переважати використання цілого арсеналу капканів, зазубів, рожнів, силець, перевісищ, і т. ін. Велику дичину — лосів, оленів, кабанів — здобували також із застосуванням ловчих ям (западниць). Подекуди зберігалися й раніші форми полювання: переслідування звіра (верхи на коні зі списом), підкрадання до дичини (наприклад, до дроф та стрепетів під прикриттям колісного передка зі встромленими в нього гілками), приманювання куріпок за допомогою спеціальних пищиків — вабиків тощо. Звичайно, застосовувалася і вогнепальна зброя. Своєрідним видом полювання з рушницями, до якого вдавалися заможні люди, був нічний виїзд по вовків на запряжених у сани конях. За приманку ж правило порося, котре голосно верещало.

На кінець XIX — початок XX ст. значення М. як традиційного заняття українців суттєво зменшилося, воно набуло здебільшого спортивних рис.

Журнал "Народна творчість та етнографія".

 


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Загальна стаття
 В. Горленко, О. Боряк

  10-20-2006    Views: 3533   
article Традиційні знаряддя праці українців
Традиційні знаряддя праці українців

  10-20-2006    Views: 4571   
article Художні промисли в Україні
Художні промисли України

  10-20-2006    Views: 8238   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4