ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Стежками століть .: Ситуація у Галичині у 1938 - 1940 рр.

Ситуація у Галичині у 1938 - 1940 рр.

Лист і рапорт співробітника польського посольства у Берні Єжи Стемповського для віце-прем'єра польського еміграційного уряду професора Станіслава Кота [29 жовтня 1940 р.]

 

Шановний пане Професоре,

 

Лист цей я присвячую українським справам, щодо яких сюди надходять повідомлення із різних джерел.

 

Українці в Німеччині та в [Генеральній] Губернії

 

Під час вересневих подій 1939 року певна кількість українців зі Східної Галичини потрапила до Німеччини та на польську територію, окуповану німцями. Це: 1) військовополонені, к[олишні] вояки польської армії, які частково дотепер перебувають у таборах; 2) робітники, завербовані до Німеччини або випущені з таборів для військовополонених на підставі розпорядження, яке дозволяє в'язням вибирати між працею у Німеччині та подальшим перебуванням у таборах; 3) емігранти, котрі обрали перебування під німецькою, а не російською окупацією; ці останні походять переважно з Галичини, є також емігранти з Волині.

 

Емігранти зі Східної Галичини утворили під патронатом губернського керівництва Центральний Український Комітет із садибою у Кракові, про що нижче. Там же, починаючи від серпня, 3 рази на тиждень виходить орган цього комітету “Краківські Вісті”.

 

Поза тим, на території Губернії знаходиться осіле українське населення. На малопольському терені це лемки, які досі не брали великої участі у національному українському русі та становлять слабку основу для можливих німецько-українських починань. Значно податливіше під цим оглядом українське населення територій к. Конгресового Королівства. Головні його скупчення знаходяться на Холмщині та Грубешівщині, менші – на Люблинщині та Підляшші. Власне на цих територіях останніми роками мали місце спалення церков та різні дошкульні безправ'я й адміністративне переслідування, яке сьогодні, як видається, стало підставою для зближення між окупаційною владою та українським населенням.

 

Залучення цього населення до політичного руху, організованого окупаційним керівництвом та краківським комітетом, натрапляє, однак, на труднощі, що знайшло свій вияв на сторінках “Краківських Вістей”. Їхні кореспонденти скаржаться, що православне населення Холмщини та Грубешівщини вважає емігрантів з Галичини за папістів [прихильників Папи Римського.– А.П.], які прагнуть перш за все навернути усіх до свого віровизнання. Інші нарікають на позірно малу національну свідомість українського населення Конгресівки і т.п. Конфесійні відмінності, як видається, відіграють поважну роль у житті українських мешканців Губернії. Релігійні переслідування останніх років викликали по обидва береги Бугу справжній ренесанс занепадаючого вже там православ'я, свідком чого я був улітку 1938 року. Відмінності політичних традицій – соціалістичної у Конгресівці та націоналістичної в Галичині – не стерлися і досі. Отож, конфесійні та політичні відмінності, які розділяють українське населення Губернії, як видається, становлять значну перешкоду у починаннях окупаційного керівництва та краківського комітету.

 

Церковні справи і далі перебувають у хаотичному стані, що причиняється до виникнення нових політичних розбіжностей у лоні української громади. Православна Церква надалі є полем боротьби між українськими та русофільськими течіями. Останні знаходять підтримку серед єрархів, правдоподібно ця течія зміцнилася внаслідок контакту з емігрантською Церквою в Німеччині. На Лемківщині також відчутні певні словацькі й угорські впливи, як про це можна судити із згадок “Краківських Вістей”, що скаржаться на процвітаюче у Словаччині й Угорщині русофільство, як у середовищі унатів, так і православних.

 

Тактика німецького керівництва щодо українського населення

 

У кастовій структурі Губернії українці зрівняні у правах з особами німецького походження. Такого роду розпорядженням [німці] намагаються надати найобразливішого для польського населення характеру. Так, скажімо, на краківському вокзалі зала очікування II класу має напис: “Тільки для німців та українців”. Подібний напис, схоже, також знаходиться на дверях однієї краківської кав'ярні.

 

У описі подорожі губернатора Франка по Люблинщині читаємо, що його вітали по селах і містечках представники німецького та українського населення, які прибули у національних строях і з прапорами. Губернатор жваво цікавився українськими делегатами, з якими зав'язував розмови. Польське населення вочевидь не брало участі у цих урочистостях, оскільки про це не згадує жоден часопис. Дивує той факт, що присутність українських представників була обійдена увагою у всіх німецьких публікаціях.

 

Починання німецького керівництва щодо українського населення мають виразно подвійне обличчя. Вони прагнуть створити політичну зброю проти Совєтів і проти Польщі. Офіційно, з метою уникнути зовнішніх неприємностей, німецьке керівництво підкреслює антипольський характер своєї української політики.

 

Розвиток українського середнього шкільництва вочевидь підтримується губернськими органами влади. “Waschauer Zeitung” за 28.VIII повідомляє, що в сяноцькій окрузі відкриті 186 середніх українських шкіл і 103 польські. Згромадження відповідних учительських сил для українських шкіл уже наштовхнулося на труднощі. Також існують українські фахові та ремісничі школи. У поточному шкільному році передбачено відкриття ураїнських шкіл із гімназійною програмою, чого для польського населення досі не передбачалося. Українські студенти частково отримали змогу навчатися в німецьких університетах, про що мені відомо від моїх українських учнів, які перебувають у Німеччині.

 

Останнім часом українська мова допущена до судівництва Губернії у тих місцях, де є принаймні 20% українського населення. Про допуск мови рішення приймають місцеві німецькі керівники.

 

У серпні було оголошено розпорядження про запровадження в Губернії районного самоуправління, до компетенції якого входять: будівництво і утримання шляхів, опіка над районними ощадними касами, заснування й утримання фахових шкіл, а також створення підрозділів пожежної охорони. Українському населенню рекомендовано брати якнайширшу участь в житті нового самоуправління.

 

Керівництво Губернії також багато уваги приділяє вихованню української молоді в дусі націонал-соціалізму. Цій меті покликані служити табори праці для молоді, які перебувають під керівництвом делегованих для цього українських фюрерів (провідників). Ці табори вочевидь також займаються військовим вишколом, бо залишаються під наглядом делегованих для цього німецьких військових: майора Роґґера, полк. Бізанца (розмовляє українською) та д-ра Арльта. [...]

 

Чи створюються на території Губернії українські військові підрозділи? Тут кружляли чутки про візит до Кракова гетьмана Скоропадського та створення українського легіону. Ця поголоска досі не підтверджена. Натомість докладно відомі інші деталі. Отож, одне з ілюстрованих видань опублікувало фото підрозділу української фабричної озброєної міліції, яка стереже зброярні у Стальовій Волі. В одному з номерів “Краківських Вістей” я бачив оголошення, яке запрошує зголоситися усіх к[олишніх] офіцерів та вояків 6-ї стрілецької дивізії.

 

Таким чином наявні спроби творити збройні сили, що зрештою входить до програми націоналістичної організації (Коновальця), яка сьогодні перебуває найближче до німецького окупаційного керівництва. У останньому дайджесті німецької преси я подав звістку про озброєння та умундирування частини німецького населення Люблинщини. Можливо такі ж кроки вчинено у деяких місцях і щодо українського населення.

 

Позиція українського населення

 

Матеріал, яким я користувався, надто скромний, аби він міг служити підставою для далекосяжних висновків. Отож, у оцінці тих фактів, про які мені вдалося дізнатися, я дотримуюся великої обережності.

 

Тактика німецького керівництва спрямована на загострення польсько-українських стосунків засобами запровадження кастового устрою та провадження пропаганди. Ця остання тенденція чітко проглядається на сторінках “Краківських Вістей”. Там є згадки про українців, раніше інтернованих у Березі Картузькій, міркування на теми військової поразки Польщі і т.д. Варто однак ствердити, що тон цих статей непорівняно обережніший і пристойніший від викличного тону німецьких газет, які виходять у Польщі. Орган Українського Центрального Комітету доволі докладно представляє утиски українців польською адміністрацією, однак утримується від т.зв. Greuelpropaganda і брехливих узагальнюючих висновків.

 

У приватній кореспонденції за останні місяці я отримав кілька листів від українців, які перебувають в Німеччині та під німецькою окупацією. Ця кореспонденція, пристосована до вимог цензури, містить запевнення у симпатії від різних осіб, навіть таких, з якими мене не пов'язували жодні особисті стосунки. Дехто з них співпрацює з німецьким керівництвом в українській шкільній управі. Один лист просить подати контакт поза засягом німецької цензури. Звідси можна зробити висновок, що тактика загострення стосунків не знаходить широкого відлуння серед українців.

 

Навіть аналіз окремих неприязних випадків вказує швидше на локальні реакції, які не дають підстав до узагальнення. Так, скажімо, в Угорщині я чув про випадки видачі польських біженців німецькій поліції у прикордонній смузі. Для оцінки цього явища варто зважити, що власне в цій прикордонній місцевості у 1938/1939 рр. мали місце незаконні страти польською поліцією та КОП українців. Небажаних осіб офіційні особи з поліції та КОП підводили до угорського кордону і там без жодних формальностей убивали. Восени 1939 року, після опадання листя з дерев, у кількох місцях були знайдені трупи українців, жертв цих страт. Один з урядників станіславської політичної поліції, котрий брав участь у цих операціях і перейшов після початку війни на службу до угорців, зізнався щодо походження знайдених решток. Очевидно, що такого роду насильства і безправ'я завше викликають різку реакцію. Варто, однак, розрізняти безпосередню реакцію, часто локальну, від політичних течій та довготривалих цілей.

 

Зрештою, такого роду реакція не виступала повсюди з однаковою силою. А отже успіху німецької тактики можна було сподіватися особливо на узбережжі Бугу, де в 1938/1939 рр. дійшло до крайнього загострення національних і конфесійних стосунків. У період руйнування польським керівництвом церков у тих околицях поліція забороняла православному населенню ходити на церковні празники і відпусти до церков, розташованих на правому, волинському березі ріки. З ініціативи ДОК Люблин і за наком волинського воєводи підрозділи поліції у неділі та в празники займали мости на Бузі, не пропускаючи православної людності. Ті, хто прямував до церкви, були змушені переходити вбрід глибоку в цьому місці річку, віддалік від постів поліції. Під Устилугом я сам бачив у 1938 році на шосе мокрих жінок, які тільки в такий спосіб могли потрапити до церкви. Ця деталь характеризує тогочасні методи адміністрації та дозволяє судити про роздратування населення.

 

Однак останні звістки з тих околиць не свідчать про успіх німецької акції на цьому терені. Про низьку рецептивність Холмщини та Грубешівщини на пропаганду краковського комітету я уже згадував вище. Рівно ж немає жодних відомостей про спроби українського населення створити органи самоврядування у цій частині країни. У численних кореспонденціях звідтіля говориться лише про наміри заснувати у деяких місцевостях товариства “Рідна Хата”. Варто зауважити, що товариства під такою назвою уже колись існували на околицях і часто служили спробам польсько-українського порозуміння. Моє приватне листування з Грубешівщиною також не містить жодних згадок, які б дозволяли судити про погіршення стосунків між обома групами населення. Натомість у листах часто повторюється побоювання, що ця частина Губернії може бути віддана Совєтам.

 

Орієнтація української еміграції

 

Насамперед треба диференціювати еміграцію з Великої України та еміграцію зі Східної Галичини.

 

Діяльність останньої має за першочергову мету повернення до Східної Галичини та визволення її з-під радянської окупації. З цієї причини серед галицької еміграції т.зв. німецька орієнтація посідає цілком виправдану вагу. Упродовж XVIII-XIX століть Австрія та Німеччина прагнули відіпхнути Росію від Карпатського хребта, з якого російські війська легко могли зійти на угорську рівнину. Зараз так само можна припускати, що німецька політика буде спрямована на витіснення Росії поза межі Галичини, і галицькі емігранти сподіваються повернутися на батьківщину з німецькою допомогою.

 

Однак галицьку еміграцію відмежовує від Третього Райху традиція та політичне виховання. Малопольські українці виховані на австрійських традиціях і донині сильно віддані традиціям габсбурзького легалізму та лібералізму. Ці традиції навіть зміцніли під впливом протистояння останніх років, коли власне польська сторона репрезентувала динамічний націоналізм фашистського типу, натомість українська сторона – легалізм і лібералізм. Під час студентських хвилювань у 1938 році польська молодь у Львові крокувала маршем Гетьманськими Валами з вигуками: “Так-як-Гітлер, так-як-Гітлер!” На українському боці такого роду течія мала прихильників лише у середовищі нечисленних політичних угруповань з програмою діяльної боротьби. Отож втягнення галицької еміграції в простір націонал-соціалістичної ідеології не видається річчю легкою і простою.

 

Цілком відмінні настрої та розрахунки емігрантів з Радянської України. Можливі проекти створення великої України при допомозі німців, як от у 1918 році, видаються сьогодні віддаленими й непевними. Київські емігранти зможуть повернутися на батьківщину лише у випадку падіння радянського режиму і заміни його якимось іншим. Таким чином, завданням еміграції є співучасть у поваленні існуючого і приготування наступного політичного режиму. Останніми роками, зокрема в період відверто антикомуністичної орієнтації Третього Райху, питання співпраці з німцями широко обговорювалося у різних емігрантських угрупованнях. Беручи участь у кількох таких дискусіях, як у варшавській групі (УНР), так і у паризькій (прометеїсти), я мав нагоду запізнатися з головними арґументами за і проти німецької орієнтації.

 

Найважливішим орієнтаційним пунктом цих дискусій був той факт, що київські емігранти у принципі не вірять, що фашистські течії можуть знайти хоч якихось прихильників на території радянського Союзу. На Україні фашизм і націонал-соціалізм уважають за розчинену форму сталінізму. “Ту ж горілку, але значно міцнішу, ми п'ємо вже 20 років,” – писав звідти один з кореспондентів. Такої ж думки дотримуються, зрештою, усі емігранти, які прибули з Росії упродовж останніх років, скажімо Віктор Серж. Навіть сталінська конституція була інтерпретована як спроба чужинського диктатора зловжити тугою за лібералізмом, яка почала нуртувати у Росії після 20 років авторитарного режиму. Прийняття фашистських доктрин київські емігранти вважають для себе рівнозначним відреченню від будь-якої діяльності, скерованої на радянський терен. Врешті уривки відомостей, які надходять останнім часом з радянської України здається цілком потверджують даний погляд.

 

Таким чином, для емігрантів з радянської України це справа принципу, і тому переважна більшість цієї еміграції досі виявляла відпорність на будь-які вмовляння та натиск у протилежному напрямку.

 

Для характеристики стосунків я наведу тут добре відомий мені епізод з історії останніх років. У період т.зв. польсько-німецького зближення, коли німецька сторона робила алюзії до спільних починань супроти Росії, у нашому МЗС постав проект застосування для такої спільної акції варшавської групи українських емігрантів і навернення їх на націонал-соціалістичну орієнтацію. Старші, однак, виявилися такими відпорними на ці умовляння, що чиновники МЗС взялися до творення розламу у варшавській групі, виокремлюючи з неї молодше покоління, більш податливе, на їхню думку, для такої метаморфози. Наслідком цієї акції був виданий за кошти МЗС український квартальник “Ми”, який містив переклади з німецької націонал-соціалістичної літератури, а також адаптовані до українських умов та настроїв спроби витворення германофільської ідеології. Це видання викликало величезне обурення та здивування усієї української еміграції, котра не без рації сприйняла його за ознаку наближення кінця варшавської групи і даремності усіх сподівань на роль Польщі у еволюції радянського Союзу.

 

Аналогічні спроби МЗС діяти у тому ж напрямі серед паризької, т.зв. прометеїстської, групи викликали не менший спротив. Найвидатніші члени цієї групи, незважаючи на 20-річну співпрацю з МЗС та матеріальну залежність від нього, погрожували виходом з групи і розпуском усієї організації.

 

Влітку ц.р. уся група потрапила під німецьку окупацію. Найвидатніший учасник групи Олександр Шульгин, здається отримав дозвіл на перебування в Празі за умови відречення від будь-якої політичної діяльності. За останніми даними Шульгин, схоже, перебуває у в'язниці.

 

Наскільки мені відомо, з усієї полонофільської еміграції вцілів лише В'ячеслав К.Прокопович, останній член уряду та приятель Симона Петлюри. Прокопович мешкає в Каннах, 1, площа де ля Ґар.

 

Германофільськими тенденціями відзначаються два еміграційні угруповання: група гетьмана Скоропадського та організація Коновальця, убитого кілька років тому за таємничих обставин у Амстердамі.

 

Група Скоропадського, відомого своєю співпрацею з німцями у 1918 році, дуже консервативна, вона не має жодних протипольських тенденцій чи спадку (панування гетьмана на Україні було останнім, прощальним періодом блиску польського поміщицтва на Україні), і, як видається, вона тримається в розрахунку на реставрацію монархії у Росії. Ця група не має жодного впливу на Україні, однак налічує численних прихильників у Канаді та Америці, де видає кілька газет. Син гетьмана мешкав у Лондоні і, схоже, перебуває там і зараз.

 

Заснована Коновальцем націоналістична організація діяльної боротьби видається найбільш пристосованою до ідеології та потреб Третього Райху. Вона має прихильників та пресу в Америці. У неї є численні прихильники на терені Східної Галичини, де її діяльність широко відома. Нинішніми керівниками її є плк. Мельник і пор. Ярий, котрі мають тісні стосунки із німецьким штабом.

 

Обидві германофільські групи запекло поборюють одна одну. Розбіжність їхніх тенденцій вказує на неясність німецької програми щодо українських справ.

 

Український Центральний Комітет у Кракові

 

Досі мені не траплялися жодні списки членів цього комітету. Вочевидь особи, які входять до його складу, не мають широко знаних чи якимось чином привабливих прізвищ. У “Краківських Вістях” повторюється прізвище д-ра Кубійовича, етнографа, який віддавна мешкає у Кракові, автора друкованих у працях Академії Мистецтв розвідок про вівчарство у Бескидах. У політичному сенсі його прізвище ні про що не говорить. Ще менше відомий Ярослав Рак.

 

З варшавської групи, наскільки мені відомо, у краківських починаннях не бере участі ніхто. Навіть проф. Смаль-Стоцький, котрий має найкращі стосунки з німцями, залишився у Варшаві. Варшавський Український Науковий Інститут закрито, що треба розуміти як вияв неласки губернської влади.

 

Целевич і Мудрий, котрі опинилися у Кракові [В.Целевич був заарештований радянською службою безпеки і пропав безвісти.– А.П.], і, схоже, залишаються там надалі, найправдоподібніше надто обтяжені декларацією 3 вересня 1939 року, аби брати участь у політичному житті. Значно діяльнішими мали б бути Кедрин, к[олишній] редактор “Діла”, і Мілена Рудницька, але, як мені казали, вони сьогодні також перебувають на узбіччі. Головну роль повинні б відігравати у Кракові прибулі з Німеччини інтегральні націоналісти з табору Коновальця. Як випливає з “Краківських Вістей”, їм доручено виховання молоді у таборах праці.

 

Таким чином, виглядає, що німецькі починання спираються на дуже вузьку політичну основу.

 

Польсько-українські стосунки у Східній Галичині

 

На окупованих територіях у минулому та поточному роках радянська влада офіційно заборонила проведення будь-якої пропаганди і національних дискусій. Репресії та депортації схоже рівною мірою стосуються поляків, українців та гебреїв. Досі немає жодних звісток про те, що радянський уряд провадить у Галичині якусь окреслену національну політику.

 

У додатку я надсилаю рапорт про стан шкільництва у Східній Галичині, який я отримав з Будапешту. Цей рапорт свідчить, що в навчальних закладах, підпорядкованих київському керівництву, провадиться сильна українізація, натомість в закладах, підпорядкованих московському керівництву, панують ліберальніші тенденції. Практично, це означає, що київські сталіністи з метою хоч якось задовільнити своє українське населення намагаються представити ситуацію у такий спосіб, буцім Сталін здобув Східну Галичину для України, натомість московські сталіністи вважають себе вільними від такого обов'язку.

 

З інших джерел довідуємося, що київські українці шукають у Львові польських контактів і вступили у переговори з різними особами. З огляду на цензуру, помину усі нюанси цих розмов. Вони точилися, зазвичай, довкола спільних завдань народів, які мешкають на просторі поміж Німеччиною і Росією. З них випливає, що після смерті Петлюри на радянській Україні небагато змінилося. Очікування та політичні розрахунки українців залишились такими ж. Традиції 1920 року, затерті на території Польщі пізнішими подіями, там збереглися краще, і полонофільські тенденції живі надалі.

 

Висновки

 

Рік німецько-російської окупації не викликав жодних принципових змін у польсько-українських стосунках. Німецькому керівництву не вдалося втягнути до своїх організаційних кадрів ані спільноти емігрантів з радянської України, ані тієї частини галицької еміграції, котра упродовж останніх років тяжіла до порозуміння із польською стороною.

 

Однак німці монополізують зараз усю українську політичну еміграцію у Європі. У їхніх руках зосереджено усі можливості політичної ініціативи.

 

Можливість здійснення з польського боку якоїсь діяльної української політики всередині країни видається надміру мізерною.

 

Від 1920 року польське суспільство не цікавилося українськими проблемами, не знає їх і за умов, витворених німецькою окупацією, не можна сподіватися з його боку жодних самостійних починань.

 

Суперечності та помилки нашої української політики не відіграли великої ролі у долі Польської держави останніх років, однак вони можуть відіграти значно більшу роль у її можливій відбудові. Польське суспільство було настільки байдужим до українських справ, що найважливіші політичні факти з цієї галузі пройшли мимо його уваги. Мало хто у Польщі був докладно ознайомлений із договором з урядом Петлюри, мотивами і перебігом т.зв. пацифікації Галичини у 1930 році, політикою Юзевського на Волині, акцією зруйнування церков у 1938 році і т.п. Молодий інженер, делегований молодіжною організацією Озону [Озон – Обуз з'єдноченя народовего, польська організація паранацистського типу.– А.П.] з політичною місією на Волинь, якого я зустрів у Луцьку в 1938 році, був твердо переконаний, що мешканці Волині були спершу католиками і перейшли на православ'я за урядування там ренеґата Юзевського. З цієї причини і сучасна польська еміграція не знає і не добачає ваги українського питання. Головні факти польської української політики, однак, набули широкого розголосу і відомі далеко поза межами Польщі. Навіть у Берні я останнім часом познайомився з кількома особами, чудово зорієнтованими у цих справах. По-англійськи та по-французьки існує на цю тему значно розлогіша література, аніж польською мовою.

 

З цієї причини польські територіальні постулати, які охоплюють простір, який знаходиться на схід від т.зв. Interessengrenze, зараз не знаходить розуміння і симпатії у громадської думки на Заході та в Америці. Досі нам у цьому сприяв антагонізм між Західною Європою та Совєтами; кожна спроба пересунути на схід совєцькі кордони була бажаною. Військова кон'юнктура може сьогодні засадничо змінити ці обставини. Тому мені видається, що певне польсько-українське порозуміння, втамування антагонізмів та координація політичних постулатів можуть виявитися необхідною умовою успіху усіх польських спроб територіальних відшкодувань на схід від Interessengrenze, як і інших спроб задовільного влаштування цієї частини Європи.

 

З цієї точки зору перебування в німецьких руках усіх особистостей, які могли б репрезентувати в еміграції українські інтереси (Целевич, Мудрий, Шульгин) видається мені невідшкодовуваною втратою.

 

З метою принаймні частково заповнити цю прогалину я пропонував би заопікуватися і можливо вивезти В.К.Прокоповича [помер у 1942 році.– А.П.], як останнього автентичного представника уряду Петлюри, з яким Польща уклала відому угоду.

 

У Швейцарії та Франції перебувають кілька емігрантів, котрі дещо дистанційовано належали або симпатизували прометеїстській групі. Коли б Ви вважали за потрібне, я міг би зібрати їх разом у обережній формі, скажімо швейцарського товариства приятелів Східної Європи. Це було б спробою інвентаризувати решту емігрантів, котрі перебувають поза засягом німців, та започаткувати корисні дискусії.

 

Серед інтернованих тут польських вояків [польські підрозділи, які воювали у складі французької армії.– А.П.] є певна частина українців. Чиняться кроки у напрямі створення їхнього списку та ближчого з ними знайомства.

 

Врешті, мені видається, що актуально було б зайнятися єдиним доступним для нас українським тереном, а саме Канадою. Тамтешніми українцями досі цікавилася голово Німеччина. Українські германофільські угруповання мають там власну пресу і товариства. Наскільки мені відомо, там досі не було жодних політичних польсько-українських контактів. Я пропонував би вислати до Канади д-ра Станіслава Вінценза, автора книги “На високій полонині”. Др. Вінценз посідає необхідні українські контакти і часто бував у Англії, де має добрих приятелів. Отож мені видається, що його особа була б приязно зустріта англійською стороною. [...] Ця місія вимагає прийняття якнайшвидшого рішення, поки ще відкрита дорога через Туреччину.

 

На цьому закінчую; сподіваюся, що Пан Професор не буде гніватися за надмірну довжину цього листа. Найсердечніші вітання та вирази глибокої пошани, залишаюся щиро відданий

Єжи Стемповський.

 

[Переклад з польської мови. Опубліковано у: Stempowski J. W dolinie Dniestru. Listy o Ukrainie.– Warszawa, 1991.– S. 257-274]

 

http://www.ji.lviv.ua/n28texts/stempowski.htm

 


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4