ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Стежками століть .: Політика Польщі

Політика Польщі

Анджей Айненкєль

Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період. Вибрані проблеми

 

Вступ

 

Проблема, про яку йдеться, є однією з найважливіших у новітній історії обох наших держав та народів. Навколо неї створено багато міфів та упереджень. У роки Другої Речі Посполитої більшість поляків вважала, що її незалежність без земель, які до поділу належали Речі Посполитій, без Львова, який вписався в історію Польщі та її культуру, є неповною. Ми не помічали, що це земля наших сусідів-українців, з якими ми довго жили в одній державі, що вони теж мають до наших, в минулому спільних теренів, свої права.

 

Обидві сторони виставляли рахунки кривд, іноді справедливі, що ґрунтувалися на непорозуміннях. Обидві сторони забули, однак, що спільне існування було водночас захистом, який дозволяв зберегти своє місце в тій, не найкраще розташованій, частині Европи. Видатний вчений Оскар Галецький нагадував, що незалежно від усього, так склалось, що українська та білоруська національна свідомість розвинулась та найповніше втрималась на територіях, які до поділів творили Річ Посполиту (пор.: О. Halecki, Polish-Russian Relations. Past and Present. „The Review of Politics", т. 5, № 3 із VII 1943, c. 326-327). Я б додав, перефразовуючи Павла Ясєніцу, що була це Річпосполита не двох, а принаймні трьох народів. Це можна віднести також і до ближчих нам часів.

 

Характер доповіді дозволяє обговорити лише деякі проблеми, а саме:

 

– умови формування кордонів після 1918 р., їх правовий статус, із тієї точки зору визначити характер польської влади на територіях, де проживали українці;

 

– питання національної та релігійної структур;

 

– виникнення українського парламентарного представництва та його роль в державі;

 

– проблеми українського шкільництва; питання економічного життя;

 

– форми та методи правління у зв’язку з існуючою внутрішньою та міжнародною ситуацією;

 

– висновки.

 

Кожна з обговорюваних проблем має велику літературу. Про неї йтиметься у наступній доповіді.

 

Слід пам’ятати, що література, яка була опублікована за радянських часів, піддавалась тиску – обов’язковим у ній було поборювання всіх, крім російського, націоналізмів. Подібне було з літературою, яка видавалась у Польщі після 1945 p. До кінця шістдесятих років було обов’язковим критикувати всі дії так званої “буржуазної польської держави”. Еміґраційна польська та українська літератури діяли за принципом “давати відсіч” комуністам та боронити будь-які дії свого народу. Існує теж багата, але ще не повністю використана, джерельна база. Кожна обговорювана проблема могла б стати темою не однієї, а багатьох конференцій. У доповіді торкнуся лише деяких проблем.

 

Я усвідомлюю труднощі і ризик почину, в якому беремо участь. Декларую добру волю та прагнення зрозуміти аргументи наших сусідів та гостей. Вірю, що з їхнього боку зустрінемо подібне ставлення. Ще раз підкреслюю, що порозуміння – це наш спільний інтерес. Навіть неприємна та невигідна правда про минуле, а це, мабуть, найважливіше, служить повнішому зближенню та примиренню. Це поєднується з нашими теперішніми відносинами, нашим зближенням та нашим місцем у Европі. Европі, нарешті вільній, яка будує демократичне майбутнє та підвалини добробуту своїх мешканців, також нас, громадян двох великих, у масштабі континенту, держав.

 

Початок суперечки

 

Політичний і разом з тим територіальний польсько-український конфлікт почався відразу після проголошення Українською Центральною Радою у січні 1918 року самостійності Української Народної Республіки. 9 лютого 1918 p. УНР у Бресті підписала мирний договір з центральними країнами. Він передбачав, що до складу УНР будуть приєднані розташовані вздовж лівого берега Бугу землі Польського Королівства – з Томашовом, Замостем, Холмом та Білою Підляською. Ці землі належали до створеної у 1912 p. Холмської губернії. За російським переписом населення з 1897 p., який повсюдно критикують, на цій території переважали українці, а поляки складали приблизно 25% населення. За переписом міжвоєнного періоду поляки на цій території складали 3/4 населення.

 

Утворення Холмської губернії, аналогічно до зліквідування російською владою у 1876 p. уніатського віросповідання та примусове, за допомогою жорстоких репресій, визнання прихильників цього віросповідання православними, було складовою русифікаційного процесу. Це натрапило на опір з боку зацікавлених. Коли в період революції 1905 p. видано т. зв. толерантний указ від 17(30) IV 1905 p., уніати примушені перейти на православ’я, прийняли римо-католицьке віросповідання (пор. H. Dylągowa, Unia brzeska i unici w Królestwie Polskim, Warszawa 1989, s. 72).

 

Рішення Берестейського договору, які поляки сприйняли вороже, не були втілені у життя. Українська Народна Республіка після закінчення війни великими зусиллями боронилась перед більшовиками. На практиці менше значення мала короткотривала українська боротьба, яка велась на правому березі Бугу. Не припинила вона навіть таємних політичних та військових конфліктів між владою УНР і Варшавою.

 

Серйознішим був конфлікт у Східній Галичині. Тут українці, передусім, розраховували на відокремлення Галичини та Володимирії. Відень не ратифікував Берестейського договору. Поляки прагнули втримати однорідну Галичину, незважаючи на те, що у східній частині проживало більшість українців. 19 жовтня 1918 p. у Львові проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Наступного дня Львівська міська рада заявила, що у відповідності із прийнятою декларацією Польського Кола в Австрійському Парламенті місто вже є частиною польської держави.

 

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада, згідно з рішеннями Української Національної Ради, військові сили під командуванням сотника Вітовського стали займати Львів. У день натрапили на польський опір. Не змогли вони повністю зайняти міста, у якому поляки становили більшість. Почалась боротьба, яка поклала початок польсько-українській війні за Східну Галичину. В липні 1919 p. війна закінчилась перемогою польської сторони.

 

У період, коли відбувалися обидва збройні польсько-українські конфлікти, у Східній Галичині та на територіях, які намагалася зайняти УНР, проблема подальшої долі тієї частини Европи стала предметом дискусій на мирній конференції в Парижі. Для західних держав основною проблемою було становище Росії та проблема боротьби з більшовиками. Міжнародне становище Польщі, формально визнаної після багатьох попередніх заяв, в яких йшлося про суверенітет держави, було набагато кращим, ніж України, яку в Парижі репрезентували дві делегації, офіційно не визнані державами. До того ж, ці делегації займали часом протилежні позиції і звинувачувались у співпраці з центральними державами. Щодо Наддніпрянської України, то держави сприймали її виключно як елемент, що допоможе розв’язати російську проблему. Якщо йдеться про Східну Галичину, то її долю мала вирішити постанова щодо територій, які належали до колишньої Австро-Угорщини. Тут також брались до уваги російські прагнення. Враховувалися польські аспірації та аргументи, а також роль, яку відігравала й була спроможна відігравати Польща в тій частині Європи.

 

Вихідний пункт – це рішення Верховної Ради від 25 червня 1919 р., яке дозволяло Польщі вести збройні операції аж до річки Збруч. Це уповноваження, як стверджувалось далі у постанові, “в ніякому разі не стосується рішення, яке могло бути прийняте Верховною Радою з метою політичного встановлення статусу Галичини” (цит. за Р.Р. Żurowski vel Grajewski, Sprawa ukraińska na konferencji pokojowej w Paryżu w roku 1919, Warszawa, 1995, s. 37). Цією ухвалою приймалось до відома, що внаслідок перемоги польського війська над українською армією, тобто армії держави, яка була визнана на міжнародній арені, над армією держави, яка не мала цього визнання, цю територію займає Польща. Ця держава – ЗУНР, додаймо, на жаль, радше відкинула всілякі спроби компромісних розв’язок, що дозволили б зберегти існування на частині території, на яку претендувала.

 

Три дні опісля було підписано Версальський трактат. У 87 статті стверджувалось, що кордони Польщі, які не позначені в цьому договорі, держави Антанти встановлять пізніше. Можна вважати, що це стосувалось також кордону у Східній Галичині. 20 листопада 1919 р. головні держави висловилися за т. зв. мандатною концепцією. Польща мала отримати мандат на Східну Галичину на 25 років, а згодом рішення щодо її подальшої долі мала підняти Ліга Націй. У цій справі пізніше нічого не було зроблено. Проте Польща на цій території, за винятком періоду більшовицького наступу влітку 1920 p., виконувала владні функції. Цьому намагався противитися еміграційний уряд Петрушевича. Не змінила його політики заява Ради Амбасадорів від 12 липня 1921 p. про невизнання уряду ЗУНР як репрезентанта території та населення Східної Галичини (R. Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy 1933-1939, Warszawa, 1972, c. 46).

 

По-іншому склалась ситуація на тій території України, яка була під російською окупацією. 8 грудня 1919 p. держави коаліції визнали, згідно з рішеннями Версальського договору, право Польщі на встановлення регулярної адміністрації на захід від лінії, яка охоплювала Польське Королівство, утворене Віденським конгресом 1815 року (Конгресове Королівство) разом із колишньою Білостоцькою областю. Ця лінія увійшла в історію під назвою “лінія Керзона”. Разом з тим, держави не брали під сумнів можливих прав, які Польща могла б висунути щодо територій, що розташовані на схід від цієї лінії. Як відомо, 21 квітня 1920 p. було підписано політичну польсько-українську конвенцію, яка визнавала право України на самостійність. Зі свого боку УНР з великими труднощами відмовилась від західних територій Волині, Підляшшя та Східної Галичини. Цей договір, внаслідок підписання мирного трактату з Росією та Совєтською Україною, що попередило відхід Польщі всупереч позиції маршала Пілсудського від співпраці з урядом Петлюри, переніс лінію кордону, наближену до тієї, яку окреслено в договорі з УНР. Після підписання польсько-совєтського договору уряд Петлюри включно з отаманом, знайшов тимчасовий азиль у Польщі. Тут також перебували інтерновані відділи союзної української армії.

 

Вирішення

 

Попередній договір від 12 жовтня 1920 p., який набув чинності 2 листопада, після обміну ратифікаційними документами, встановлював формальну передачу частини території Білорусі та України Польщі по всій довжині. Це також стосувалося Східної Галичини.

 

Не хочу входити у неправильну та суперечливу концепцію маршала Пілсудського про визнання Польщею повністю залежних від Москви совєтських республік: української та білоруської. Однак треба ствердити, що внаслідок тодішньої військової та політичної ситуації, яка склалася, самостійна українська державність перестала, на жаль, існувати. Врешті-решт Рада Амбасадорів постановою від 15 березня 1923 p., згідно зі статтею 87 Версальського договору, вирішила визнати кордоном Польщі лінію, узгоджену за згодою Польщі та совєтів згідно з рішеннями Ризького договору. Щодо суверенітету над Галичиною, в тому числі й Східною, визнано права Польщі згідно із 91 статтею мирного договору в Saint Germain – en Laye, що в дійсності було вже заздалегідь вирішене (текст Dziennik Ustaw RP z 1923 r., nr 49, póz. 333). Ухвала містила твердження, що було видане у зв’язку з тим, “що Польщею визнано, коли йдеться про східну частину Галичини, етнографічні обставини обов’язково змушують встановити там автономний устрій” (там само).

 

Ця остання проблема представлялась наступним чином.

 

Ще в 1921 році продовжувались польсько-західноукраїнські переговори на тему можливого порозуміння, яке за ціну визнання польської державності та відмови від подальшого існування західноукраїнського еміґраційного уряду гарантувало б Україні деякі автономні права. Безрезультатно (R. Torzecki, там само, с. 48).

 

У 1922 році минув термін повноважень Законодавчого Сейму, в якому Східну Галичину, з огляду на те, що на цій території вибори не проводились, представляли виключно польські депутати, обрані 1911 року до австрійської Державної Ради. Після фактичної стабілізації ситуації в державі, після підписання Ризького договору, незважаючи на певні застереження з боку держав коаліції, було започатковано підготовку виборів до Сейму та Сенату на всій території Речі Посполитої. Трохи раніше законом від 5 грудня 1920 p. створено на території колишньої Галичини чотири воєводства: Краківське, Львівське, Станиславівське та Тернопільське (Dziennik Ustaw RP 1920 r., nr 117). Під час встановлення воєводств, зокрема, Львівського, його кордони були пересунуті на захід так, щоб у його межах була польська більшість. Черговим законом від 4 лютого 1921 p. створено три східні воєводства: Волинське (столиця в Луцьку), Поліське (Брест) й, нарешті, Новогородське (Dziennik Ustaw 1921 r., nr 16). І тут застосовувались аналогічні критерії територіального поділу.

 

Слід пам’ятати, що до війни в адміністрації Східної Галичини домінували поляки, проте українці теж займали керівні посади. Впливали вони на відносини у державі через автономні інституції з Державним Сеймом на чолі та власним парламентським представництвом у Відні. Користувались теж, можливо у меншій мірі, ніж поляки, існуючими в монархії політичними свободами. Після створення ЗУНР – з адміністративних посад, у тих місцях, де нею були встановлені владні структури, було звільнено поляків. Зайняття військом польським територій, якими управляла ЗУНР, означало припинення діяльності органів Республіки, наслідком чого було усунення українців з займаних ними посад. Зрештою, багато українців, сприймаючи нову ситуацію як тимчасову польську окупацію, не хотіли брати у ній участі.

 

Внаслідок цього становище українців на тій території набагато погіршало. Спробою налагодження цього стану речей, а насамперед з метою набути акцептацію держав коаліції для ситуації у східній частині колишньої Галичини та наступних виборів було прийняття 26 вересня 1922 p. закону про принципи загального воєводського самоврядування, перш за все воєводств: Львівського, Тернопільського, Станиславівського (Dziennik Ustaw RP 1922 r., nr 80, póz. 829). Цей закон – на його постанови посередньо покликалася згадувана вище ухвала Ради Амбасадорів – ніколи, на жаль, не набрав чинності. Слід додати, що не зроблено спроби на тогочасні умови ризикованої та складної для обох держав, створення інституцій, які дозволили б українцям Східної Галичини повернути дотеперішні позиції, де українці могли б впливати на хід справ як в реґіоні, так і в державі, в якій опинились не за власним бажанням. Це зауваження семантичного характеру. Українці з моменту створення ЗУНР – територію, про яку говоримо, називали Західною Україною, поляки Східною Малопольщею, українці вживали теж назву “Галичина”. Вказую на назви, вживані обома нашими державами, щоб не викликати непотрібних емоцій, тим більше, що назва “Східна Малопольща” сьогодні має лише історичне значення, та сприймаю її лише в категоріях часу та місця.

 

Висновки

 

З точки зору міжнародного права територія Речі Посполитої Польщі, а також землі, на яких проживали українці, були узаконеними. Як польську владу, так і польську державність на цій території було визнано міжнародними договорами. Таке становище, виборонене Польщею збройно та схвалене пізніше відповідними мирними договорами, відповідало прагненням та відчуттям польського суспільства.

 

Натомість, щодо можливого встановлення на тих землях автономії, суспільство поділилось. Слід пам’ятати, що частина польського суспільства взагалі брала під сумнів існування української нації та вважала, що асиміляція груп, які мали менш чітку національну свідомість, є можливою. Цю позицію представляла головно ендеція (націонал-демократи). Проте, пам’ятаючи русифікаторську політику російської влади, примушування уніатів переходити на православ’я, багато поляків вважало, що в самостійній державі слід вести дії, які дозволять повернути Польщі тих, у яких пращури від Польщі були відірвані силоміць. Ця проблема породжувала конфлікти, а адміністрацію, стосувалось це, напр., політики воєводи Юзевського на Волині, звинувачували в діях, що не відповідали національним інтересам.

 

Польща як держава, що управляла та розпоряджалась реальною силою, мала в тій сфері більші можливості, ніж українці, позиція яких в цьому питанні була теж різною. Частина вважала, що в існуючих умовах слід прямувати до досягнення компромісу з Польщею. Тим більше, виявилось, що надії на свою державність є нереальними, а реальна альтернатива – це існування або в демократичній, все ж таки, польській державі, або під совєтською владою, де проукраїнська лінія незабаром виявилась ілюзією. Фікцією виявилась і самостійність совєтської української республіки. Частина українців оптувала – насамперед з огляду на суспільний чинник – за совєтами. Третя течія безкомпромісних прихильників боротьби за самостійність України сприймала реальну ситуацію як польську окупацію. Окупацію ту слід поборювати всякими силами, також з допомогою збройних та терористських акцій, спрямованих і проти тих українців, які співпрацювали з поляками. Ця течія перейшла, до речі, аналогічно як і комуністи, до підпільної діяльності – як Українська Військова Організація. Наприкінці двадцятих років вона перетворилась в Організацію Українських Націоналістів й стала на дедалі більш непримиренні, антипольські, крайні націоналістичні позиції. Обидві згадувані вище орієнтації поєднувало різко вороже ставлення до Польщі, хоч по-іншому мотивоване. ОУН-івська течія була також ворожа щодо поляків, які проживали на території Західної України, з огляду на їхню національність. Обидві течії поєднувала підтримка зовнішніх сил. Комуністичний напрямок користувався допомогою совєтів та Комуністичного Інтернаціоналу. Не кажу тут вже про його меандри, пов’язані з приналежністю, згідно з рішенням Комуністичного Інтернаціоналу до Комуністичної партії Польщі як автономної організації. Самостійницька течія, чи краще націоналістична, мала підтримку з Литви, Чехословаччини, а передовсім, ревізіоністсько наставленої до Польщі Німеччини (див. цитовану вище працю Р. Тожецького). Не зможу в цьому виступі детально зупинитися на проблемі впливів трьох політичних напрямів в українському суспільстві. Діяли вони упродовж цілого обговорюваного періоду. Мало це істотний вплив на можливості дій польської сторони щодо української проблеми.

 

Проблеми національної структури

 

Справа міжнаціональної структури на території Східної Малопольщі, Волині, Полісся, а навіть частини Краківського та Люблінського воєводств і є предметом полемік. Маємо в розпорядженні два основні джерела – статистичні дані переписів 1921 та 1931 років. Перший був проведений майже відразу після закінчення польсько-більшовицької війни, в умовах, коли значна частина українців його бойкотувала. Другий – десять років пізніше, у стабілізованій ситуації. Обидва переписи піддають критиці. Не входжу в її подробиці. Слід лише ствердити, що не завжди перепис, який торкається таких суб’єктивних та інколи складних до визначення питань як національність і мова, може дати достовірні результати. Це перш за все стосується ситуації, коли респондентом є людина, яка не до кінця усвідомлює свою національну приналежність та взагалі мало освічена. Слід пам’ятати, що в державі, перш за все у її східній та південно-східній частині, відсоток неписьменних серед дорослих, а саме вони підлягали опиту при переписі, складав близько 30% всіх жителів.

 

Враховуючи ці застереження, слід сказати: перепис 1921 p. показав, що поляки в цілій державі складали 69% населення, українці 14, білоруси 4, серед них інші, т. зв. “тутешні” на Поліссі – 1. До віросповідання римо-католицького латинського обряду належало 63,8% населення, греко-католицького 12,2%, православного 10,5% (Condse Statistical Year-Book of Poland 1931, Warszawa, c. 9). Перепис 1931 p. спирався на мовні критерії. Польську мову як рідну декларувало 68,9%, українську та російську – 13,9%, білоруську – 3,1%. Відсоток сповідників латинського віросповідання становив – 64,8%; греко-католицького – 10,4%; православного – 11,8% (MRS 1937, c. 22,24). На підставі даних 1931 року виникло кілька підрахунків. Найбільш корисний для українців – З. Ландау та Я. Томашевського – подає 16% українців у державі. До цього підрахунку схиляються українські дослідники.

 

Януш Жарновський встановив 15,3 відсотка людей, які говорили по-українськи. Довоєнний дослідник національних відносин Альфонс Крисінський подав наближені дані – 15% українців у Польщі. Врешті-решт дані переліку осіб – це, пригадаймо, 14% жителів держави, які вживають українську мову як рідну (J. Żarnowski, Społeczeństwo Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939, Warszawa 1972, c. 374). Отже, можна прийняти, що відсоток українців у державі становив приблизно 15%, що робило з них другу, з огляду на чисельність, національну групу.

 

Найбільший, за даними перепису, відсоток українців у Речі Посполитій був у Станиславівському воєводстві (68,9%, поляків було 22,4%), далі у Волинському – 68,4%. Поляки становили там найменший у масштабі цілої держави відсоток польського населення, яке припадає на воєводство – 16,6%. У Тернопільському воєводстві, за згадуваними даними, українці становили 45,5% населення в цілому, Львівському – 36,1%. Слід пам’ятати, що на території, розташованій на захід від Сяну, українців було дуже мало. На Поліссі 4,8% населення воєводства становили українці, а 62,6% жителів в цілому декларувалось як “тутешні”.

 

Значний відсоток – це, безперечно, українці. Українці це, врешті-решт, 3% всіх жителів Люблінського воєводства та 2,6% Краківського. Територія, на якій українці були безумовною більшістю – це Станиславівське й Волинське воєводства. Подібну позицію українці займали в Тернопільському. В східній частині Львівського воєводства правдоподібно вони були більшістю, як найчисельніша національна група.

 

Поляки були на цій території другою за величиною національною групою, яка домінувала в більших містах. У самому Львові в 1931 p. поляки складали близько 60% населення, українці – трохи більше – 10%. Чисельнішим було єврейське населення – близько 25% в цілому (MRS 1937, c. 35). Отож, пам’ятаймо, що на території, про яку йде мова, тобто у Східній Галичині, Західній Україні та Східній Малопольщі, польське населення становило групу, яка налічувала понад два мільйони чоловік, єврейське – близько півмільйона (власні підрахунки за: MRS, с. 21,23). Але на Волині поляки становили значну меншість – біля 15% всього населення. Дещо більший відсоток українців – близько 20% – проживав у Холмському й Томашівському повітах, у Люблінському, Горлицькому та Краківському воєводствах.

 

Підсумовуючи, скажемо, що на території Східної Галичини та Волині українці були, безумовно, більшістю. Поляки на тій території – друга група за чисельністю – охоплювали близько 30% всього населення. А євреї, щодо чисельності – 8% – були третьою групою.

 

Для порівняння варто нагадати польські підрахунки, зроблені для території, яка після 17 вересня 1939 p. опинилася під радянською окупацією і увійшла в радянську Україну. Територія ця займала 89 711 км2. За підрахунками на 1 вересня там проживало 7929 тис. людей, у тому числі 56,5% осіб, для яких рідною мовою була українська, тобто 4474 тис. осіб; поляків було 32,6% в цілому, тобто 2583 тис. осіб, євреїв – 7,7%, тобто 612 тис. осіб; решту складали інші національності (Concise Statistical Year-Book of Poland. September, 1939, June 1941, Glasgow 1944, c. 4, 5, 9).

 

Фактичне становище поляків покращувала не лише їхня економічна ситуація, набагато краща, ніж в українців, і також освіта, але й факт, що вже до 1914 p. вони правили Галичиною, а після 1919 p. були державним народом. Це означало, що за відсутності їх активної участі та підтримки важко буде говорити про можливість проведення різкої зміни у становищі українців на згаданій території.

 

Зауваги щодо українського парламентарного представництва та його дій

 

Українці не були депутатами Законодавчого Сейму. В Сеймі та Сенаті були після виборів у листопаді 1922 p. У виборах брали участь українські угруповання з колишньої російської окупації, які балотувалися від імені Блоку національних меншин, що мав явно антипольський характері; українські угруповання Східної Галичини вибори бойкотували, вважаючи, що це було б визнанням польської влади на цій території. В Галичині на вибори пішла лише Аграрна українська селянська партія, т. зв. ”Хлібороби”. Вони вважали, що кращим виходом для українців є громадянство демократичної польської держави, а не совєтської. Кінець кінцем до Сейму першого скликання увійшло 25 українських депутатів, а до Сенату 6 сенаторів (dane na temat ukraińskiej reprezentacji parlamentarnej w II Rzeczypospolitej: A. Ajnenkieł. Historia sejmu polskiego, t. II, ч. 2, II Rzeczypospolita. Warszawa, 1989, c. 418). Від тоді аж до Другої світової війни українці мали своє представництво у польському парламенті. Найбільше українських парламентаріїв було в парламенті, обраному 1928 p. У Сеймі було їх 46 (в тому числі 5 з проурядового Безпартійного блоку співпраці з урядом, що становило 10% складу палати), у Сенаті – 11, що складало такий самий відсоток.

 

Партія Хліборобів декларувала свою лояльність державі. Домагалася, однак, заснування українського університету у Львові, створення середніх та початкових державних шкіл з українською мовою навчання, припинення полонізації східних воєводств, проведення аграрної реформи на користь місцевого українського населення, призначення громадян української національності на посади у державній адміністрації та рівноправності української мови у владних та управлінських структурах. Постулати, представлені О. Ільковим, можна було погодити з польськими державними інтересами. На жаль, треба признатись у тому, що вони не були застосовані у практиці політичного життя.

 

Український клуб займав більш безкомпромісну позицію. Вимагав значної територіальної автономії. Спроби досягнення будь-якого компромісу виявилися неможливими. Українські депутати остаточно зайняли опозиційну позицію й виступали, за одним винятком – урядом ген. Сікорського – проти кожного уряду.

 

Ситуація дещо змінилася, коли в 1928 p., тобто вже після травневого перевороту, до Сейму увійшла група українських проурядових депутатів, в основному з Волині. Пізніше ця група, співпрацюючи з Генриком Юзевським, створила Волинське українське об’єднання. Це Об’єднання в середині тридцятих років почало займати явно критичну позицію до політики польської влади не лише на Волині і стало теж незалежним від впливу польської влади.

 

Слід сказати, що українці мали в усіх парламентах II Речі Посполитої своїх представників. Під час виборів мали місце маніпуляції та різного роду натиски, а в 1930 p. – явна фальсифікація. Проте значна більшість українських парламентаріїв була пов’язана з головними, діючими в Польщі, українськими угрупованнями, в тому числі з УНДО. Ці депутати та сенатори були справді незалежними українськими парламентаріями. В комісіях працювали на тих самих, що й інші депутати, правах. У 1929 p. віце-маршалком Сейму став Володимир Загайкевич з УНДО, у Сенаті – Михайло Галущинський, також з УНДО. Українські парламентарії брали жваву участь у роботі Сейму, подавали численні інтерпеляції. Наприклад, у Сеймі скликання 1928-1930 рр. із 961 інтерпеляцій, Український клуб подав 308. Інтерпеляція – це не лише реакція на справжні чи інколи вигадані кривди. Це водночас форма впливу українських парламентаріїв на хід політичних подій, контролю за адміністративними органами.

 

Українські парламентарії голосували проти мовних та інших законів, що погіршували становище українського населення в Польщі. Ці закони, що завжди були компромісом між правою та лівою частиною парламенту, в дійсності не задовольняли нікого. До того ж. виконавча влада дозволяла собі їх обходити. Це стосується, наприклад, аграрної реформи.

 

Українські парламентарії в Сеймі виступали дуже гостро. Це ж саме було на депутатських зборах. Репресії у вигляді позбавлення депутатського імунітету стосувалися перш за все комуністів. Брестські арешти охопили 5 українських депутатів.

 

Українських парламентаріїв – тут знову треба боятися поспішних узагальнень – частіше, ніж інших некомуністичних депутатів Сеймова більшість передавала судам. Слід теж звернути увагу на те, що у П Речі Посполитій не було випадків, щоб видатного активно діючого українського політика було таємно вбито поляками або засуджено на довголітнє ув'язнення з метою виключення з громадського життя. Це явище з'явилося тоді, коли у 1939 році територія Речі Посполитої опинилася під більшовицькою владою.

 

І ще одна важлива проблема. Були, на жаль, безрезультатні, спроби порозуміння. Безпосередньо після 1922 p. вони не дали результатів. Взаємовідносини загострились у час правління Владислава Грабського. На це впливали, певною мірою, совєтські диверсії на Волині та Поліссі в 1923-1924 рр. Польща зміцнила кордон, вжила інші адміністративні заходи, які вдарили своїм лезом українців. І тоді, й пізніше відкинуто було правильні та цілком законні домагання створення українського університету у Львові, дуже пекучі, бо безпосередньо після закінчення війни українські студенти, серед них великий відсоток солдатів та офіцерів Української армії, часто натрапляли на труднощі зі студіюванням у Польщі, особливо, у Львові.

 

До чергових конфліктів призвели мовні та шкільні закони (Dziennik Ustaw RP z 1924 r., nr 73, póz. 724 i nr 79, póz. 766), які українські угрупування рішуче відкидали. Вони вважали, що ці закони внаслідок надання місцевій адміністрації відносно широких виконавчих та інтерпретаційних прав, не покращують, а навпаки – погіршують становище українців у Польщі. Ці побоювання, на жаль, у великій мірі виявилися правильними. Не міняє цього факт, що, незалежно від тогочасних та пізніших оцінок – і це хотів би я особливо підкреслити – Польща була єдиною державою (може, за винятком Чехословаччини в її ставленні до Закарпатської України), в якій українці мали обмежені мовні права та права у школі. Не хочу згадувати пекла, яке пережили українці за совєтської влади у тридцяті роки.

 

Черговою проблемою, у якій не вдалось досягти якого-небудь компромісу, було законодавство про аграрну реформу, а головне – військова колонізація, яка непокоїла політиків та громадськість, хоч за своїм масштабом була обмежена. В умовах нестачі землі на цій території, тяжких умов життя селянина, зрештою, не лише українського, була це одна з найболючіших проблем.

 

Польська влада – і це теж викликало зрозумілий опір – підтримувала ідею сокальського кордону, наївно вважаючи, що вдасться відокремити Волинь від південно-східних воєводств. Загострилися також відносини на Холмщині. Українські депутати, які були там обрані, займали безкомпромісну позицію, інколи забуваючи, що на цій території живе більшість поляків.

 

Після травневого перевороту здавалося, що маршал Пілсудський повернеться до своїх попередніх концепцій. Табір, яким він управляв, здійснював політику т. зв. державної асиміляції. Вона мала зводитися до намагань покращити становище українців. Це пов'язувалося з намаганням розв'язати найпекучіші проблеми шляхом безпосередньої участі українців в адміністрації, поруч або навіть всупереч існуючим українським угрупованням. Це породило конфлікти. Воєвода Юзевський почав створювати свій власний політичний український табір, посилаючись на ідею польсько-української співпраці, але водночас явно диверсійну проти існуючих там українських політичних сил. Це породжувало нові конфлікти. На Волині активно почала діяти УВО, а пізніше ОУН. Збіглися вони з відновленою антипольською акцією Веймарської Республіки та загостренням аналогічних дій комуністами. Восени 1930 p. на території Східної Галичини ОУН провела близько 2200 актів саботажу. Нападам піддавалися місцеві поляки: як великі, так і малі їхні маєтки, горіли та нищилися. Нападам піддавалися державні об'єкти. За таких умов, аби доказати, що Польща володіє ситуацією і цією територією та в силі навести там порядок, маршал Пілсудський вирішив провести масову репресивно-відплатну акцію. Названо її пацифікацією, хоч у світлі того, яке значення має це слово після досвіду Другої світової війни, термін цей надто суворий. Репресивна акція польських властей продовжувалася від 16 вересня до З0 листопада 1930 p.

 

Міністр внутрішніх справ Феліціан Славой-Складковський заявив у Сеймі, що під час акції затримано 1739 осіб, випущено 596, передано судам 1143. Суди потім засудили, найчастіше на кару короткострокового ув'язнення близько 25-30% звинувачуваних, решту звільнили. Під час акції знайдено, між іншим, 1287 гвинтівок, 566 револьверів, 99,8 кг вибухових засобів (R. Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy..., c. 66,67). Під час акції експедиції, що складалися з відділів поліції та війська, проводили обшуки, при нагоді неодноразово нищили предмети, харчові продукти і навіть руйнували будинки. У деяких випадках накладали на села збірні контрибуції, передусім на харчові товари. Привселюдно шмагали, неодноразово вчиняли жорстокі допити. При нагоді в українських інституціях нищили вивіски, руйнували обладнання, предмети, книги. Така поведінка ображала українську національну гідність. Стосовані методи випливали з неможливості виявлення винуватців терористичних актів. Але це не виправдовує польської влади, яка беззаконно прийняла принцип колективної відповідальності.

 

Акції ОУН, як і протидія влад, викликали протести. Проти терору ОУН та застосовуваних нею методів виступив у пастирському листі митрополит Шептицький. Жорстокі, досі не відомі у такому обсязі дії, разом із цілком зрозумілим відчуттям кривди породжували серед українців щораз більшу відразу і навіть пряму ненависть до польської держави та поляків. Безправна урядова каральна акція штовхала українське населення на позиції крайнього націоналізму та шовінізму. Зрештою, сама ОУН подібно оцінювала результати репресійних дій.

 

Справа набрала міжнародного характеру. Силою обставин вона поширювалась Німеччиною та комуністичним рухом. Від імені Ліги Націй нею теж зайнявся спеціальний Комітет. Він ствердив, що українці відповідають за причини пацифікації, але одночасно засудив методи, що застосовувала польська влада (R. Torzecki, там само).

 

У 1931 p. розпочались переговори між ББВР і Українською парламентарною репрезентацією. Безрезультатно. Незабаром загинув один з головних ініціаторів порозуміння – Тадеуш Голувко. Його застрілили члени бойової дружини ОУН, яких схопили, а потім присудили до смертної кари за напад на пошту в Городку Ягелонському (J. Werschler, Tadeusz Holówko, Życie i działalność, Warszawa 1984, c. 325, там само, література предмету).

 

15 червня 1934 року член ОУН застрілив у Варшаві міністра внутрішніх справ Пєрацького. Терористів присудили до смертної кари, а пізніше вирок було замінено на довічне ув'язнення. Безпосередньою реакцією влади було рішення про створення табору, знову всупереч чинному законодавству, офіційно названого Місцем відособлення в Березі Картузькій. Табір створено на підставі розпорядження президента РП від 17 червня 1934 p. у справі осіб, які загрожують безпеці, спокою та громадському порядку (Dziennik Ustaw RP z 1934 r., nr 50, póz. 473). Першими в'язнями табору стали польські націоналісти, яких підозрювали у вбивстві міністра. Пізніше там сиділи також українці, зокрема, підозрювані у співпраці з ОУН. Не хочу згадувати ту недобру славу, яку здобула Береза. Але не можна її порівнювати, і це також треба підкреслити, з совєтськими або німецькими концентраційними таборами. Все ж таки Береза є рідкісним, на щастя, випадком, де застосовували протиправні методи, які не можна виправдати. Береза, як своєрідний символ, негативно впливала на внормування польсько-українського конфлікту. Користь від цього мали лише крайні націоналісти обох держав та комуністи в державі й поза нею.

 

У 1935 році уряд, що був при владі, досягнув порозуміння з найвпливовішою українською партією – УНДО. Внаслідок цього УНДО взяло участь у виборах й здобуло 13 мандатів до Сейму і 4 до Сенату. Віце-маршалком Сейму став відомий політик Василь Мудрий. Українці, зв'язані з єпископом Григорієм Хомишином зі Станиславова, здобули 1 мандат, а Волинське українське об'єднання – 5. Всього українці у Сеймі розпоряджались 10% мандатів. У парламенті УНДО пом'якшило свою позицію. Крім прагнення здобути самостійність держави, воно декларувало готовність визнати “державну необхідність”. Від цього часу голосувало за бюджет та урядові проєкти законів, в тому числі, військових. Уряд зі свого боку надав українським кооперативам у Східній Галичині фінансову позику. Досягнуто було компромісу в справі шкільництва. За відмову від плебісцитів, які мали політичний характер, адміністрація гарантувала збереження численності українських шкіл. Українські кооперативи отримали значну фінансову позику, було також оголошено амністію для оунівців, які вбили міністра Пєрацького.

 

Після смерті маршала Пілсудського урядовий табір зазнав значних політичних змін. Частина, зосереджена навколо президента Мосьціцького, здійснювала політику відомої державної асиміляції. Частина, на жаль, перейшла на позиції національного табору. Ця двоїстість позицій знайшла своє віддзеркалення у політиці щодо українців. Частина адміністрації, в основному військові, посилаючись на ендецькі концепції, активно включилась у політику денаціоналізації українців. Це знайшло віддзеркалення у ставленні до Православної Церкви на Волині та Холмщині. Не мушу тут нагадувати, якими жорстокими були ці заходи; їхнім символом стала справа Гриньок. Військо розбирало, висаджувало в повітря церкви, частина з яких, до речі, не діяла. Видатний історик Владислав Побуґ-Малиновський пише: “В кількох випадках непольське населення, яке захищало святині, розганяли рушницями без смертельних випадків, але в струменях крові” (Najnowsza historia polityczna Polski, t. II, 1914-1939, Londyn, 1967, c. 828). Болючою проблемою була теж підтримка акції відокремлення від українців бойків, лемків і гуцулів та дрібної шляхти. Символом нового курсу стала й відставка волинського воєводи Юзевського.

 

Отже, у період, що передував війні, у польсько-українських відносинах настало нове напруження. Провину за це, безсумнівно, несе польська адміністрація, яку підтримував Табір національної єдності, який мав підтримку, це треба підкреслити, лише частини урядового табору.

 

Зміна позиції влади, особливо на місцевому рівні, сприяла більшій згуртованості українського парламентарного представництва. Справа Гриньок стала, напр., предметом дискусій у Сеймі. Все ж таки ті українські сили, які наважилися увійти в 1935 p. до парламенту, залишились в ньому до кінця й взяли участь у виборах 1938 p. Василь Мудрий знову був обраний віце-маршалком Сейму. У Сеймі був також представник Волинського українського об'єднання Степан Скрипник. Вони обидва 2 вересня 1939 p. виступили на останньому засіданні Сейму й від імені українців декларували волю захищати спільну державу.

 

Закінчення

 

Важко сьогодні сказати, скільки українців вважало, що живе під польською окупацією. Не встановлено, який відсоток українців вважав себе громадянами Речі Посполитої Польської. Однак напевно могли вони, на жаль, вважати себе другосортними громадянами.

 

Польська держава, знищена війною, належала до найбідніших країн в Европі і не могла задовольнити постулатів, надій, прагнень своїх громадян, у тому числі українців. Це випливало з економічної ситуації, слабкості держави, міжнародної загрози. Однак багато справ можна було вирішити, зокрема, справу українського університету у Львові. Можна було допустити українців до широкої участі в управлінні державою, хоч би на місцевому рівні. Ліберальнішим міг би бути підхід до мовних питань, шкільництва, аграрної реформи. Це лише декілька прикладів. Багато прихильників такої позиції вказувало, що у цьому повинні бути зацікавлені як польська держава, так і обидва народи. Поляки, які так довго проживали в чужих, зазвичай, ворожих державах, побоювались, що подібні поступки для українців означають небезпечний відступ польськості на етнічно змішаній території. Про відмову від частини території держави ніхто й не думав. Хто, зрештою, мав би користь у двадцятих та тридцятих роках з цієї відмови? Були лише совєти, совєти чисток, терору та зорганізованого страшного голоду, совєти боротьби з будь-якою релігією, совєти ГУЛАГів. З іншого боку, в поступках вбачалась загроза державі, яку систематично підривали ворожа нам Німеччина та неохоча Чехословаччина й Литва.

 

Отже, поле маневру було невелике. Обмежували його двосторонні націоналізми. В кожному українському листоноші вбачали загрозу польським державним інтересам, або – навпаки – грізне для українських інтересів співробітництво з чужою, ворожою Польщею. Це було двостороннє упередження. Виникло воно з певної відмінності культур – селянської та “панської”, латинників та уніатів, не згадуючи вже про православних. У тих умовах, в добу загострених націоналізмів, терористичних актів, злочинів проти населення на сході, започаткованих також на заході в Німеччині, а особливо в Іспанії, в добу тривалого конфлікту між сербами та хорватами, все ж таки вдалось багато досягнути у взаємному співжитті. Слід пам'ятати, що майно та життя українців оберігали право та суди, в тому числі могутня українська незалежна кооперація. Українські діти, попри певні обмеження, могли вивчати свою рідну мову. Існувала численна мережа шкіл і різного роду вільних, хоча контрольованих, освітніх, суспільних та культурних інституцій. Друкувалась, хоч і цензурована, преса українською мовою. Церква, яка користувалася державною підтримкою, здійснювала свою місію. Солдат греко-католик чи православний був під опікою свого пастиря, ніхто також не забороняв йому святкувати свої церковні свята.

 

Українські вчителі, священики, парламентарії становили своєрідну еліту народу, яка дозволяла розвивати культуру, національну тотожність, колективне життя. Все це відбувалось на території, яку беріг солдат Речі Посполитої.

 

Українцям не вдалося після Першої світової війни вберегти самостійну державу. Їхні землі поділили чужі держави. Польська держава щодо українців часто була несправедливою та кривдною. Ця держава, однак, захистила їх від долі, яку влаштував їхнім братам за східним кордоном режим Сталіна. Про це також, в остаточному підсумку, слід пам'ятати.

 

P.S. Текст доповіді набагато переступив передбачений організаторами обсяг. Хотів би я пригадати, що у навчальному 1937/1938 році в 3064 початкових школах навчання проводилось польською та українською мовами. Користало з неї 473,4 тис. учнів, тобто 10% загального числа. Виключно українську школу відвідувало 58 тис. дітей (MRS 1939, c. 224). В 1937 p. існувало 3516 українських кооперативів, які групували 661 тис. осіб (там само, с. 116). І останні цифри. У тому ж році українською мовою відано 305 видань накладом 1362,3 тис. примірників. Друком виходило 125 періодичних видань (там само, с. 116).

 

http://www.ji.lviv.ua/n28texts/ajnenkiel.htm

 


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Аграрна політика польської влади у Галичині
 

  10-23-2006    Views: 2145   
article Західноукраїнські землі в 20—30-х роках ХХ ст.
Західноукраїнські землі в 20—30-х роках ХХ ст.

  3-14-2007    Views: 11503   
article Данило Галицький - його внутрішня та зовнішня політика
Данило Галицький - його внутрішня та...

  3-16-2007    Views: 19435   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4