ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Історична довідка .: Українсько-німецькі відносини у Галичині

Українсько-німецькі відносини у Галичині

Українсько-німецькі етнокультурні процеси у Галичині

 

Національна культура за своїм значенням посідає сьогодні одне із пріоритетних місць в сучасній Українській державі. Важливим складником національного поряд з етнічним є етнокультурні чинники, в тому числі політико-соціальні відносини, що суттєво впливають на загальне суспільне і духовне обличчя нації.

 

Сьогоднішній стан історико-етнологічних досліджень в Україні не повністю задовольняє наукові потреби вивчення історичних зв’язків українського і німецького народів в Галичині. У сучасній науковій літературі знайшли висвітлення лише окремі аспекти цієї багатопланової проблеми. Дослідженнями Д.Дорошенка (“Die Ukraine und das Reich” / “Україна і Райх”. – Ляйпціґ, 1941; 2-ге вид.: “Die Ukraine und Deutschland. Neun Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischer Bezihuengen” / “Україна і Німеччина. Дев’ять століть німецько-українських відносин”. – Мюнхен, 1994), В.Антоновича (“Deutsche Einflüsse auf die Ukrainische Kunst” / “Німецькі впливи на українське мистецтво”. – Ляйпціґ, 1942), І.Мірчука ("Geschichte der Ukrainischen Kultur" / "Історія української культури". – Мюнхен, 1957), Л.Рудницького (“Іван Франко і німецька література”. – Мюнхен, 1974), В.Яніва (“Психологічні основи окциденталізму”. – Мюнхен, 1996), Ю.Терещенка (“Україна і європейський світ”. – Київ, 1996) та М.Зимомрі (“Німеччина та Україна: У нарисах взаємодії культур”. – Париж-Львів-Цвікау, 1999) арґументовано з’ясовано українсько-німецькі взаємини зокрема в Галичині, в європейському вимірі. Названі видання засвідчили, що сучасній історіографії бракує широкого бачення загального контексту розвитку українського народу. Це перешкоджає усвідомленню його місця серед інших етнічних спільностей, розв’язанню питання про те, як доля України пов’язана з загальними тенденціями розвитку Європи.

 

Нагромадження чималого дослідницького матеріалу, всебічний його аналіз, зіставлення висновків різних авторів, і виокремлення певних етапів історії українсько-німецьких етнокультурних взаємин у Галичині дає можливість комплексно представити закономірності громадсько-політичного і національно-культурного становлення галицьких німців з найдавніших часів до поч. ХХ ст. Дослідження політичної, духовної і матеріальної культури німецьких поселенців Галичини має велике пізнавальне, виховне і практичне значення.

 

***

В історії етнокультурних процесів у Центральній і Східній Європі особлива роль завдяки її геополітичному розміщенню припала Галичині. Просторий, мальовничий, багатий природними ресурсами край, що простягався по європейському вододілі поміж Карпатами і верхів’ями Бугу, став ніби натуральним мостом між Західною, Центральною і Східною Європою. Ці терени були колись осередком прадавньої, відомої ще з часів неоліту, високої надбужанської культури, а утворена на них пізніше Галицько-Волинська держава була в ХІІ ст. найбагатшою і найзалюдненішою частиною, що прийняла християнство з Візантії – України-Руси. Сюди відносно рідко сягали половецькі наїзди, а сусідство із Західною Європою сприяло розвиткові жвавих торговельних зв’язків1.

 

Найважливіше значення для історії Галичини мало її розміщення на рубежі двох великих обшарів світової культури: греко-візантійської на Сході та латинської на Заході. Взаємовпливи цих двох культур у різний час, починаючи від трипільської культури та Високого середньовіччя й до формування модерних націй, простягалися через Галичину у реґіони Центральної Європи та й у зворотньому напрямку, виразно позначившись на історико-культурних, соціально-економічних, церковно-релігійних контактах та взаєминах автохтонного, українського населення з представниками інших націй і народностей. Враховуючи це, підкреслюють, що міґрація населення в Галичині є натуральним процесом, який у своєму історичному розвитку став постійним чинником плідного обміну духовними і матеріальними надбаннями поміж окремими суспільностями, інституціями і культурними середовищами2. Активність переселенських процесів на цій території значною мірою залежала від натуральних умов, які характеризують окремі, включені у ці процеси, території, а саме їх доступність, сприятливі кліматичні умови, наявність природних засобів тощо. Вирішальний вплив на пожвавлення чи послаблення етнокультурних процесів реґіоні у різні історичні періоди мали важливі політичні події, умови розвитку економіки і торговельного руху, особливості релігійних вірувань і духовного життя сусідніх суспільностей і культурних середовищ Європи3.

 

Давня і модерна історія Галичини становить не просту суму окремих подій і процесів, фактів матеріального життя тощо, а є органічно самостійним, ориґінальним культурним явищем європейської цивілізації. Культуро- й етногенез давнього населення краю відзначалися складністю й багатолінійністю4. Археологічні й писемні джерела свідчать, що внаслідок постійних міґрацій давнє населення Галичини ніколи не було етнічно й культурно однорідним, а на її території формуються певні мікрореґіони, або історично-культурні області.

 

Територію Галичини впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно одні за одними племена, витісняючи попередників, змінюючи етнокультурну і політичну ситуацію. На зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. на місці трипільських поселень лісостепової частини – на Подесенні, Волині, Західному Поділлі й Підкарпатті – вперше фіксуються пам’ятки культури шнурової кераміки або бойових сокир5. Питання про походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії Давньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів. Пам’ятки цієї археологічної культури зафіксовано у багатьох реґіонах сучасної Німеччини, починаючи від р. Райну, у Південній Скандинавії, Польщі та Білорусі, на Балтійському узбережжі.

 

Основним районом поширення культури лінійно-стрічкової кераміки або дунайської (друга половина V тис. до н.е.), є Центральна Європа до Райну, представлена також у Польщі та в Україні – на Волині й Поділлі6. Серед семи основних шляхів поширення цієї культури в Європі, археолог Я. Пастернак виділив також: 1) з Чехії на північ, над Лабу, в околицю між Дрезденом і Мульдою, від Липська на захід до Гарцу включно, до Туринґії, на північ від Гарцу до Бравншвайґ. Припускають, що ці землі мали зв’язок з Південною Гановерщиною, Вестфалією та Надрайнням; 2) вздовж Дунаю в Південну Німеччину, Вюртенберг, горішнє Надрайння, на північ в околиці Кобленцу й Кельну, у Вестфалію та Бельгію; 3) з околиць Кракова на схід до коліна Сяну біля Перемишля, горішнє Подністров’є вздовж Дністра на південний схід доходячи до північного кордону Буковини. Носії цієї культури провадили жваву торгівлю виробами з обсидіану на Подністров’ю не лише зі спорідненим народом буківської культури на південному боці Карпат, але й Галичиною, Долішньою Австрією, Моравією, Шлезьком і Повислою7.

 

В етнокультурній історії Північного Прикарпаття та Західної Волині міграційні процеси відігравали, згідно із дослідженнями історика М. Пелещишина8, важливу, в ряді випадків визначальну роль. Своєрідність міграційних потоків полягала в тому, що вони йшли ззовні, а завершувалися на Волині і Прикарпатті. Основною причиною припливу нових етнічних груп були сприятливе для життя екологічне середовище і незначна густота населення на новому місці. Найчастіше такі міґраційні потоки йшли з Південно-Східної Європи, головним чином з карпато-дунайського реґіону (культура лінійно-стрічкової кераміки, лендельська, Ноа, фракійського гальштату), рідше – з Центральної Європи (культура лійчастого посуду, тщинецька, лужицька, поморська). Певну роль зіграли міґрації з південного сходу, з середньої течії Дністра і передгір’їв Східних Карпат (трипільська культура, культура Гава-Голігради, скіфізовані племена Східного Поділля). В давній етнокультурній історії Європи V-I тис. до н.е. були насичені складними подіями, зокрема, включаючи в себе міґрації багатьох племен на великі відстані. Ці міґрації були викликані різними причинами – екологічними, демографічними, соціальними тощо. Міґрації сприяли запозиченню позитивного досвіду різних етносів, зближенню їх культур, органічно доповнювали автохтонні процеси. Минуле Галичини і Волині підтверджує висновок, що міграційні процеси були складовою частиною етнокультурної історії Європи.

 

Контакти праукраїнців з германськими та германо-кельтськими племенами (бастарнів, скірів) започатковуються з другої половини І тис. до н.е. Окремі поселення кельтів-галатів, яких почали витісняти з Центральної Європи германські племена та римська адміністрація, з’явились на Прикарпатті в кін. ІІ ст. до н.е., а через цю територію наприкінці І ст. до н.е. просуваються до кордонів Римської імперії окремі загони германців-лугіїв (вандалів)9. Одночасно відбувається розселення слов’ян з Північного Прикарпаття на території Середньої і Західної Європи, а вже у ІХ-Х ст. представники цих земель відомі на поселеннях між Гамбургом і Любеком10. Слов’яни у процесі контактів збагачуються знаннями форм суспільної та військової організації, свідченням чого є поява таких термінів, як “князь”, “дума”, “полк”, “меч”, “шолом”, “шати”, “мито”, “хижа”, “хлів”, “тин”, “колодязь” тощо. Ці контакти продовжуються у ІІ-IV ст. у численних контактах ранньослов’янської держави Антів з сусідньою Готською державою, розгромленою 375 р. гуннами. У цих контактах східні слов’яни зустрічаються, через готських місіонерів, вперше з християнством11, звідки з’являються такі мовні запозичення, як “церква”, “хрест”, “піп”, “піст”, “сатана”12. Українська мова, наприклад, успадкувала деякі германізми з праслов’янської мови, що мала запозичення з прагерманської, ґотської й балкано-германських мов, які стосувалися військово-політичних і торгових організацій, матеріальної культури і почасти християнської термінології (меч, полк, князь, король, лихва, цята, хижа, морква, піп). Згідно дослідження мовознавця Ю. Шевельова13, кількість і добір германізмів зближають українську мову до західних слов’янських мов.

 

Найактивнішим з політичного і культурного поглядів осередком етнокультурних контактів у період занепаду Старокиївської держави була Галицько-Волинська держава. На окрему увагу заслуговує її роль в Європі ХІІІ-XIV ст., зокрема, широке дипломатичне і військове анґажування його в європейські справи за князювання Романа Мстиславича, Данила Романовича, а пізніше – Лева Даниловича. Після 30-х рр. ХІІІ ст. Галицько-Волинське князівство фактично, на деякий час, перебирає на себе представництво кількох князівств Руси-України, які перебували під татаро-монголами. Монарший двір цього князівства стає головним суб’єктом міждержавного життя та контактів з багатьма землями і країнами14. Між Галицько-Волинською державою і землями Мазовії, Угорщини, Чехії та інших народів від другої половини ХІІ і в перших десятиліттях ХІІІ ст. існували близькі відносини, велося реґулярне, часто інтенсивне громадське (міжбоярське) і міждержавне дипломатичне листування15.

 

Ці обставини надають проблемі важливого наукового значення. Один із перших збережених документів князівської канцелярії Юрія Болеслава Тройденовича (друга пол. 1323 – 7 квітня 1340 рр.) належить приблизно до 9 березня 1327 р. Це лист князя до генеральних маґістратів Тевтонського ордену в справах відновлення міждержавних відносин і лист з обіцянкою боронити землі ордену “від татарів та від будь-якого іншого ворожого нападу”16. Вторинні матеріали і студії історика О. Купчинського вказують на можливість існування великого за обсягом листування у зв’язку з “поставленням” Юрія Болеслава на галицько-волинський престол. Велику зацікавленість у цій справі виявляли Польща, Литва і Тевтонський орден. На це вказують запевнення князя в грамотах 1325 і 1327 рр. у прихильному ставленні князівства до Пруссії. До таких запевнень цей князь вдавався і пізніше, коли до влади прийшли великі маґістри ордену – Людер і Теодорик з Альденбурґа17. Припускають також, що князь Юрій Болеслав листувався з Пруссією і Литвою у зв’язку з польсько-угорською угодою щодо Галицької Руси, укладеної 1339 р.

 

Вирішальну роль у формуванні художньої культури краю належить міґраційному рухові в середовищі талановитих мандрівних майстрів. Чужинці принесли із собою свої звичаї і мистецькі традиції, які сприяли утворенню нових, своєрідних цінностей, що найвиразніше виявилися у сакральній архітектурі та мистецтві. У значній мірі цьому сприяло приєднання Волині та Галичини до Києва в часи Володимира і Ярослава, що стало основою тривалих культурних зв’язків18. Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв’язки з країнами Західної Європи19, особливо з Німеччиною, що виявлялося в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах, взаємних візитах та протеґуванні німецькому населенню20. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав. У той же час в Галицько-Волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи етнокультур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою21.

 

Ґрунтуючись на принципах єдності культури Старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культури середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх22. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоукраїнських земель надходили до східних слов’ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Київської Руси. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Руси, примножувала багатющу скарбницю традицій народної творчості.

 

Важливим компонентом таких процесів були культурні традиції і цінності середньовічної Галичини, які набували специфічних рис для конкретного людського колективу, відмінних від інших. Специфічність “діалогу культур” українського і німецького населення виявлялась не лише в особливостях побудови житла, пошиття одягу, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, утримування худоби тощо, але й у позитивному впливі німецьких колоністів, працьовитих селян і реміників на корінне українське населення, насамперед у виробничих галузях і побуті. Тому, зважаючи на органічність, взаємопов’язаність духовної і матеріальної культури, творилося своєрідне культурне середовище в історичному процесі формування модерного галицького суспільства.

 

Переконливе свідоцтво особливого місця німців у структурі міського населення краю – те, що вони витворили й першу маґдебурзьку громаду Львова, життя якої зафіксоване у найстарішій збереженій книзі міських самоврядних органів 1382-1389 рр. Вони заселили південну частину міста над Полтвою, де і постав новий міський осередок з центром на теперішньому Старому Ринку23. В маловідомому німецькому описі України XVI-XVII ст. мандрів Мартина Ґруневеґа згадано, що “у цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх уборах: угорців у їхніх малих маґерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі у довгому одязі, а німці, італійці, іспанці – у короткому. Кожен, якою б мовою він не говорив, знайде тут свою мову”24. Прoтягом XV – поч. XVI ст. з німецького середовища виокремлюється перший міський патриціат, яких охоплював родини Арнестів, Бухгольців, Ґельбеземів, Ґеннігів, Ґольдберґів, Зінріхів, Зоммерштайнів, Клопперів, Ліндерів, Раммерів, Смельдфельдів, Темплів, Фрідріхів, Чорнберґів, Шелерів, Штайнкелерів, Штехерів, Шропів. “Дехто з них, поступово нагромаджуючи капітал і землю, отримував шляхетство, міняючи при цьому старе родове ім’я на прізвище, утворене за поширеним серед тогочасної шляхти звичаєм – від назви населеного пункту, яким володів шляхтич”25. В цей час у Львові замешкали німецькі міщанські родини Йоганна Зоммерштайна, Ніколаса Ціммерманна, Андреаса Клоппера, Пауля Ґольдберґа, Йоганна і Мартіна Ганеля, Лоренца Кребля і Куршнерів. Саме вони заклали перші німецькі поселення довкола міста – Зоммерштайнгоф, Клоппергоф, Ґольдберґгоф, Креблівку, Кушнарівку26.

 

У другій половині XVIII ст. на цілому європейському континенті мали місце цивілізаційно-культурні та суспільно-економічні зрушення, що спричинили зламання старої феодальної структури суспільства і появу нових національно-культурних суспільностей. Внаслідок кризи панщинно-кріпосницького господарства появилися нові суспільні зв’язки, викликані потребою нової форми політичної і економічної організації суспільства27. Інтенсивні етнокультурні українсько-німецькі процеси в Галичині розпочалися завдяки організації і підтримці державними органами Австрії переселення німців-колоністів, що пов’язано з германізаційними тенденціями, припливом німецького міщанства до міст, заснуванням сільських колоній, а також значного інвестування австрійської програми міґрації німецького населення до краю за рахунок державного бюджету.

 

Завдяки заохочувальній політиці уряду Австрії в галицьких містах і селах наприк. XVIII - першій половині ХІХ ст. поселилося чимало німецьких ремісників і купців, а в сільській місцевості виникло 186 німецьких колоній28, розміщених переважно в австрійській Галичині29. Приплив німців до Галичини був пов’язаний з германізаційними тенденціями австрійських володарів, припливом німецької бюрократії до міст та заснуванням сільських колоній. Австрійський уряд запросив у Галичину переселенців як з німецьких провінцій, так і сусідніх країн (Прусії, Саксонії, Баварії, Фландрії, Польщі, Чехії). За відносно короткий час у реґіоні виникло бл. 150 німецьких поселень30. Більшість таких колоній закладали на українській етнічній території, на схід від р. Сян. Уряд Австрії вважав за доцільне, щоб усі ці нові поселення закладалися окремо для протестантів і католиків, із метою легшого та швидкого їх забезпечення культовими спорудами і освітніми закладами31.

 

Багато німецьких колоністів прибуло на нові землі, починаючи з 1783 р. (на цей рік припадає заснування понад 35 % усіх німецьких колоній, які виникли в Галичині у 80-90-х рр. XVIII ст.). Згідно з графіком краєзнавця Г. Брауна32, впродовж червня 1782 – січня 1786 рр. до Галичини переїхало 14,257 осіб; а в 1802-1803 рр. це число доповнили ще 478 осіб (разом – 14,735 поселенців). Зокрема, в період 1783-1784 рр. до східної частини австрійської Галичини було спроваджено німецьких переселенців земель Райнлянд-Пфальц (8393 особи), Саарщини (1424), Гессен (1177), Вюртемберґ (1060), Баден (760), Баварії (199), Саксонії (50), Ельзас-Лотарінґії (416), Люксембурґа (69)33.

 

Австрійська програма міґрації німців в Галичину передбачала значне інвестування за рахунок державного бюджету. Міґранти отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення – безкоштовно землю із правом спадщини, велику рогату худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків та мали свободу віросповідання. Заходами колонізації планувалося збільшити кількість населення австрійської держави, тому що підданим Австрії (громадянам внутрішніх територій) переселятися принципово не дозволялося34.

 

В межах державної програми реформування господарства краю імперським урядом було здійснено заселення її території німецькими колоністами. Поселенці вербувалися з числа збіднілих селян і ремісників Південної Німеччини, спустошеної війнами, Ельзаса, Райнланда і Судетського басейну. Колонізаційні процеси в Галичині своїм головним завданням визначали полегшення процесу інтеґрації краю в багатонаціональну структуру Австрійської монархії та його онімечення, збільшення чисельності народонаселення, впровадження в сільському політикумі прогресивніших форм господарювання. Заселення краю німецькими колоністами певною мірою сприяло і його соціально-економічному розвитку. Незважаючи на зміни держав та урядів, поселенці не лише адаптувалися, але й поступово розселилися на всій території. Архівні документи свідчать, що австрійський уряд і власники маєтків на місцях (поляки, євреї) протегували німецьким колоністам, що дозволяло останнім в кращих умовах розвивати в колоніях землеробство і тваринництво.

 

Німецькі колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Галичини: освоєння значних площ невживаних земельних угідь, підвищення культури землеробства (запровадження вирощування конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню), садівництва, упорядкування лісового господарства, покращення годівлі худоби35. Заборона поселенцям продавати і дробити наділені їм для господарювання земельні площі забезпечувала колоніям розквіт на тривалий період. Цим програвали українські та польські селяни, господарства яких мали тенденцію до постійного роздроблення. В результаті цього, німецька колонізація Галичини XVIII-XIX ст. носила не промисловий, а землеробський характер, адже вона була скерована не у міста, а в села досліджуваного реґіону36. Метою австро-німецької колонізації було поселення вихідців з Південно-західної Німеччини, які ставали прикладом для слов’янської (української) околиці, особливо у ділянці агрокультури. Найвищим і досконалим твором колонізації стала Йосифінська колонізація, підґрунтя якої закладалося в Чехії і Моравії, а пізніше в Південній Угорщині37.

 

Надзвичайно разючими для сучасників були відмінні традиції ведення господарства. Так, відомий історик та громадський діяч Я. Головацький у листі від 13 серпня 1839 р. зокрема повідомляє: “Порівнюючи ведення хати й господарства німецького колоніста з місцевим жителем, бачив я всюди велику різницю. Німецькі хати на селі збудовані в ряд і творять рівні вулиці; двоє вікон виходять на вулицю, а двері на довге, вузьке подвір’я [...] Хата українця стоїть у глибині широкого подвір’я, двері мусять виходити на південь, а одне вікно на схід [...] У німця господарські будинки, розташовані в одному ряду. Найближче стоїть стодола. Подвір’я українця кругле; возівня, стайня, хліви стоять довкола. Стодола стоїть окремо. У німця на самім подвір’ї є яма, а до неї зі стайні і обори стікає гноївка. В ями гній викидається з хліва. Подвір’я в українця відгороджене плотом або хлівцем і там є яма для гною, але гній вивозять просто в поле. У кожного німця є криниця на подвір’ї, в українських околицях до одної студні нераз пів села ходить [...] Швабські села тягнуться увздовж і творять одну велику вулицю. Німецькі села частіше скупчені (звичайно, на рівнинах). Поля німців тягнуться від хати і городу рівною смугою; Українці мають по всіх сторонах села розкинуті клаптики, мабуть, щоб остерегтися перед кривдою і несправедливістю, щоб один не дістав урожайного, а інший поганого ґрунту. Шваб, коли осяде в лісі, відразу береться вирубувати, корчувати ліс, і за кілька років гущавина перетворюється в чисті поля. Українець спершу зрубає дерева, скоріше з господарської потреби, заготовляє сіно, випасає худобу, наче б йому шкода було силою руйнувати природу. Він радо сам виростить шматок лісу чи гущавину, де міг би займатись бджільництвом або поставити курінь. Німець узагалі вже відразу при заселенні може вести своє господарство системно, бо не підлягає ніякому примусу. Українець залежний від панської волі і господарює так, як дозволять йому обставини. Німець оре, сіє, збирає, коли настає пора і коли хоче, а українець тоді, коли вільний від роботи на пана [...] Шваб наймає інших людей для допомоги і платить грішми, особливо до молотарки”38.

 

Переселенці, що оселилися на території Покуття в 10–х рр. ХІХ ст. мали насамперед чималий економічний досвід. На новій батьківщині такий вид робіт не складав для них особливих труднощів, а тому й не вносив значних змін у їхнє життя. Колоністи Маріагільфу постійно займалися викорчовуванням та осущенням заболочених луків, адже вони, на відміну від переселенців з Пфальцу і Швабії, не отримали від австрійського уряду найнеобхідніший сільськогосподарський реманент, матеріали для будівництва селянських садиб. Поступово на північно-західній околиці Коломиї півколом розмістилися інші, дочірні, поселення. Вони були засновані в різні роки і мали свої адміністративні одиниці самоврядування, господарського й культурного життя.

 

Приріст населення в Маріагільфі спричинився до розширення поселення й утворення в 1812 р. колонії Флєберґ, а згодом в 1866 р. – Розенгеку39. В перші роки свого існування, колонія Флєберґ мала 53 селянських господарства, де проживало бл. 300 колоністів40. Опис побуту і повсякденного життя флєбергців показує механізми соціально-економічного становища галицьких німців того часу: “Житло було досить просто обставлене, але цього було цілком достатньо для задоволення їхніх потреб. У більшій кімнаті з двома вікнами зі сторони двору, як правило, біля стіни стояли два дерев’яні бамбетлі. Ці ліжка схожі на теперішню спальну кушетку, тільки вони виготовлялися з простого дерева. Вдень ці бамбетлі накривали дерев’яною кришкою і служили для сидіння, а ввечері кришку знімали і робили місце, де спали діти. Поперек стояла лавка зі спинкою, перед нею був великий стіл з простими дерев’яними стільцями. Біля середньої стіни стояла ширша лавка для батьків, а в кутку була розташована мурована з цегли піч. Біля стіни до сіней було досить гачків, щоб вішати туди кухонний посуд – ополоник, цідилко, терку, качалку для тісла. З іншого боку, біля вхідних дверей, було місце, де знаходилась підставка для порцелянових тарілок. “Велика” кімната була звичайно невеликою, але цю назву вона отримала тому, що вона була краще обставленою, туди рідше заходили і лише в крайньому випадку у цій кімнаті спали. Обидва ліжка справа і зліва від вікна, що виходило на дорогу, служили в першу чергу для того, щоб зберігати там зайві перини на придане своїм донькам. Численні гачки на стінах використовували для того, щоб вішати на них святкові сукні, а в дерев’яні скрині складали білизну. Заможніші сім’ї мали вже навіть шафу для суконь. У сінях знаходилася літня пічка (на якій готували їсти влітку), інколи також у сінях була і поличка для щоденного посуду, який постійно потрібен був під руками, але нічого більше. Комірчину використовували влітку здебільшого як їдальню, а взимку – як спальню для дітей. У спекотні літні місяці часто відбувалося переселення з тісних кімнаток у комору – діти вважали це дуже романтичним – розбити нічний табір у коморі зверху на соломі. В останні десятиліття “кращі” господарі придбали собі навіть “міські” меблі. З плином часу процвітаючим господарям вдалося скуповувати у міщан все більше землі у південній частині населеного пункту [Коломиї – І.М.]. Звичайно, вони купували заболочені, погано оброблені і маловрожайні земельні ділянки”41. Досліджений матеріал та виготовлення речей побуту майстрами німецьких поселень Покуття розкривають характерні особливості виробничих процесів і конструктивні ознаки ужиткових форм. Зокрема, спогади мешканця колонії Маріягільф З. Кольмера свідчать, що краса орнаментальних мотивів і форм виробів служила не просто протягом творчого потенціалу окремих майстрів, але й засобом вираження світосприймання народу, його відношення до житлового середовища.

Тривалий час німецькі поселенці трималися до певної міри відоособлено від українського населення, але з плином часу ця відмежованість послаблювалася, стали налагоджуватися добросусідські взаємини з представниками як польської, так і української національності42. Дослідники німецьких колоній – історики-краєзнавці Й. Габер і А. Шнайдер – відзначають, що німці – привітні, дуже працьовиті люди, живуть з українцями в дружбі й злагоді і дотримуються звичаїв своїх батьків. Встановлено, що між собою колоністи розмовляли рідною мовою: баґінсберці (колонія Баґінсберг) – швабським, а бабілонці (колонія Новий Бабілон) – баварським діалектами43. Характеризуючи стан українсько-німецьких відносин в колонії Бекерсдорф [Фалькенштайн] в Підгаєччині, сучасники зазначали, що “все ж колонія мала великий вплив на довколішнє населення. Від них українські селяни перебирали вживання залізного плуга, залізом кований віз, колесо до прядення, виплітання з соломи кошиків для хліба і вживання добрив на полі. Від українців бекерсдорфці перейняли різдвяні і великодні звичаї, звичаї на ніч Івана Купала, весільні святкування, спочатку однотижневі, згодом триденні, а опісля одноденні, поливаний понеділок, природне лікування людей і худоби, різні забобони, гречані страви (невідомі німцям до переселення), голубці, картопляники, кутю, борщ і вареники. Навчилися будувати загати навколо хат, вживати коромисла, а багато українських слів увійшли до їхньої розговірної мови”44.

 

Свідченням налагоджених відносин називають також співпрацю німецького та українського населення села Надіїв на Стрийщині. Так, в другій половині ХІХ ст. тут замешкало 40 родин німецьких переселенців, які “говорили з селянами по українськи”45. В цей час значного поширення набули громадські товариства і спілки. Вслід за колонізаційними процесами в містах і містечках Галичини створювалися народні німецькі товариства і об’єднання: в Бредґаймі, Діамантґаймі, Гельзендорфі, Маковій, Ляндестрой, Енгельсберзі, Йозефсберзі та Бурчицях Нових жваву діяльність провадять суспільні, церковні та спортивні організації46, покликані до активізації німецько-українських взаємин.

 

Таким чином, культурно-історичний зміст досліджуваної проблеми відображається на рівнях постановки та розв’язання етнокультурних процесів в Галичині. Національні культури краю є основою вироблення категорій українсько-німецьких взаємин зокрема, їх змісту, форм і підходів, а категорії – похідними від загальної основи подій, обґрунтованих етнокультурою.

 

Отже, історичними передумовами українсько-німецьких етнокультурних процесів в Галичині були: 1) Розміщення Галичини на рубежі греко-візантійського і латинського обшарів Європи; 2) Важливі події в історії середньовічної Європи, умови розвитку економіки і торговельного руху. Переміщування зустрічних товаропотоків із Заходу на Схід і зворотньо, зв’язок центрально-європейського реґіону, і, одночасно, Галичини з левантійськими ринками; 3) Відсутність стійких етнічних кордонів в Галичині, перехрещення різних політичних і культурних впливів; 4) Натуральний процес міґрації населення краю; брак людності, спустошені сільські поселення, запустілі місцевості краю; 5) Активна участь у колонізаційних процесах німецького населення Сілезії, Саарщини і Райнлянду та сприяння йому галицько-волинських князів і польських королів; 6) Обмін духовними і матеріальними надбаннями поміж окремими державними утвореннями і культурними середовищами; 7) Поширення німецької середньовічної культури в міста краю; Закономірний процес формування міщанства як суспільного стану на засадах німецького (маґдебурзького) права. Виокремлення з німецькомовного середовища першого патриціату міст Галичини.

 

Шляхами формування категорій українсько-німецьких етнокультурних зв’язків та їх особливостями стали: 1) Часткова приналежність до перед-індоєвропейської культури давньосередземноморської раси ранніх землеробських культур Дунаю: осілість, землеробство, висока духовна культура; 2) Міжнародний досвід у європейському законодавсті про іноземних колоністів і заходи, спрямовані на формування розселення в імперіях доби абсолютизму; 3) Входження Галичини до складу Австрійської імперії і введення життя новоприєднаної провінції у відповідність до функціонування централізованого механізму; 4) Ставлення Габсбурґів до своїх нових східних провінцій як до слабозаселених і промислово відсталих територій; 5) Інтенсивні міґраційні процеси і певні зімни в етнічній структурі населення Галичини у зв’язку з приходом досить численного австро-німецького елементу; 6) Безперервний поділ землі в Південно-західній Німеччині і нестача сільськогосподарської площі для прожитку німецької селянської родини; 7) Державні або приватні (за державним дорученням) організаційні заходи щодо поселення німецькомовного населення на новонабулих територіях – з метою значного збільшення кількості населення на відносно малозаселених територіях; 8) Переселення німців з німецьких провінцій Північної Німеччини, Надрайння, Палатинату, сусідніх країн – Пруссії, Саксонії, Баварії, Фландрії, Польщі, Чехії – для вирішення демографічних проблем територій Австрійської імперії. Районами походження колоністів були Пфальц, Гессен, Середня Райнська земля, Гунсрюк, Люксембург, Мозельська земля, Саарщина, Лотаринґія, Ельзас, Баден, Вюртемберґ, Баварія, Саксонія; 9) Перетворення краю на ринок збуту промислової продукції та аграрно-сировинний придаток метрополії. Бачення Віднем німецьких колоністів як міцної опори для проведення імперської колонізаторської політики; 10) Якісний, землеробський характер німецької колонізації кін. XVIII – сер. ХІХ ст., скерованої в села досліджуваного реґіону. Заселення Галичини німецькими колоністами сприяло соціально-економічному розвитку, адаптації поселенців і поступовому розселенню на всій території краю.

 

1.Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. І. До початку ХІ віка. – Виданнє третє, доповнене. – К., 1913. – С. 140-149; Stökl G. Osteuropa und die Deutschen. Geschichte und Geganwart einer spannungsreichen Nachbarschaft. – Oldenburg-Hamburg, 1967. – S. 93, 99-100; Major O. Germanische Interferenzen in den ukrainischen Mundarten // Studien zu Deutsch-Ukrainischen Beziehungen. Nr. 3. München, 1999. S. 59.

 

2.Рудницький С. Огляд національної території України // Степан Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України? Зб. пр. / Упор., передм. О.І. Шаблія. – Львів, 1994. – С. 222.

 

3.Galizien (Königreich Galizien u. Lodomerien), In: Allgemeine Realencyklopädie, oder Conversationslexikon für alle Stände. / Dritte, gänzlich umgearbeitete und fehr vermehrte Auflage. In zwölf Bänden. Bd. 6 [Franz-Grot]. – Regensburg, 1869. – S. 242, 243.

 

4.Домбровський О. Антиподи ранньоісторичних процесів Євразиї // Студії з ранньої історії України. Збірник праць. – Львів-Нью Йорк, 1998. – С. 87, 88; Дейвіс Н. Європа: Історія. / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. – К., 2000. – С. 71.

 

5.Конопля В.М., Кочкін І.Т. Планіграфія й житлобудування трипільських поселень Північно-Східного Передкарпаття // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історичні науки. – Вип. І. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 44; Вони ж. Мідні трипільські сокири Верхнього і Середнього Подністров’я // Там само. – Вип. ІІ. – 1999. – С. 3, 5, 7; Ткачук Т.М. Керамічний комплекс з Незвиська ІІІ і його значення для генезису трипільської культури на території Галичини, Буковини і Поділля // Там само. – С. 11-12.

 

6.Пастернак Я. До проблеми поширення й хронології лінійно-стрічкової кераміки в Европі. – Авґсбурґ, 1948. – С. 3.

 

7.Там само. – С. 7, 10.

 

8.Пелещишин М. Міграційний фактор в етнокультурній історії Північного Прикарпаття і Західної Волині у V-I тис. до н.е. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 33. – Львів, 1996. – С. 11.

 

9.Пелещишин М.А. Зв’язки давнього населення України і Європи (V-ІІ тис. до н.е.). – Львів, 1996. – С. 6-8.

 

10.Історія Прикарпаття // Мій рідний край – Прикарпаття. / Відп. ред. В.І. Кононенко. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 38-39.

 

11.Баран С. Давній Галич у світлі археологічних досліджень // Археологія. Науковий журнал. – К., 1999. – № 2. – С. 81.

 

12.Пастернак Я. Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінґвістичних досліженнях. / За ред. М. Антоновича. – Нью Йорк-Торонто-Париж-Мюнхен, 1976. – С. 73.

 

13.Бичко І.В. Німеччина // Українська культура: Історія і сучасність. Навч. посібник. / За ред. С.О. Черепанової. – Львів, 1994. – С. 326.

 

14.Великий приплив германізмів з долішньої і горішньої німецької мови, частково безпосередньо, а значною мірою через польське посередництво, припадає на XIV-XV ст. в зв’язку з масовим поселенням німецьких ремісників у Речі Посполитій і в містах Галичини. Германізми того часу охоплюють переважно ремісничу й торговельну термінологію, сферу цехового і міського самоврядування, також деякі загальні і абстрактні поняття (слюсар, друк, цаль, ринок, рахунок, вухналь, ратуша, дякувати, рятувати, смак). (Ю[рій] Ш[евельов]. Германізми // Енциклопедія Українознавства. – Т. 1. – Перевидання в Україні. – К., 1993. – С. 365; Major O. Germanische Interferenzen in den ukrainischen Mundarten // Studien zu Deutsch-Ukrainischen Beziehungen. Nr. 3. München, 1999. S. 59.

 

15.Див.: Грабовецький В. Столиця Ростиславичів і Романовичів у міжнародних відносинах ХІІ-ХІІІ століть (до 1100-річчя заснування Галича) // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історичні науки. – Вип. І. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 3-13; Котляр М. Дипломатія галицьких і волинських князівств ХІІ-ХІІІ ст. // Київська Старовина. Науковий історико-філологічний журнал. – К., 2000. – № 4 (334). – С. 3-14; Пшик В. Про перебування візантійського імператора Олексія ІІІ Ангела на галицько-волинських землях // Науковий збірник Українського Вільного Університету. – Т. 18. – Мюнхен-Львів, 1996. – С. 116, 129.

 

16.Купчинський О. Із спостережень над розвитком документа та діяльності князівської канцелярії Галицько-Волинських земель ХІІІ-першої половини XIV століть // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – 1996. Т. ССХХХІ. – С. 59. Водночас ця обставина доводить необхідність ретельного пошуку і вивчення документів та актів галицько-волинських земель ХІІІ-першої половини XIV ст. Дослідження дипломатичних стосунків України та її складових частин з Візантією, країнами Центральної, Південної та Західної Європи серйозно утруднене тією обставиною, що автентичні тексти міждержавних політичних угод ІХ-ХІІІ ст. не збереглись до нашого часу. Відсутність дипломатичних актів України є головною складністю джерелознавчого характеру при вивченні її зовнішньої політики.

 

17.Там само. – С. 98.

 

18.Див.: Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. – К., 2000. – С. 436; Werdt Ch. von. Halyc-Wolhynien-Rotreußen-Galizien: Im Überlappungsgebiet der Kulturen und Völker, In: Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – 1997. – Bd. 45, Hf. 2. – S. 269-272.

 

19.М[аркіян]. Т[ерлецький]. Нарис історії України. Лекція 2: Галицько-Волинська Держава // Вступний курс українознавства (Український Народний Університет). Рік І. – Зошит 2. – Мюнхен, 1953. – С. 18, 25; Mirtschuk I. Geschichte der Ukrainischen Kultur, In: Veröffentlichungen des Osteuropa-Institutes München. (Hrgs): Hans Koch. – Bd. XII. – München, 1957. – S. 32-33.

 

20.Нпр.: Державний і політичний провід Галицько-Волинської держави, а пізніше королівства, досить широко протеґував німецькому населенню міст краю. Про це свідчать історії володарювання галицьких і волинських князів: Романа (1199-1205), Данила (1205-1264) та Василька (1205-1269), Лева І (1264-1301?), Андрія і Лева ІІ (1308-1323), Юрія ІІ Болеслава (1325-1340), Любарта-Дмитра (1340-1385), Владислава (1372-1378). Закріплюючи свої позиції, Данило Галицький увінчується королівською короною, причому обирає місцем коронації Дорогичин на Підляшші. Цим він підкреслював свої права на місто, біля якого князь ще 1238 р. переміг німецьких лицарів Добжинського ордену і взяв в полон їх маґістра. Сини Юрія – Андрій і Лев (1315-1323) надали певні привілеї торнським і краківським купцям, а у закордонній політиці опиралися на союз із Німецьким орденом, важливий і для торгових зв’язків і для забезпечення проти зростаючої сили Литви. Традиційну політику своїх попередників вів Юрій-Болеслав Тройденович (1323-1340), підтримуючи Німецький орден і сильно підкреслюючи свої володарські права у внутрішньому правлінні; особливо протеґуючи міста і чужинців, спираючись на німецьких городян у боротьбі проти боярської верхівки, навіть підтримав пропаганду Католицької Церкви. (Див.: Галицько-Волинський літопис. / Пер. Л. Махновця, упор. Р. Федорів. – Львів, 1994. – С. 96-97; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – Т. 1. – До середини XVII століття. – 2-ге вид. – К., 1993. – С. 197, 201, 202-203, 210-214; Die Romanovici von Halic-Wladimir, In: Rhode G. Die Ostgrenze Polens. Politishe Entwicklung, kulturelle Bedeutung und geistige Auswirkung. – Bd. I. – Köln-Graz, 1955. – Genealogische Tafel 4).

 

21.Нпр.: Січинський В. Назва України. – Авґсбурґ, 1948. – С. 20, 23, 24.

 

22.Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. – К., 1996. – С. 155-172; Зимомря М. Німеччина та Україна: У нарисах взаємодії культур. – Париж-Львів-Цвікау, 1999. – 156 с.

 

23.Halibej M. Das Bürgertum von Lemberg // Das ukrainische Lwiw-Lemberg. – München, 1954. – S. 27, 28.

 

24.Ісаєвич Я. Мандри Мартина Ґруневеґа – маловідомий німецький опис України на переломі XVI-XVII ст. // Німецькі колонії в Галичині: Історія – Архітектура-Культура. / Впор., ред. Г. Петришин. – Львів, 1996. – С. 36; Його ж. Найстаріший історичний опис Львова // Ярослав Ісаєвич. Україна давня і нова: Народ, релігія, культура. – Львів, 1996. – С. 144.

 

25.Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 84.

 

26.Müller S. Galizien und sein Deutschtum. Eine Dokumentation aus Sepp Müllers Nachlaß erzählt durch Unterlagen des Hilfskomitees der Galiziendeutschen 1948-1951. – Bd. I. – Stuttgart, 1999. – S. 1.8.

 

27.Лінч Дж. Г. Середньовічна церква. Коротка історія. / Пер. з анг. В. Шовкуна. – К., 1994. – С.434-446; Дейвіс Н. Європа: Історія. – К., 2000. – С. 485, 487.

 

28.Колонією називалося поселення з населенням щонайменше 20 родин, які творили автономну адміністративну одиницю (ґміну). Див.: Kolonie, In: Knaurs Lexikon A-Z. München: Droemersche Verlagsanstalt, 1949. K. 793.

 

29.Стеблій Ф. З історії взаємин українців і німецьких поселенців у Галичині у середині ХІХ ст. // Німецькі колонії в Галичині. – Львів, 1996. – С. 125; Schankweiler E.–J. Wirtschaftliche und soziale Gründe für die Auswanderung der Deutschen aus der Pfalz Ende des 18. Jahrhunderts // Zeitweiser der Galiziendeutschen. – Stuttgart, 1998. – S. 36.

 

30.Штойко П. Геоґрафія німецьких колоній у Галичині кінця XVIII – початку XX століть // Німецькі колонії в Галичині. – Львів, 1996. – С. 68-69; Das Anssiedlungswesen in der Bukowina seit der Besitzergreifung durch Österreich. Mit besonderer Berücksichtigung der Ansiedlung der Deutschen, von Raimund Friedrich Kaindl. – Insbruck, 1902. – S. 8-9, 20.

 

31.Гайнц Г–К. Закладення поселень періоду Йосифінської колонізації в Галичині та особливий приклад Кьонігсау // Німецькі колонії в Галичині. – Львів, 1996. – С. 80–124.

 

32.Braun F. Die Herkunf der josefinischen Siedler Galiziens // Heimat Galizien. Ein Gedenkbuch. / Zusammengestellt von J. Krämer. – Stuttart-Bad Cannstatt, 1965. – S. 52.

 

33.Ibid. – S. 57-59.

 

34.Німці на Україні // Енциклопедія Українознавства. – Т. 5. – С. 1768; Das Anssiedlungswesen in der Bukowina seit der Besitzergreifung durch Österreich. Mit besonderer Berücksichtigung der Ansiedlung der Deutschen, von Raimund Friedrich Kaindl. – Insbruck, 1902. – S. 145-148.

 

35.Baranski K. Przemineli zagonczyky, chliboroby, chasydzi ... Rzecz o ziemi Stanisławowsko-Kołomyjsko-Stryjskiej. – London, 1988. – S. 56, 58.

 

36.Das Anssiedlungswesen in der Bukowina seit der Besitzergreifung durch Österreich. Mit besonderer Berücksichtigung der Ansiedlung der Deutschen, von Raimund Friedrich Kaindl. – Insbruck, 1902. – S. 247-271, 277-307.

 

37.Eichholz L. Die Ausstrahlung des österreichischen Shulwesens nach Osten und Südosten (1774-1918) // Ostdeutsche Wissenschaft. – Berlin,1959. – Bd. VI. – S. 202, 203.

 

38.Головацький Я. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля Л. [лист № 8 від 8 серпня 1839 р.] // Подорожі в Українські Карпати. / Зб., упор. М. Вальо. – Львів, 1993. – С. 85-88.

 

39.Unterschütz R. Deutsche Siedlungen im ostgalizischen Raume Kolomea // Zeitweiser der Galiziendeutschen. – Stuttgart, 1976. – S. 37, 38.

 

40.Kolmer S. Die historische Entwicklung der deutschen Sprachinsel Galizien: Mariahilf, Flehberg, Rosenheck. Vororte der Stadt Kolomea. – Gifhorn, 1993. – S. 63.

 

41.Ibid. – S. 59, 63.

 

42.Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України. – Ф. 141, оп. 1, спр. 1208, арк. 21; Müller S. Das Zusammenleben von Deutschen und Nichtdeutschen in Galizien // Heimat Galizien. Ein Gedenkbuch. – Stuttart-Bad Cannstatt, 1965. – S. 253.

 

43.Landes-Gesetz- und Verordnungsblatt für das Königreich Galizien und Lodomerien samt dem Großherzogtume Krakau. – Jahrgang 1907. – Lemberg, 1907. – S. 39.

 

44.Krämer J. Die Mundarten der galizischen Schwabensiedlungen // Zeitweiser der Galiziendeutschen. – Stuttgart, 1962. – S. 65-66; Baranski K. Przemineli zagonczyky, chliboroby, chasydzi ... Rzecz o ziemi Stanisławowsko–Kołomyjsko–Stryjskiej. – London, 1988. – S. 285, 397.

 

45.Яворська-Сокольська З. Бекерсдорф // Підгаєцька земля. – Нью Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1980. – С. 381.

 

46.Грицишин І. Надіїв // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. – В 3-х т. – Нью Йорк–Торонто–Париж–Сидней, 1993. – Т. ІІІ. – С. 283; Baranski K. Przemineli zagonczyky, chliboroby, chasydzi ... Rzecz o ziemi StanisławowskoKołomyjskoStryjskiej. – London, 1988. – S. 232.

 

 

http://www.ko.if.ua/histpub/historypub12.htm


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4