ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Видатні постаті краю .: Відомі громадсько-політичні діячі Прикарпаття

Відомі громадсько-політичні діячі Прикарпаття


Вагилевич Іван

(2 жовтня 1811р., с.Ясень Рожнятів. р-ну - 10 травня 1866р., Львів) - український поет, філолог, фольклорист, етнограф і громадський діяч. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Освіту здобув у Львівській духовній семінарії. Один із організаторів і провідних діячів "Руської трійці" (1833). Брав участь в підготовці альманаху "Русалка Дністровая" (1837). Як фольклорист, етнограф, історик і громадський діяч цікавився і досліджував історію слов'ян, давню і нову історію України і Галичини. Збирав матеріали про слов'янську демонологію і символіку, про обряд колядування, записував пісні про карпатських опришків. Автор етнографічних праць "Гуцули, мешканці східного Прикарпаття"(1837) та "Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині" (1839). Досліджував і популяризував "Слово о полку Ігоревім", яке переклав українською і польською мовами. В останні роки життя працював архівістом.

 
Гоян Ярема

(11 липня 1940 р., с.Долішнє Залуччя, Снятин. р-ну) - український письменник, директор дитячого книжкового видавництва "Веселка", Заслужений діяч мистецтв України. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім.І.Франка (1964). З 1984 р. член Спілки письменників України. Автор краєзнавчих книг "Моршин" (1973), "Немирів" (1977), "Львівщина" (1982), збірників нарисів "Славичі" (1979), "Рушники" (1975). "Вогні яворові" 1984), книги оповідань "Перстень верховинця" (1989), "Воскреснемо!" (2000) та "Присвята" (2001). Лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка за повість "Таємниця Лесикової скрипки", літературно-мистецької премії ім.Марка Черемшини.

 
Іваничук Роман

(27 травня 1929 р., с.Трач Косів. р-ну) - український письменик і громадсько-культурний діяч. Навчався у Коломийській гімназії, Львівському університеті ім.І.Франка. Учителював на Львівщині. З 1963 р. працює в редакції журналу „Дзвін” (до 1990 р. - „Жовтень”). Роман Іваничук - лауреат премії ім.А.Головка (1979), Національної премії України ім.Т.Шевченка (1985), ім.І.Мазепи (1999). У доробку письменника близько п’ятнадцяти історичних романів, якими він намагається заповнити білі плями в нашій історії. Його твори перекладені, зокрема, французькою, російською та іншими мовами.

 
Кисілевська (Сіменович) Олена

(24 березня 1869 р., с.Фільварки Тернопіл. обл. - 29 березня 1956 р., Оттава, Канада) - суспільно-політична, громадсько-культурна діячка, організатор і редактор жіночої преси, письменниця. Народилася вона на Поділлі, однак формувалася як особистість на Прикарпатті. Очевидно, з генами батьків передалася дівчині любов до рідної землі і її народу, безмежна жага і дивовижна здатність до суспільно-корисної праці, до просвітництва. Уже п’ятнадцятирічною дівчиною Олена Кисілевська брала участь в установчих зборах „Товариства руських женщин”, заснованого Наталією Кобринською. Згодом стала діяльним членом-засновником перших жіночих товариств у Станіславі, Коломиї, активно працювала у Львівській жіночій громаді. 1925 р. Олена Кисіленвська засновує у Коломиї і стає впродовж 14 років редактором часопису „Жіноча доля”. Цей журнал мав значну кількість читачів, вважався авторитетним, глибоко змістовним універсальним ілюстрованим виданням, на сторінках котрого читачі різних вікових груп та художніх уподобань знаходили необхідну інформацію через різножанрові публікації – від політики та громадсько-культурного життя, просвітництва до порад у господарстві. В літературу Олена Кисілевська увійшла під псевдонімом „Калина” та „Галичанка”. 1903 року в редагованому Іваном Франком журналі „Літературно-науковий вісник” з’явився цикл її оповідань „Лікарка”, „В поштовім бюро”, „Каліка”, „Огонь”, де письменниця висвітлювала життя різних прошарків галицького суспільства. А в 1910 році побачила світ перша книжка Олени Кисілевської – збірка нарисів під назвою „Враження з дороги”. Пізніше з-під її пера виходить чимало оповідань, в яких вдало використано гуцульську говірку, описано красу карпатської природи. У період Другої світової війни, як людина національно-патріотичних поглядів, Олена Кисілевська змушена була залишити рідну землю. Доля привела її в Західну Європу, а потім в Канаду. Живучи за кордоном, письменниця листувалася з широким колом друзів, писала статті, спогади, брала участь у діяльності жіночих організацій. Тут вона видала збірку нарисів „По рідному краю”, до якої увійшли твори з попередніх книжок карпатського, кримського та поліського циклів.

Кобринська Наталя

(8 червня 1855 р., с.Белелуя Снятин. р-ну - 22 січня 1920р., Болехів) - українська письменниця, громадсько-культурна діячка та організаторка жіночого руху. Проживала у Снятині, пізніше у Болехові. У грудні 1884 року у Станиславові організувала „Товариство руських женщин”. За її участю вийшли жіночі альманахи „Перший вінок” (1887), який привітали І.Франко й М.Павлик, а у 1893-1896рр. три випуски альманаху „Наша доля”. Друкувалася з 1883 року. Автор збірок „Дух часу” (1898), „Казки” (1904), „Ядзя і Катруся” і інші оповідання” (1904). У своїх творах письменниця відобразила трагізм жіночої долі, реалістично показала два непримиренні світи – життя зубожілого галицького села і багатого панського двору, пробудження почуття народної самосвідомості, поетизувала духовне багатство й цілісність народного характеру. Наприкінці 90-х – на початку 1900-х років Н.Кобринська на основі мотивів народної демонології створила низку оповідань „Відьма”, „Рожа”, „Простибіг” та інші, об’єднаних у збірці „Казки” (1904). У Болехові споруджено пам’ятник, відкрито музей письменниці і меморіальну дошку.

 Малицька Костянтина

(літ. псевдоніми: Віра Лебедова, Чайка Дністрова) (30 травня 1872 р., с.Кропивник Калус. р-ну - 17 березня 1947 р., м.Львів) - українська писменниця, педагог, громадська діячка. Початкову школу закінчила в Станиславові, вчительську семінарію - у Львові. Вчителювала в Галичі. Брала активну участь у громадсько-політичному житті, заснувала церковний хор і читальню "Просвіти". Директор дівочої школи ім.Т.Шевченка у Львові. Друкувала твори в журналах "Молода Україна", "Світ дитини", "Дзвінок", "Зоря" та ін. Вийшли збірки оповідань і віршів: "Малі герої" (1899), "З трагедії дитячих душ" (1907). нариси на педагогічні теми "Мати" 91902), драматичні сценки "Під нову зорю" (1906), "В лісі" (1913), "Вінок на могилу Т.Шевченка" (1914) та інші. Автор слів пісні "Чом, чом, чом, земле моя...". Голова Жіночого організаційного комітету (1914-1915). Під час Першої світової війни була інтернована російською окупаційною владою до Красноярська. Повернулась до Львова в 1920 р.

 Озаркевич Іван

(1795 р., с.Драгомирчани Тисмениц. рну - 17 серпня 1854, Коломия) - громадсько-культурний діяч і письменник, священик, засновник і організатор українського театру в Галичині. Навчався у Станіславській нормальній школі та гімназії. Закінчив Львівську духовну семінарію і висвятився 1824 року. Спочатку був завідателем, а пізніше парохом у с.Глибокім та одночасно обслуговував церкву у с.Лесівка Богородчан. р-ну. У 1837-1853 рр. був парохом у м.Коломиї. У цей час писав статті до першої української тижневої газети "Зоря Галицька", що виходила у Львові 1848-1857 рр. як орган Головної Руської Ради.

 Павличко Дмитро

(29 вересня 1929р., с.Стопчатів Косів. р-ну) - український поет, критик і літературознавець, перекладач і публіцист, громадський діяч. Навчання розпочав у польській школі, згодом була Коломийська гімназія та десятирічка у Яблунові. Закінчив філологічний факультет Львівського університету ім.І.Франка, а згодом – аспірантуру. Перша збірка поезій – „Любов і ненависть” – побачила світ 1953 року. Згодом були збірки „Моя земля”, „Чорна нитка”, „Бистрина” та багато інших. Всього в його поетичному доробку понад 30 книг, а ще літературно-критичні статті, сценарії художніх фільмів, видання для дітей, літературознавчі дослідження та переклади. Дмитро Павличко є автором пісенних текстів, чимало з яких стали справді народними піснями. В багатьох поезіях поета звучать гуцульські мотиви, є багато віршів і поем, цілком присвячених рідному краєві, його історії, людям, чарівній природі. Велику роль відіграв у здобутті Україною незалежності. З його ім’ям нерозривно пов’язані такі важливі події як організація Товариства української мови ім.Т.Г.Шевченка, створення Народного руху України. Видатний поет і державний діяч не пориває зв’язків з рідним краєм, часто відвідує Прикарпаття. Автор поетичних збірок " Любов і ненависть" (1953р.) "Моя земля" (1955р.), "Чорна нитка" (1958р.) "Бистрина" (1959р.), "Днина" (1960р.) та ін. Лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка.

 Попович-Боярська Климентина

(3 лютого 1863 р., с.Велдіж, тепер Шевченкове Долин. р-ну - 7 травня 1945 р., с.Бабинці тепер Борщів. р-ну Тернопіл. обл.) - педагог, письменниця, громадсько-культурна діячка. Після закінчення Львів. гімназії, вчителювала, разом з Н.Кобринською і У.Кравченко брала участь у жіночому русі Галичини. Авторка ліричних віршів, оповідань, спогадів про І.Франка, етнографічних розвідок про нар. вишивки. У 1987р. в с.Шевченковому відкрито меморіальну дошку письменниці. У 1990р. у Львові видано її збірку "Твори".

 
Пушик Степан

(нар. 26 січня 1944 р., с.Вікторів Галиц. р-ну) – письменник, літературознавець, фольклорист, журналіст, громадсько-культурний і політичний діяч, кандидат філологічних наук, доцент Прикарпатського університету ім.В.Стефаника і Київського національного університету ім.Т.Шевченка, лауреат державної премії ім.Т.Шевченка, премій ім. В.Стефаника, П.Чубинського, Мирослава Ірчана, О.Копиленка. Член Спілки письменників України та Українського ПЕН-клубу. Заслужений працівник культури України. Закінчив Тлумацький сільськогосподарський технікум (1964) і Літературний інститут ім.Горького у Москві. Навчався у докторантурі. У 60-х роках працював бухгалтером у Яворові, Довгополі, а згодом журналістом у Косові, кореспондентом газети „Прикарпатська правда”, головою ради Клубу творчої інтелігенції, керівником літературної студії. Був обраний депутатом до Верховної Ради України першого демократичного скликання і очолював підкомісію з питань національних меншин. Тепер – професор кафедри української літератури Прикарпатського університету ім.В.Стефаника. Досліджує міфологію слов’ян, фольклор та історію краю, пише про відомих українських культурних діячів. Автор багатьох поетичних та прозових збірок, фольклорних записів, книжок для дітей, літературознавчих та краєзнавчих праць, розвідки про карпатське коріння Т.Шевченка „Славетний предок Кобзаря”, дослідження про „Слово о полку Ігоревім”, про слов’янську та праукраїнську міфологію („Бусова книга”).

 Радиш Богдан

(нар. 20 листопада 1934 р., с.Рожнів Косів. р-ну) - поет, член НСПУ, громадський діяч. У квітні 1989 р. створив і очолив перший на Косівщині осередок Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, з серпня 1989р. - голова районної організації "Просвіта". З 1995 р. - голова районної організації Конгресу української інтелігенції. Автор 11 поетичних збірок. Лауреат обласних премій ім. М. Підгірянки (1992р.) та В. Стефаника (1999р.), районної премії ім.М.Павлика (1993р.). Збірки останніх років - "Сльоза на камені" (1995р.), "Чумацький віз" (1996 р.), "Між ударами серця" (1997р.), "Притчі" (1999р.), "Хитрий котик Василько" (2000 р.).

 Салига Тарас

(нар. 7 січня 1942р., с. Вікторів Галиц. р-ну) — український письменник, критик, літературознавець, громадсько-культурний діяч. Член Ради Національної спілки письменників України (Львівська філія). Професор, доктор філологічних наук, декан філологічного факультету Львівського державного університету ім.І.Франка, завідувач кафедри української літератури ім.М.Возняка, лауреат премії в галузі літературно-художньої критики ім. О.Білецького (1989). Упорядник антології „Стрілецька Голгофа”, антології української релігійної поезії „Слово Благовісту”. Редактор наукових збірників „Українське літературознавство”, "Вісник Львівського університету” (серія філологічна,Львів), "Визвольний шлях” (Лондон), часопису ”Дзвін” (Львів).

 Черемшина Марко

(Семанюк Іван) (13 червня 1874 р., с.Кобаки Косів. р-ну – 25 квітня 1927 р., Снятин) – відомий письменник, адвокат, доктор права. Навчаючись у Коломийській гімназії, юнак зацікавився тогочасним життям в Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. На цей час припадають і його перші літературні спроби, які він підписує псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт. Згодом Марко Черемшина написав свій перший твір-драму „Несамовиті” і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом „Зоря”. Хоч драма була оцінена рецензентами позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився, збереглося лише два уривки чорнового автографа. Спроба сил у драматургії не пройшла марно для Черемшини: не ставши драматургом у повному розумінні, він став згодом визначним майстром психологічних новел, характерною прикметою яких є глибокий драматизм. Через деякий час Іван Семанюк відіслав до газети „Буковина” своє оповідання „Керманич”,що стало його першим друкованим твором. Впродовж 1900-1901 років у львівському „Літературно-науковому віснику” і чернівецькій „Буковині” було надруковано ряд оповідань, які склали першу книгу присьменника – „Карби. Новели з гуцульського життя”. Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття. Письменник працював адвокатом у містечку Делятин, а згодом переїхав до Снятина, де активно займався громадсько-політичною, літературною і культурно-просвітницькою роботою. Нині у Кобаках в рідній хаті письменника створено музей. Є музей Марка Черемшини і в Снятині, де також споруджено пам’ятник-погруддя.

 Шухевич Володимир

(15 березня 1849 р. с.Тишківці Городенків. р-ну - 5 квітня 1915 р., м.Львів) - визначний український етнограф, фольклорист, публіцист, педагог, культурно-освітній і громадський діяч. Найбільше відомий він як дослідник культури і побуту Гуцульщини. Навчався в Коломийській, Станіславській та Чернівецькій гімназіях. Згодом у Відні слухав лекції з математики, фізики й української мови. У своїй багатогранній діяльності найбільше уваги приділяв етнографічним дослідженням, виставковій діяльності та музейній справі. Особливо захопив його наш рідний край. Вивчати Гуцульщину В.Шухевич почав з 1873 року, здійснюючи ботанічні екскурсії по Карпатських горах. Та мальовничість гірського Прикарпаття, його жителі, їх оригінальний побут, мистецтво і фольклор призвели до того, що В.Шухевич залишає ботанічні дослідження і починає вивчати духовну і матеріальну культуру народу. Ще за життя В.Шухевича було опубліковано ряд статей про його культурно-громадську, педагогічну, редакторську та етнографічну діяльність. Найбільшим результатом його багаторічної етнографічної праці була п’ятитомна монографія „Гуцульщина”, в якій Шухевич майже виключно на основі власних багаторічних спостережень детально описав культуру галицьких гуцулів. За подвижницьку етнографічну діяльність його було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові,членом австрійського товариства народознавців та етнографічного товариства Чехословаччини. П’ятитомну працю „Гуцульщина” за життя вченого високо оцінили вітчизняні й зарубіжні діячі науки і культури.

 Абрисовські

Родина українських громадсько-культурних діячів. Наприкінці 1890 р. з Тисмениці до с.Старий Косів переїхав священник Йосип Абрисовський із сім'єю. Був одним із засновників філії товариства "Просвіта" у Косові у 1908 р.

 
Бабій Василь

(12 січня 1949 р., с. Серафинці Городенків. р-ну) - громадсько-просвітній діяч, історик, літератор, краєзнавець. В 1989 р. очолив Богородчанський осередок Товариства укр. мови імені Т. Шевченка. 1990 р. - депутат районної та обласної ради народних депутатів. Пише і друкується з 1976 року в газетах і журналах України, Канади і Росії. Працює в різних жанрах: гумор і сатира, новелістика і драматургія, публіцистика і естетика. Займається краєзнавчою роботою. Випустив ряд книжок, серед яких "Короткий нарис історії Богородчанського краю", "Місто Богородиці", історії ряду населених пунктів Богородчащини та рідних Серафинець, художні твори. Редагує щорічник " Золота Бистриця", в якому друкуються краєзнавчі матеріали та літературні твори вихідців з Богородчанщини. Лауреат літературних конкурсів, які проводили районна та окремі всеукраїнські газети. 1997 р. здобув диплом і обласну премію ВУТ "Просвіта" ім. Марійки Підгірянки.

 Буцьо Зиновій

(18 липня 1939 р., с.Бонарівка, Польща) - державний службовець, громадсько-культурний діяч. У 1945 р. жителі Бонарівки були переселені на Прикарпаття. Закінчив середню школу в м.Снятин та факультет електрифікації Львівського сільськогосподарського інституту. Генеральний директор об'єднання "Львівенерго" (1989-1993). З 2000 р. - працює у Кабінеті Міністрів України. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений енергетик України.

Виноградник Теофіл

(2 березня 1932 р., с.Русів, Снятин. р-ну) - краєзнавець, активний культурно-громадський діяч. Закінчив Харківський юридичний інститут (1960). Автор численних краєзнавчих публікацій, книги "Нащадки Василя Стефаника" (2001). Лауреат премій І. Вагилевича, І.Крип'якевича, Марка Черемшини.

 Гаврилів Богдан

(1 грудня 1943, с. Опришівці Івано-Франківської міськради) - голова обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, заслужений працівник культури України, доцент Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. Визнаний фахівець з історії галицького краєзнавства, автор і співавтор понад 50 краєзнавчих видань. Серед них книги з історії міста Івано-Франківська та рідного села Опришівців, нариси про відомих дослідників краю минулого і сьогодення, видання про вшанування пам’яті окремих видатних історичних осіб і подій на Прикарпатті, методичні посібники. Активно займається науково-педагогічною, дослідницькою та культурно-просвітницькою діяльністю з питань краєзнавства. Випускник Івано-Франківського педагогічного інституту, вчителював, займався краєзнавчою та музейною роботою, заклав основи і протягом 10 років очолював Музей історії освіти Прикарпаття у рідному вузі. З 1990 р. Богдан Гаврилів працює на кафедрі історії України, успішно захистивши кандидатську дисертацію на тему „Розвиток історичного краєзнавства на Прикарпатті у 19 – початку 20 ст.”

 Горбовий Михайло

(9 вересня 1896р., Косів - ?) - педагог, громадський діяч. У 1922 р. створив у Косові молодіжну організацію "Пласт". Організував кооперативну спілку "Гуцульщина", яка пропонувала вироби ткацтва. Виготовлялись також вироби з кераміки, вишивки.

 Данилович Северин

(5 жовтня 1860р., с.Петрів Тлумац. р-ну - 16 жовтня 1931 с.Старі Скоморохи Галиц. р-ну) - укр. публіцист, громадсько-культурний і політичний діяч. Закінчив правничий факультет Львівського університету, захистив докторат. Був одним із активних членів селянської української радикальної партії. Разом з І. Франком брав участь у випуску журналів "Народ" та " Хлібороб".

 
Качкан Володимир

(12 серпня 1940 ,с.Рибне Тисмениц. р-ну) - академік, визначний громадсько-культурний діяч Прикарпаття, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Івано-Франківської медичної академії. Він є знаним в Україні та поза її межами вченим в галузі етнології, дослідником життя і творчості багатьох визначних, довший час призабутих галичан, які зробили вагомий внесок у скарбницю української та європейської культури і літератури. Він є автором сотень публікацій у періодиці, численних книжкових видань, історико-культурних досліджень, українознавчих і літературознавчих студій, прозових і поетичних творів. Життєвим подвигом академіка сучасники по праву вважають монографічне багатотомне видання „Хай святиться ім’я твоє: Історія української літератури та культури в персоналіях (ХIХ-ХХ ст.)”. Вже побачило світ 7 томів цього визначного культурологічного дослідження.

 
Костинюк Василь

(19 серпня 1897 р., с.Пістинь - 1942 р., м.Коломия) - вчитель, публіцист, культурно-громадський діяч, автор оповідань та новел з життя гуцулів. У 1997 р. в Канаді видано збірку його творів "Громова бартка". На початку 1930-рр. мешкав у Красноїлі, відродив Гуцульський театр. Розстріляний німцями в 1942 р. в Коломиї.

 Куровець Іван

(17 січня 1863 р., с.Батятичі, Львів. обл. – 13 травня 1931р., м.Львів) – відомий лікар, громадський діяч Калущини. Закінчив гімназію у Львові, студіював медицину у Віденському університеті. Практикував у Калуші (1887-1918), фундатор Народного дому (1901-1907). Діяч Української національно-демократичної партії. Посол від Калущини до Галицького Сейму (1908-1914). Державний секретар здоров'я в уряді ЗУНР. Дійсний член НТШ і Українського лікарського товариства.

 
Мандичевський Іван

( 17 січня 1854 р., м.Надвірна – 26 березня 1925 р., м.Станіславів ) – український адвокат , громадсько-культурний діяч , соратник Івана Франка . У Відні познайомився з М.Драгомановим , а у Львові – з Іваном Франком та М.Павликом. Автор наукової праці "Слово о полку Ігоревім, Літературна реконструкція", яку переклав німецькою мовою.

 Манчук Онуфрій

(15 червня 1899, с.Верховина - 25 червня 1941 р., там само) - самобутній гуцульський новеліст і громадський діяч. Закінчив початкову школу в рідному селі, а далі самотужки здобував освіту. У Першу світову війну добровільно зголосився до Українських Січових стрільців, воював за рідну Україну. Після повернення до мирних справ, працював у кооперативній молочарні „Маслосоюзу”, був помітною фігурою в діяльності „Просвіти” та „Сільського господаря”. Та чи не найбільше прославив своє ім’я на літературній ниві. Як громадський кореспондент тогочасних газет, він доносив світові правду про життя своїх земляків. Писав і оригінальні вірші, багато з яких ставали народними піснями. Особливе захоплення викликали його короткі новели, написані гуцульським діалектом. Ці новели важко назвати традиційними, ще важче підігнати їх під якусь школу. Це скоріше сценки, вихоплені з плину буднів, життєві враження, замальовки. Але написане автором сприймається яскравими сюжетними картинами, а в сукупності витворюється неординарна цілісність правдивої гуцульської стихії. Завдяки Українському світовому об’єднанню гуцулів і тодішньому його голові, нашому краянину Іванові Андрусяку з Канади „Жаб’ївські новели” Онуфрія Манчука вийшли друком. Більша частина накладу надійшла в Україну, зокрема і в обласну універсальну наукову бібліотеку ім.І.Франка, і тепер ми маємо можливість безпосередньо пізнати гострий психологізм, драматизм, тонкий гумор письменника. Обірвалося життя Онуфрія Манчука трагічно. 24 червня 1941 року, після нападу фашистської Німеччини, його разом з дев’ятьма іншими свідомими односельцями заарештували енкаведисти, а на наступний день знищили. Тому на довгі роки ім’я самобутнього письменника і громадського діяча кануло в небуття.

 
Паранюк Євген

(27 червня 1923 р., с.Хмелівка Богородчан. р-ну) - громадсько - культурний діяч, книголюб, меценат. У 1941 р. емігрував до Німеччини, де працював на шахтах , а згодом на заводі і водночас навчався в Українському технічному господарському інституті на заочному курсі іноземних мов (Чехія). Був одним із засновників культурно-просвітніх курсів українознавства згромаджень українців за кордоном. У 1949 р. переїхав до США, зараз проживає в Нью-Йорку. Останніми роками Євген Папанюк часто гостює на Івано-Франківщині. В дарунок привозить книги, понад 1000 видань подарував Івано-Франківській ОУНБ ім. І.Франка та бібліотекам області. Євген Паранюк - автор краєзнавчих брошур, спогадів про видатних людей України.

 
Пашницький Василь

(1903 р., с.Вовчинець, тепер в межах м.Івано-Франківська - червень 1941 р.) - перший директор ї організатор Станіславської обласної бібліотеки у 1940 р., педагог, бібліофіл. Закінчив Станіславську українську державну гімназію. Воював добровольцем в УГА. Пристрастний бібліофіл, зібрав велику бібліотеку, витрачаючи зароблені кошти на книжки. У 1927 році поступив на філософський факультет Львівського університету. На основі зібраних фольклорних та етнографічних матеріалів видав разом з Я.Фальковським книгу ,,На бойківсько-покутській промежі’’(1935). З 1936 року - контрактовий учитель Станіславської приватної української гімназії. З приходом Червоної Армії В.Пашницькому було доручено організувати обласну бібліотеку в Станіславі. За зберігання в бібліотеці так званої ,,контрреволюційної’’ літератури був звільнений з роботи, а в червні 1941 р. заарештований і замордований в станіславській тюрмі. Місце поховання невідоме.

 
Пелипейко Ігор

(нар. 1 серпня 1928 р. на Берестейщині) - вчитель, краєзнавець-дослідник, громадсько-культурний діяч, заслужений працівник народної освіти України (1993р.), лауреат премії ім. М. Підгірянки (1998 р.), районної премії ім. А. Тарнавського (1998 р.). З 1938 р. проживає в Косові. Малолітнім юнаком потрапив на війну, брав участь у Словацькому нац. повстанні, був в'язнем фашистського концтабору. Вже після війни закінчив середню школу в Косові та Чернівец. ун-т. Автор путівників " Косів - Верховина" (1973р.), "Косів" (1983р.), "Населені пункти Косівщини" (1995р.), видань "Гуцульщина в літературі" (1996р.), "Плай" (1996р.), хрестоматії гуцульського фольклору "Флояра" (1999р.), путівника "Пам'ятки природи Косівщини" (1997р.), посібника для учнів "Мій рідний край" (1998р.), краєзнавчо-енциклопедичного довідника "Косів: люди і долі" (2001).

 Романчук Юліан

(24 лютого 1842 р., с.Крилос Галиц. р-ну - 22 квітня 1939 р., м.Львів) — громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, дійсний член НТШ. Член-засновник матірного товариства”Просвіта” (1868) та довголітній його голова (1896-1906), один із засновників”Рідної школи”, НТШ, газет”Батьківщина” (1873) й „Діло” (1880). Декілька разів обирався послом до Галицького сейму (1883-1895) та Віденського парламенту (1883,1890,1900). Редактор збірника творів українських класиків під назвою”Руська письменність”. Автор та укладач підручників”Читанка для низших кляс середніх шкіл” і „Руська читанка для четвертої кляси народніх шкіл” (1879).

 Фащук Василь

(18 серпня 1929 р., с.Ямниця Тисмениц. р-ну) - педагог, громадсько-культурний і просвітянський діяч. Після війни закінчив Станіславське педучилище, працював учителем. Навчання у Чернівецькому університеті було перервано арештом за „антирадянську” діяльність і ув’язненням, яке відбував у Хабаровському краї. Під час хрущовської відлиги був звільнений і повернувся на педагогічну роботу. З 1962 року викладав українську мову і літературу в школах Івано-Франківська. У роки незалежної України Василь Фащук став працювати у правлінні Івано-Франківського міського товариства української мови „Просвіта” ім. Т.Шевченка, спочатку референтом, а згодом відповідальним секретарем. Він – лауреат премій ім. акад І.Крип’якевича та Марійки Підгірянки, почесний член „Просвіти”, нещодавно нагороджений медаллю "Будівничий України". Та основним захопленням Василя Фащука був і залишається театр. Для нього він написав 20 п’єс-інсценізацій переважно на історичну тематику. Значна частина їх уже побачила світло рампи на сцені багатьох театрів: Івано-Франківського обласного, Львівського театру юного глядача, Тернопільського, Рівненського, Чернівецького обласних, Ямницького самодіяльного народного та інших. Глядачі Івано-Франківська добре пам’ятають вистави за його інсценізаціями: „Данило Галицький”, „Терен на шляху”, „Олекса Довбуш”, „Кайдашева сім’я”. За останні роки Василь Фащук видав збірки історичних драм – „Княжа слава” за романами присвяченими славному Галицько-Волинському князівству та „Борці за волю України”, головними героями яких є визначні постаті історії Прикарпаття – Іван Муха, Семен Височан, Олекса Довбуш, Дмитро Вітовський та інші.

 
Целевич Юліан

(23 березня 1843 р., с.Павлівка Тисмениц. р-ну - 24 грудня 1892 р., м.Львів) - український історик, етнограф, педагог, доктор філософії. Деякий час жив і працював в селі Монастирчани Богородчанського району. Викладав в гімназіях Львова і Станиславова (1871-1875). Член товариства "Просвіта" з початку його заснування, Педагогічного товариства у Львові, голова НТШ (з 1892). Автор "Історії Скиту Манявського" (1887р.), дослідник опришівського руху.

 
Шекерик-Доників Петро

(20 квітня 1889 р., с.Голови Верховин. р-ну - 1940?) - визначний громадський діяч, етнограф і фольклорист, видавець „Гуцульських календарів” у 30-х роках XX ст. Закінчив він лише чотирирічну початкову школу, та, маючи великі здібності, багато працював над самоосвітою, здобуваючи добрі знання. Через свого вчителя-етнографа Луку Гарматія познайомився з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Шухевичем, які спонукали його на збір фольклорно-етнографічних матеріалів. Він - автор понад 100 оповідань і новел з гуцульського життя та опришківства. Залишив він і надзвичайно цінні спогади про свої зустрічі з письмениками, які бували на Гуцульщині. Велике значення для духовного зростання Петра Шекерика мала праця в Гуцульському театрі Гната Хоткевича, де він був одним з провідних акторів і гастролював по західноукраїнських землях і Польщі. Одночасно він стає членом Радикальної партії, яка на той час була найавторитетнішою політичною організацією Галичини. З молодих років він став організатором „Січі” в своєму рідному селі, яка швидко здобула визнання місцевої інтелігенції та її засновника Кирила Трильовського. Петро Шекерик-Доників був великим патріотом України, організатором політичного та економічного життя краю, послом до польського сойму від Радикальної партії. Від 1933 року і до вибуху Другої Світової війни він був війтом найбільшої на Гуцульщині громади в Жаб’єму (нині Верховині). Та навесні 1940 року його було заарештовано та вислано у Сибір, де він, ймовірно, і загинув.

 Геник Кирило

(1857р., с.Нижній Березів, тепер Косівський район - 05.02.1926 р., м.Вінніпег, Канада) - педагог, публіцист, культурно-громадський діяч. 1878р у Львові склав екзамен на вчителя. Вчителював у Нижньому Березові Під впливом І.Франка 1 882р. заснував у рідному селі школу. 1896р виїхав до Канади, де був одним із засновників першої у Канаді українські читальні (1899) і часопису "Канадійський фермер" (1903). Автор низки статей про суспільно-політичне життя українських емігрантів. Пропагував творчість Т.Шевченка, І.Франка та інших українських письменників.

 
Глинський Теофан

(1806 р. -17.04.1893 р., с. Городниця, нині - Городенківський район) - публіцист, історик, мовознавець, культурно-громадський діяч, 1829р. закінчив Львівський університет. У 1848 - 1849рр. - секретар Богородчанської руської ради. Домагався обов'язкової початкової освіти для українців, викладання в навчальних закладах українською мовою. Учасник з'їзду діячів української культури 1848р. у Львові. Автор низки статей на громадсько-політичні теми, з історії, мовознавства, зокрема: "Гадки в образоваії і розвиванії письменного руського язика" (1851), праці "Граматика мала руського язика для шкіл парафіальних в Галіції" (1845, не опубл.), поетичних переспівів з біблійної міфології сюжетів на морально-етичні теми. Друкувався у журналах "Зоря", "Правда", газетах "Батьківщина", "Діло", "Руська Рада", "Вестник... для русинів Австрийской державы" та ін.

 
Грушкевич Ярослав

(26.09.1873 р., м Дрогобич - 23.07.1964 р., м. Івано-Франківськ) - видатний лікар-офтальмолог. Культурний і громадський діяч Станиславівщини. Автор популярної книги "Про трахому" та низки праць з офтальмології. Співавтор "Української Загальної Енциклопедії". Викладав гігієну в українській гімназії. 1903р. у складі делегації галичан Ярослав Грушкевич був на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві. У 1911р. очолював Станиславівську філію - Комітет "Товариства українських наукових викладів ім.П.Могили" в Станиславові. У 1923р. - голова українського туристичного Товариства "Чорногора". Член Окружної Пластової ради (ОПР). Очолював Ювілейний комітет зі святкування 100-ліття уродин Т.Г.Шевченка в Станиславові. Завдяки його праці на будинку "Просвіти" була встановлена меморіальна дошка з б'юстом Кобзаря. Був передостаннім головою Товариства "Українська Бесіда" в Станиславові.

 
Ільницький Василь

(псевд.: Денис, Денис з Покуття; Денис із-над Серета; 22.04.1823 р., с. Підпечари, нині Тисменицький район -15.04.1895 p., там же) - письменник, перекладач, історик, педагог, громадсько-культурний діяч. Навчався в гімназіях Станиславова, Тернополя і Львова. Студіював у Львівському і Віденському університетах (зак. 1843). Учителював в гімназіях Станиславова, Тернополя і Львова. Учасник Львівського собору "руських" (українських) вчених (1848). У 1884 - 1887рр. - голова "Руського Товариства Педагогічного". Член - засновник "Просвіти" (1868). Друкувався у часописах "Мета", "Правда", "Зоря", "Неділя". Видавець альманаха "Дарунок руським дівицям на новий рік 1871". Автор оповідань і повісті з народного життя, зокрема: "Коваль клепле, поки -, тепле" (1863), "Дурний Івась" (1865), "Суджена" (1871), "Горбатий" (1877), "Роман Дуля" (1881) та ін.; історичної драми "Настася" (1872), 'сторичного оповідання "Князь руський Роман Данилович" (1883); низки літературознавчих та історичних статей.


Дучимінська (Решетилович) Ольга-Олександра

(псевд. і крипт. Остапівна Ірма; Барвінок Олег; Лучинська Ольга; Поважна; Поважна О.; Рута; Рута О.; Ольга Д.; 08.06.1883р., с.Миколаїв, Львівщина - 24.09.1988р., м. Івано-Франківськ) - письменниця, журналістка, перекладачка, етнограф, педагог, громадська діячка. Навчалася в Інституті шляхетних дівчат у Перемишлі.1915 - 1916рр. - настоятелька бурси св.Ольги у Львові; 1918 - 1919рр. -у державному апараті ЗУНР. 1919-1922рр. - учителька у с.Ценева (нині - Рожнятівський район) і с.Тяпче( 1922- 1927рр.), нині Долинський район. 1927- 1930рр. проживала у Празі, де познайомилася з О.Олесем, Н.Королевою і В.Антоновичем. 1934 - 1939рр. - співробітниця коломийського журналу "Жіноча доля" і журналу для дівчат "Світ молоді", де співпрацює з І.Кравченко, С.Русовою, Н.Королевою, Д.Віконською, С.Яблонською, І.Вільде, В.Сіменович, І.Зубенком та ін. (ще 1912р. в Коломиї за участі К.Малицької та О.Дучимінськоїбуло відновлене видавництво "Жіночої бібліотеки". У Коломийській газеті "Прапор" за 1912р. О.Дучимінська чи не вперше в галицькій публіцистиці надрукувала статтю про російського вченого і письменника Ломоносова). Співпрацювала також з Львівським часописом "Наша хата". Ольга Дучимінська була свого часу на зразок особистого секретаря Наталії Кобринської, а по її смерті - розпорядницею заповіту Н.К. 1939 - 1941рр. Ольга Дучимінська - науковий працівник Етнографічного Музею у Львові, займалася організацією музеїв, з експедицією АН УРСР їздила по Гуцульщині та Бойківщині з Дослідженням фольклорно-етнографічних і мистецьких пам'яток. Працювала над монографією "І.Франко - етнограф". У роки фашистської окупації дала захисток Ірині Вільде у Львові, чоловіка якої розстріляли гітлерівці. Для української культури Ольга Дучимінська врятувала Олексу Новаківського і цілу групу українських художників і письменників, які втікали від сталінських репресій. Була засуджена до 10 років. Після звільнення у 1960р. не мала постійної прописки, постійно переслідувалася КДБ. Ольга Дучимінська друкувалася з 1905р. Авторка поетичної збірки "Китиця незабудьків" (1911р.) яку прорецензували Н.Кобринська, І.Нечуй-Левицький і С.Чарнецький, повісті "Еті" (1945р.), посмертної збірки зібраних творів "Сумний Христос" (Львів, 1992р.), виданої стараннями директора Музею Івана Франка Романа Горака та внука Ольги Дучимінської - І.Мигули, куди ввійшло 26 прозових творів. Ольга Дучимінська переклала з чеської мови спогади К.Свєтлої "З наших боїв і змагань" (1912), оповідання Ю.Зеєра "Самко Птах" (1926), уривок повісті "Бабуся" Б.Немцової (1932). Авторка спогадів про О Кобилянську і Н.Кобринську, фольклорно-етнографічних записів, які зберігаються в ІМФЕ ім.М.Рильського ПАН України.

  Іван

(псевд.: Іван Садовий; 13.02.1890р., с.Іллінці, Снятинщина - 18.11.1954р., м.Караганда, на засланні) - учитель, український письменник, громадський і культурний діяч. Працював учителем у селах Видинів і Новоселиця, а 1921 року перейшов на роботу у рідне село Василя Стефаника Русів, де пропрацював 26 років, спершу вчителем, а потім директором школи. Багато зусиль віддав будівництву нового приміщення школи, яке стало до ладу у 1927р. Близький приятель Василя Стефаника. За національні переконай неодноразово переслідувався польською поліцією. Частина творів І.Федорака, які зберігалися в нього в газетних вирізках та рукописи були конфісковані поліцією при обшуку у 1937 році і пропали без сліду. Відомі тільки три його повісті - "Безіменні плугатарі", "Танок смерти" "Весняний гамір", драматичні твори - "Депутати до Відня" "Побережники" та 19 оповідань. Збирав матеріали до історії Русова. 1922 - 1923 рр. І.Федорак написав п'єси-одноактівки "Депутати до Відня", "Побережники" (Тернопіль, 1927 р.). Ці п'єси ставили аматори в покутських селах.


Бандера Андрій

(1882 або 1886, м. Стрий. — 10.07.1941, Київ) — священик УГКЦ, культурно-громадський діяч, батько Степана Бандери. Закінчив Стрийську Гімназію (1905), богословський факультетт Львівського університету. У 1919 член Укр. Національної Ради ЗУНР у Станіславі від Калуського повіту, голосував за Акт злуки. 1919-1920 капелан УГА. У 1920-1930 парох Старого Угринова, співпрацював у Калуській філії «Сільського господаря». 1930-1936 — парох у с. Воля Задерацька. 1936-1941 парох с.Тростянець Долин, повіту (тепер р-ну). 23.05.1941 був заарештований як батько «руководителя краковского центра ОУН Степана Андреевича Бандери». 5 днів перебував у Станіславській тюрмі і місяць і 13 днів — у Київській. Після страшних катувань був засуджений до розстрілу і через три дні розстріляний. Перед смертю написав «Мої особисті зізнання» (кримінальна справа № 61112) — сповідь про себе, свою родину і сусп.-політ, життя в Зах. Україні 40-х pp. XX ст. За іншими версіями, Б. був розіп'ятий у Станіславській тюрмі або помер у Сибіру. Реабілітований 8.11.1992.

 

http://www.lib.if.ua/dbase

Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Видатні громадсько-політичні діячі Прикарпаття
Крушельницький Антін

  10-26-2006    Views: 4145   
article Видатні церковні діячі Прикарпаття
Лесів Ярослав

  10-26-2006    Views: 2781   
article Відомі діаспоряни вихідці із Прикарпаття
Лепкий Лев

  10-26-2006    Views: 2721   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4