ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Стежками століть .: Голод 1932-1933 рр. Був чи не був?

Голод 1932-1933 рр. Був чи не був?

Український Голокост: історія і сучасність

 

ГОЛОДОМОР

 

Володимир Звіглянич, “Українська правда”

 

 

 

 

 

Сталін домігся свого – розколов нашу націю. Чи до снаги нинішньому українському уряду подолати розкол нації не лише у географічному, а насамперед у моральному плані? Лише тоді зможемо вибороти у Москви, та й ООН, визнання українського Голодомору етнічним геноцидом комуно-фашистської ідеократії.

 

Нещодавно МЗС Росії назвало історичну трагедію української нації – Голодомор 1932-33 років – "так званим Голодомором". Робиться це для того, щоб уникнути принципового визнання його геноцидом за етнічною ознакою. Росія є правонаступницею СРСР.

 

Одним з її керівників, при якому стався Голодомор, був Сталін. За законами класичного силогізму, Росія несе відповідальність за злочини Сталіна, в тому числі й за Голодомор.

 

Однак з логікою у нинішніх московських властей не все в порядку. Це змушує ще раз замислитися над корінням та наслідками цього злочину, скерованого на свідоме винищення української нації.

 

Англійський прем'єр Уїнстон Черчилль у своїх мемуарах пригадує, як 1942 року він якось запитав Сталіна, чи дорого обійшлася колективізація Росії. Сталін, здійнявши обидві руки, відповів, що вона коштувала десять мільйонів людей та забрала десять років, але, на думку Батька всіх народів, була абсолютно необхідною.

 

Кому? Народові вона була непотрібна. Отже, вона була потрібна владі, уособленням якої був Сталін, режимові комуно-фашистської ідеократії.

 

Ідеократія – це влада ідеї. Український Голокост – це насамперед ідеологічний злочин, який стався у людських головах задовго до його реального здійснення – ще в середині 19 століття, в Німеччині.

 

Саме там славнозвісний Карл Маркс, воюючи в тиші свого кабінету з найвидатнішими філософами людства, вигадав теорію діалектичного й історичного матеріалізму – підґрунтя комуністичної ідеології.

 

Комунізм передбачає загальність людського роду. Для усієї попередньої філософії ця загальність полягала у мисленні, моралі, релігії, тобто у тому, що відрізняє людей від тварин.

 

Чому це не влаштовувало Маркса?

 

На його думку, це була неправдива спільність, яка, об'єднуючи людей у духовній сфері, полишає їх роз'єднаними у царині матеріальній, у сфері економіки.

 

Встановлення економічної рівності, прозорості у людських стосунках, на думку Маркса, полягало насамперед у знищенні ідеї Бога, моралі, права, релігії, як позірної єдності людей.

 

Цьому також заважала приватна власність, яка, на думку Маркса, відгороджує, відчужує людей один від одного. Тому її необхідно знищити. І нищити, за його логікою, мусить неймущий клас, себто пролетаріат, разом з тим нищачи і класи взагалі.

 

І, нарешті, прозорості діалектичного та історичного матеріалізму заважали етноси, різні національності. Їх також необхідно було знищити. Власне, гасло комуністів "У пролетарів нема Батьківщини" це й передбачало.

 

Отже, теорія комунізму передбачала фізичну силу як засіб реалізації своїх постулатів. Єдність теорії і практики – цю тезу заповів Маркс своїм нащадкам у Росії.

 

Володимир Ленін і більшовики, здійснивши жовтневий переворот, практично миттєво знищили велику приватну власність, досягнувши тут жаданої прозорості для своєї диктатури.

 

Але дальшому здійсненню марксового вчення заважали розпорошена селянська власність і численні етноси, які мешкали на теренах Російської імперії.

 

І найчисельнішим серед них був український етнос, який до того ж мав приватну власність. Українство являло собою найбільшу перешкоду на шляху реалізації програми соціального переустрою на засадах комуністичної ідеократії.

 

Це прекрасно усвідомлював послідовник Леніна – Сталін. Для нього знищення українства стало справою честі і запорукою існування його режиму.

 

Ідеократичний режим у Росії став комуно-фашистським тоді, коли знищення приватної власності поєдналося зі знищенням певного етносу – українства, себто носія цієї власності.

 

Принагідно згадаймо, що сталося це задовго до приходу Гітлера до влади та нищення ним євреїв на базі встановлення расової прозорості.

 

Себто, з трьох постулатів комунізму Маркса – винищення релігії, приватної власності та етносів – Гітлер, який у 20-ті роки симпатизував комуністам і підтримувався московськими більшовиками, запровадив у життя лише один з них, а саме: расово-етнічний геноцид.

 

Сталін же пішов значно далі Гітлера. Його геноцид мав тотальний, абсолютний характер і поєднував усі три види геноциду: релігійно-культурний, економічний та расово-етнічний.

 

Зрозуміти це суттєво важливо для визначення українського Голодомору як найстрашнішого злочину проти людяності минулого століття. Відлуння расово-етнічного геноциду сталінських нащадків зараз чути у Чечні.

 

Сталін не випадково почав український Голокост із винищення української інтелігенції на зламі другого і третього десятиліть минулого століття.

 

"Розстріляне відродження" забрало понад 500 найталановитіших українських поетів, мислителів, вчених, письменників. Комуно-фашистській ідеократії необхідно було знищити носіїв історичної пам'яті нації, перетворити її на зомбований "електорат", для якого раз на чотири роки влаштовували спектакль під назвою "вибори" до всенародних органів влади.

 

Український Голокост, отже, мав системний характер.

 

Це не була данина випадковим примхам тирана, а ретельно і глибоко продумана акція, скерована далеко за межі історичного буття і планувальників, і виконавців цієї акції. Метою її було знищення націй взагалі, що й знайшло відображення у примарній тезі хрущовського та брежнєвського режимів про "злиття радянських націй".

 

Які наслідки випливають з цих найтрагічніших сторінок нашої історії та злочинів проти неї, які, до речі, не мають строку давності?

 

По-перше, це безумовне визнання суті режиму, що існував в Україні та Радянському Союзі, як комуно-фашистського геноциду.

 

Це найтяжче зробити, особливо ж для тих, хто оголосив себе правонаступниками СРСР. Однак без усвідомлення цієї історичної істини просто неможливо вести розмову про подолання наслідків цього режиму.

 

По-друге, починати відбудову необхідно саме з того, що почав руйнувати Сталін – наш менталітет, нашу ідентичність, культуру, наш етнос.

 

Йдеться про створення культурних засад закорінення українства в Україні. Лише тоді підуть економічні реформи.

 

Говорити та діяти навпаки – значить визнавати справедливість марксисько-ленінської тези про первинність матерії та вторинність духу, свідомості.

 

Відбудова культурних засад життя українського етносу, отже, перетворюється на наших очах на найважливішу передумову його фізичного існування.

 

По-третє, усвідомлення трагедії українського Голокосту мусить стати здобутком генетичної пам'яті нації. У Німеччині невизнання факту їхнього Голокосту є кримінальним злочином. За це можна потрапити за ґрати.

 

В Україні ж невизнання українського Голокосту – Голодомору 1932-33 років – є явищем звичайним і за це ніхто нікого не карає.

 

Тут треба вчитися у євреїв, які вміють прищеплювати змалечку своїм дітям розуміння трагедії Голокосту, щоб відчувати спорідненість з тими, кого немає, кого забили в ім'я нелюдської ідеології.

 

По-четверте, це визнання гіркого факту, що український Голокост здійснювався руками не космічних зайд, а руками своїх же українців, посіпак комуно-фашистів.

 

Сталін домігся свого – розколов нашу націю. Чи до снаги нинішньому українському уряду подолати розкол нації не лише у географічному, а насамперед у моральному плані?

 

Лише тоді зможемо вибороти у Москви, та й ООН, визнання українського Голодомору етнічним геноцидом комуно-фашистської ідеократії.

 

Володимир Звіглянич,

доктор філософських наук, науковий співробітник Інституту Європейських, Російських, і Євразійських студій університету Джорджа Вашингтона

 

 

 

aratta-ukraine.com

 

 

 

Голодомор як масове убивство за етнічною ознакою

Олександр Палій, «Українська правда»

 

Росія через своє Міністерство закордонних справ назвала Голодомор в Україні 1932-1933 років “так званим “голодомором” і заявила, що не визнаватиме його як геноцид за етнічною ознакою. Як стверджує МЗС Росії, “абсолютно очевидно, що проводилася вона (політика, що призвела до Голодомору) не за національною ознакою”.

Між тим, МЗС Росії явно намагається приховати очевидні речі. Наявні історичні дані переконливо свідчать про те, що Голодомор був спрямований саме проти українського народу.

Правда полягає в тому, що з усього СРСР в 1932-33 роках лише в Україні, а також лише в населених українцями районах Кубані застосовувалися військові операції з огородження, з тим, щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті. Цілі області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР в 1932-33 роках були оточені військовими загонами, які не випускали людей до інших регіонів СРСР, а також із сіл і містечок у великі міста України. Цьому є маса архівних доказів та показів досі живих свідків. Нічого цього ані в Поволжі, ані в інших регіонах СРСР не було.

Технологія хлібозаготівель на Поволжі та інших територій СРСР, де відчувалася нестача харчів, була принципово іншою, без застосування огороджень голодуючих районів військами.

Саме тому голод охопив усю територію тодішньої УРСР, але не зачепив сусідніх областях Росії і Білорусі. Сьогодні по всьому периметру кордону України від Житомирщини до Луганщини розташовані численні українські села, в яких від голодної смерті вимирали сотнями й тисячами. А за кілька кілометрів, за кордоном України населення інших республік – Росії і Білорусії – не відчувало погіршення ситуації.

Саме щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення у селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів. Знову таки, нічого подібного в інших районах СРСР не було.

В умовах наростаючого масового голоду 27 грудня 1932 року було прийнято постанову про запровадження в СРСР паспортної системи для всіх громадян, за виключенням селян.

Менше ніж через місяць після запровадження паспортної системи, 22 січня 1933 року Сталін і Молотов направили партійним, радянським і каральним органам низки районів країни безпрецедентну директиву, у якій спеціально відзначалося, що на Кубані і в Україні почався масовий виїзд селян у центрально-чорноземний район Росії, на Волгу, в Московську і Західну області, в Білорусію.

Органам влади наказувалося не допускати масового виїзду селян в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після того, як будуть виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання. В результаті в селах люди помирали від голоду, не маючи можливості врятуватися з районів голодомору на законних підставах.

До початку 1933 року, за даними ОГПУ, було затримано 219,5 тисячі осіб, з яких 186,6 тысяч были повернуті, а інші притягнуті до судової відповідальності. 17 березня 1933 року, в самий розпал голодомору, було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили. Крім цього, як вже сказано, застосовувалися й методи поліцейського характеру: території, на яких організовувався голодомор, оточувалося військовими кордонами і населення не випускалося за їхні межі.

Голодомор проводився паралельно з масовим винищенням української інтелігенції. З трьох сотень українських письменників живими залишаються 36. З Кубані переселяються в Сибір цілі станиці, населені переважно українцями. Переселення станиці Полтавська та інших – це перший випадок застосування геноцидної практики масових переселень в СРСР.

14 грудня 1932 року під головуванням Сталіна у Москві проходить оперативна нарада, на яку викликають членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленської) області. Західна область фігурувала для маскування, щоб хоч таким чином прикрити протиукраїнську спрямованість операції.

У Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області участь Західної області обмежена простою вказівкою закінчити план заготівлі зернових до 1 січня 1933. Фактично ж вістря цієї постанови спрямоване навіть не на організацію хлібозаготівель, а на організацію, під прикриттям хлібозаготівель, знищення всіх форм економічного, політичного та культурного відродження України, найяскравішим виявом якої була українізація.

У цій постанові під прикриттям партійно-схоластичної лексики давалась однозначна вказівка припинити українізацію: "ЦК и СНК отмечают, что вместо правильного большевистского проведения национальной политики в ряде районов Украины, украинизация проводилась механистически, без учета конкретных особенностей каждого района, без тщательного подбора большевистских украинских кадров, что облегчило буржуазно-националистическим элементам, петлюровцам и пр. создание своих легальных прикрытий, своих контрреволюционных ячеек и организаций". Після цієї постанови було посилено антиукраїнський терор.

Крім того, голод у Поволжі, післявоєнний голод в Україні та СРСР загалом завжди визнавався в СРСР. Добре відома організація міжнародної допомоги "голодуючим Поволжя".

 

Нічого такого щодо голоду в Україні 1932-33 роках не було, хоча голод в Україні був набагато жорстокішим, ніж голод у Поволжі. Той, хто за часів СРСР, через десятиліття після Голодомору, сказав би слово "голод" щодо України, неодмінно потрапив би у тюрму. І це при тому, що про Голодомор пам‘ятало все доросле населення України.

Саме це є справжня правда, підтверджена тисячами фактів. Тому Голодомор може вважатися геноцидом, тобто масовим убивством за етнічною ознакою. Її не здатен заперечити навіть МЗС Росії, попри всі свої зусилля.

Докази навмисності організації Голодомору в Україні – як цвяхи в язик адептам СРСР в Україні і за кордоном.

Ніхто з них не може пояснити, як в Україні могла статися масова загибель людей від голоду у ХХ столітті, коли його (голоду) не фіксували жодні дані за всю історію країни. Про роки неврожаїв, які траплялися в нашій історії, літописи повідомляли виключно в контексті зростання цін на хліб, і ніколи – як про роки голодної смерті людей, тим більше масової.

В Україні сама природа заперечує можливість голоду на цій землі.

Ніхто не здатен пояснити, чому іншим регіоном, крім України, де в 1932-33 роках було застосовано збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення.

Ніхто не може пояснити, чому в голодні для України 1932-33 роки СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон, у той час, коли в Україні гинули мільйони. Доказів цьому безліч за кордоном, у відкритій біржевій та урядовій статистиці. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом йшло відвантаження зерна на експорт. Ось рядки з телеграми заступника голови Ради праці і оборони Куйбишева в ЦК КП(б)У: "Предлагаю немедленно усилить первую очередь отправку порты, отгрузить до конца месяца тонн пшеницы З0 тыс., ячменя—20 тыс., ржи — 10 тыс., не считая уже отгруженного. Примите как боевое задание ежедневных отгрузках".

Викликають подив спроби пояснити голод в Україні "перегинами" місцевих керівників, або незнанням вищого начальства. Такі аргументи цілковито абсурдні для такої країни, як СРСР, де про кожен "чих" своїх підданих знали НКВС і ЦК КПРС. Тому протягом майже двох років мільйонами вмирати від голоду люди в Україні могли тільки за знання і схвалення цього в Москві.

Спроби звалити вину за голодомор на місцевих начальників – це все одно, якби звинувачувати Російську визвольну армію Власова у всіх злочинах гітлерівського режиму на території СРСР.

Тому не випадково вже 10 країн світу, визнали цей голод геноцидом – тобто актом убивства українського народу. Слід сказати, визнали без надмірних зусиль керівництва України, яке довго вважало, що згадувати загиблих українців – це колоти очі Москві. Верховна Рада України 14 травня 2003 року визнала Голодомор актом геноциду українського народу, але таке рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 депутатів. Треба думати, решта 224 депутати лишилися по інший бік.

Загиблих від голоду в СРСР в 1932-33 роках об‘єднує те, що абсолютна більшість із них були українцями, мешканцями територій з переважно українським населенням України та Кубані, в оточенні яких були задіяні війська. Звичайно, серед потерпілих траплялися й представники інших етностів, а не лише українці. Якщо їм не вдавалося прилаштуватися в органи, що забезпечувалися харчами.

Саме в інші, відносно ситі регіони СРСР втікали з України ті, кому вдавалося просочитися через збройні кордони.

Таких дій московського уряду з убивства українського народу не можна пояснити жодною цинічною економічною доцільністю. Річ у тім, що будь-яка держава знає, що її основна сила – в людях. Мільйони українських селян щороку продукували для радянської системи значно більше харчів, ніж обсяг, який міг урятувати їхнє життя в 32-33 роках.

Найбільш вразливими до голоду завжди є діти – ті, хто завтра мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на вбивство.

Тодішній керівник столичної (Харківської) ОГПУ сказав, що в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено". Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві, що "наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то ж і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням".

Визнання Голодомору актом геноциду, яке дедалі більше шириться серед держав світу, свідчить про очевидність доказів. Влаштований в Україні Голодомор стоїть поряд із фашистськими газовими камерами – і за масштабом, і за суттю.

Чому ж удар керівництва СРСР було спрямовано саме проти українців?

Річ у тім, що саме існування України серйозно підриває імперську ідентичність Росії, завдає їй смертельного удару. Якщо Київ і майже всі найбільші міста Київської Русі – одвічно українські, то що тоді Росія?

Крім того, Україна була найбільшою іноетнічною частиною імперії, а отже, найбільш небезпечною для неї. На початку ХХ століття стало очевидно, що політика російського царату з асиміляції українців зазнала краху. Українське населення швидко зростало.

Попри інтенсивну переселенську політику частка росіян в УРСР станом на 1926 рік становила лише 9%. Якщо враховувати всю Україну, разом із західною, то частка росіян серед населення України не перевищувала 7%.

Сільське населення України мало чіткі ознаки етнічної ідентичності, насамперед, мову. Ці ознаки почали набирати виразного політичного характеру. Особливо це проявилося під час визвольних змагань 1917-1923 років. Тоді позбавлені еліти, елементарної організації і зв‘язку українські повстанці, за визнанням Троцького, відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта.

Ще в 1922 році більшовики в Україні не контролювали навіть більшості повітових міст, а лише губернські. Війна з більшовиками тривала в Україні набагато довше, ніж в інших регіонах СРСР. Вона припинилася лише після того, як Ленін зрозумів небезпеку повстань в умовах загрози зовнішньої інтервенції, і санкціонував запровадження НЕПу і українізації.

У ці роки Україна показала значну силу, і, треба визнати, жалюгідний інтелектуальний рівень тодішньої "еліти", її державницьких інстинктів та організаційних здібностей. Знайомий розклад, чи не так? Через цю еліту, власне, і було програно війну, з усіма наступними наслідками, включно з Голодомором.

Друге питання: чому більшовики не довели свою справу і не винищили українців остаточно?

Відповідь на нього, вочевидь, лежить в економічній площині. На початку 1930-их років світ з усією очевидністю йшов до нової війни, а Україна без населення втрачала своє економічне значення. Тому для Кремля значно ефективніше було зламати хребет Україні та перетворити українців на генетичний матеріал, ніж фізично знищити всіх представників українського етносу.

Однак, схоже, навіть після Голодомору загроза від України постійно стояла перед очима керівників імперії. Цим, власне, і можна пояснити появу відомого наказу Георгія Жукова від 1944 року про виселення всіх українців у Сибір.

Треба сказати, що масове винищення чи переселення народів – звичний метод управління східних деспотій. Так робили месопотамські царі задовго до нашої ери, так чинили монгольські завойовники в Азії. Так зробив СРСР щодо доброго десятка народів Кавказу і Криму, соціальна єдність яких виявлялася заміцною для руйнування та асиміляційного впливу.

Голодомор став наймасштабнішою геноцидною дією, вчиненою СРСР за свою історію.

Однак, схоже, кількість українців допомогли нам і цього разу.

Крім того, політична ефективність масованого винищення українців не могла бути стовідсотковою, оскільки Москва не контролювала майже чверть українського населення, яке мешкало на західній Україні, за кордонами СРСР.

Які наслідки має Голодомор для України?

Дані підтверджують зв‘язок між Голодомором і сучасною демографічною ситуацією в країні. На початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. Сьогодні, після серії демографічних катастроф ХХ століття, Україна – номер один у світі за швидкістю зниження кількості населення.

В Україні майже не лишилося людей місцевого походження 1928-33 років народження, більшість з яких померли з голоду. Поляки абсолютно правильно пам‘ятають і шанують двадцять тисяч своїх співвітчизників, яких більшовики розстріляли в Катині. Однак, в Україні протягом голодного року кожного дня була така "Катинь".

На місце загиблих внаслідок Голодомору українців з інших регіонів СРСР активно завозилося іноетнічне населення.

Другий всесоюзний перепис закінчився в 1939, проте дані його не публікувалися. Очевидно, картина, яка поставала за цифрами, була надто моторошною. Наступний перепис в СРСР проведено тільки в 1959. З 1926 року, тобто за 33 роки, кількість українців зросла всього на 1,5 мільйони, тоді як чисельність росіян в СРСР за цей час зросла на 56,9%. І це при тому, що на зламі 1930-1940-х років Україна отримала значне вливання українського населення внаслідок входження до її складу Галичини, Закарпаття й Буковини. А це близько 6 мільйонів. Немає сумніву, що в зазначеному часовому проміжку (1926-1959) сталася українська національна катастрофа.

Такі демографічні ями позначаються на кількості представників наступних поколінь. У західній Україні, яка сама чимало потерпіла внаслідок депортацій та репресій, але яку все ж оминув Голодомор, демографічна ситуація суттєво краща, ніж на решті території країни.

Усе це ми маємо розуміти і пам‘ятати. Лише розум і добра пам‘ять можуть вберегти Україну від фатальних помилок. Це для російського президента Путіна розпад СРСР був найбільшою катастрофою ХХ століття. А для українського народу найбільшою катастрофою було те, що та країна взагалі існувала.

Представники найчисельніших етносів на території СРСР за матеріалами переписів 1926, 1937 рр.

Національність

1926 р.

1937 р.

1937 у % до 1926

росіяни

77 791 124

93 933 065

120,7 %

українці

31 194 976

26 421 212

84,7 %

білоруси

4 738 923

4 874 061

102,9 %

узбеки

3 955 238

4 550 532

115 %

татари

3 029 995

3 793 413

125,2 %

казахи

3 968 289

2 862 458

72,1 %

євреї

2 672 499

2 715 106

101,6 %

азербайджанці

1 706 605

2 134 648

125,1 %

грузини

1 821 184

2 097 069

115,1 %

вірмени

1 568 197

1 968 721

125,5 %

Таким чином, середнє співвідношення населення СРСР між 1926 і 1937 роком (без урахування українців і казахів) склало 119,4 %. Серед мешканців України виявилося 84,7 %, тобто до 1937 року мешканців України виявилося 70,9 % від очікуваної кількості.

Середня тривалість життя в Україні у 1933 році

За всю історію людства таких показників ніколи і ніде зафіксовано не було!

Середня тривалість життя чоловіків в Україні (1933 р.) - 7,3 роки

Середня тривалість життя жінок в Україні (1933 р.) - 10,9 років

 

 

 

Український рахунок за Голодомор

 

Богдан Червак, провідник Київської міської організації ОУН

Російська Федерація на офіційному рівні заявила про свою незгоду з намірами української влади визнати Голодомор 1932-1933 років геноцидом української нації.

 

Не секрет, що в Росії існує перелік “гуманітарних” питань, які час від часу “піднімаються на щит”, коли необхідно загострити українсько - російські взаємини. Донедавна до найгостріших належали: питання про надання російській мові статусу державної на території України та недопущення державного визнання боротьби ОУН і УПА. Віднедавна додалося ще одне: Російська Федерація на офіційному рівні заявила про свою незгоду з намірами української влади визнати Голодомор 1932-1933 років геноцидом української нації.

 

Зокрема з відповідною заявою вступило Міністерство закордонних справ Росії. Суть чергового “протесту” Кремля зводиться до двох тверджень: по-перше, Росія заперечує проти визнання Голодомору геноцидом українського народу; по-друге, як стверджується у заяві, “Голодомор навряд чи коректно розглядати лише стосовно до України, оскільки мова йде про похмуру сторінку в нашій загальній історії. Жертвами політики тих років стали громадяни багатьох республік колишнього СРСР”.

 

Характерно, що тема українського Голодомору стала предметом переговорів, які нещодавно відбулися у Києві за участю російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова. Так, у ході зустрічі з головою Верховної Ради Олександром Морозом пан Лавров констатував, що у стосунках між двома державами існують дві гострі проблеми: Голодомору і взаємного використання мов.

 

Ця ж тема піднімалася під час зустрічі російського міністра із Президентом Віктором Ющенком. На брифінгу для журналістів радник глави держави Сергій Чалий повідомив, що російський гість заявив про розбіжність у поглядах щодо Голодомору, яка існує в Росії та Україні. Він також наголосив, що Президент Ющенко висловив здивування з приводу нерозуміння російською стороною важливості для України питання Голодомору.

 

Що сталося? Чому офіційна Москва так несподівано гостро реагує на проблему, яка начебто її не стосується?

 

Щоб відповісти на ці запитання варто бодай коротко пригадати історію, пов’язану із кроками нашої держави та світової спільноти, спрямованими на визнання Голодомору.

 

Уперше на офіційному рівні це питання було піднято у стінах нашого парламенту в листопаді 2002 року, коли Верховна Рада ухвалила постанову “Про 70-ті роковини голодомору в Україні”. З того часу тема Голодомору не сходить із порядку денного.

 

Вже у травні 2003 року парламент прийняв “Звернення до українського народу” у якому Голодомор 1932-1933 років визнано актом геноциду. За відповідне звернення з другої спроби проголосувало 226 депутатів, “Голодомор 1932-1933 років, який став нелюдським способом ліквідації мільйонів українців, є підтвердженням злочинної сутності тодішньої влади, - зазначено у зверненні. – Ця трагедія протягом багатьох десятиліть замовчувалася”. Народні депутати наголосили, що Голодомор був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським народом. Тоді в знак протесту парламент покинула найпослідовніша проросійська сила – фракція КПУ.

 

Але антиукраїнський демарш комуністів не спинив лавини міжнародного визнання однієї з найбільших катастроф людства. На сьогодні Голодомор визнали десять іноземних держав, серед яких Австрія, Естонія, Італія, Канада, Литва, Грузія, Польща, США, Угорщина, Аргентина. До голосу історичної справедливості приєдналася Парламентська асамблея ради Європи. За відповідне рішення проголосували 85 депутатів, які своїми голосами солідаризувалися зі згаданими країнами, що засудили злочин комуністичного режиму вчинений проти українського народу.

 

Тим часом Президент України Віктор Ющенко вніс до парламенту як невідкладний проект Закону “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, яким Голодомор кваліфікується як геноцид української нації, а також забороняється його заперечення; гарантується державна підтримка у проведенні досліджень та здійснення заходів з увічнення пам'яті жертв Голодомору на основі державної програми, яка затверджується Кабінетом Міністрів. Крім того, у разі прийняття Верховною Радою цього проекту Закону буде встановлено адміністративну відповідальність за публічне заперечення Голодомору.

 

В ім’я правди треба сказати, що міжнародне визнання українського Голодомору не завжди було безхмарним. У свій час міністр закордонних справ України Борис Тарасюк намагався внести до порядку денного засідання ради міністрів країн СНД питання про визнання Голодомору геноцидом. Проте вимогу українського міністра більшість учасників наради проігнорували. Голосування показало, що лише три країни підтримали Україну, це, зокрема, - Грузія, Молдова та Азербайджан. Натомість “проти” голосувала Росія, Білорусь, Киргизстан, Таджикистан й Узбекистан. Утрималися Казахстан, Вірменія та Туркменістан. Іншими словами, “українську позицію” не сприйняли держави, які перебувають у прямій економічній й політичній залежності від Москви.

 

Наведена хронологія яскраво свідчить, що невпинно наближається час, коли Україна та світ визнають не просто Голодомор 1932-1933 років (це очевидний факт, підтверджений історичною наукою та свідченнями мільйонів жертв), але й іншу об’єктивну реальність: у страшному злочині проти українського народу винен комуністичний режим Радянського Союзу, спадкоємцем якого є Російська Федерація. Саме тому офіційний Кремль так наполегливо намагається всіляко протидіяти процесу визнання Голодомору, мотивуючи це тим, що від його наслідків постраждала не лише Україна, а й інші колишні сателіти Радянської імперії.

 

Можна легко спрогнозувати подальші кроки Росії у цьому напрямку, оскільки політика Кремля щодо України, ніколи не була оригінальною. Очевидно, що надійним союзником Москви у цьому питанні стане “п’ята колона”, яка останнім часом набирає сили. Скажімо, на переговорах С. Лаврова з О. Морозом, останній повністю пристав на позицію російської сторони, повторюючи за нею твердження, що голод торкнувся не лише нашої держави, а його “жертвами були як жителі України, так і жителі Поволжя й інших територій Радянського Союзу”. Таким чином український спікер у кращих традиціях доморощених хохлів, намагається прив’язати питання Голодомору до російської позиції, суть якої полягає в одному: уникнути міжнародного осуду за скоєний злочин проти України.

 

Чи може Росія чинити по-іншому? Так, якщо стане на шлях європейських підходів до вирішення подібних проблем, тобто вибачиться перед українським народом.

 

Однак, погодьмося, сьогодні у це слабо віриться. А тому не за горами той час, коли український рахунок за Голодомор таки буде пред’явлено Росії.

 

 

Голодомор і пам’ять

 

Григорій Грабович

Щоб збагнути Голодомор, треба залучити не тільки розум. На мить треба перебороти ту анестезію, яка раціоналізаціями та ілюзіями захищає нас від дійсности, пробудити приспану уяву та зуміти побачити серце темряви.

 

Бо тільки уява, джерело не лише творчости, а й людяности, допоможе адекватно збагнути справжні виміри цього жаху.

 

В Освєнцимі уяву розворушують сам табір смерти і його музейні експонати, оці страшні вітрини, де зсипано рештки майна незліченних жертв: окуляри і протези, дитячі черевички, людське волосся. В Яд Вашемі також є музей і велика святиня скорботи, де серед іншого звучить постійне читання імен загиблих. У нас такого немає – ні музею, де можна зберігати пам’ять і озвучувати скорботу, ні експонатів, ні загальновідомого історичного наративу тих подій, ні навіть попереднього реєстру загиблих. Донедавна в колективній національній свідомості (тобто у вітчизняному соціюмі, не йдется про книжки науковців або діяльність діяспори) не було і пам’яті про голодомор – принаймні так воно виглядало на поверхні.

 

Але є уява. Роберт Конквест на самому початку передмови до «Жнив скорботи» зауважує, що число жертв у голодоморі можна порахувати так: на кожний знак (!) його тексту припадало б десь двадцятеро людей. Ця множинність якось до кінця не зрозуміла: краще мати пряме відношення (1=1). Отже розгорнімо в уяві цей образ, пристосуймо його до тих приблизно 7 мільйонів жертв. (Як відомо, демографічно реконструйовані цифри коливаються від найнижчої, 4–5 мільйонів, до 10.) Щоб збагнути ці величини, треба їх якось конкретизувати, бо для буденної свідомости вони незбагненні: що таке сім мільйонів людей? У 1933 році це одна четвертина сільського населення України, тобто більше, ніж тодішнє населення Швеції, або Норвегії та Данії разом узятих. Але це також не конкретизація: що нам каже наша уява про населення однієї чи й двох скандинавських країн? Хіба те, що якби вони раптом знелюдніли, навряд чи світ цього не помітив би. Отож уявімо собі сторінку «Критики», яку оце тепер читаємо, таким собі полем завбільшки два гектари (або картою такого поля), де кожний знак, кожна літера – це труп (дитини чи дорослої людини); їх поховано щільно – не в нормальному розташувані могил. (В дійсності їх для більшої щільности переважно згортали в багатоверствові ями – «всіх панів до ’дної ями, / буржуїв за буржуями, / будем, будем бить, / будем, будем бить», писав у відчаї й нестямі поет у цьому ж 1933 році у чи не найстрашнішому вірші української літератури XX століття.) І кожний рядок у колонці – це приблизно 30 трупів. А кожний абзац – хутір або ціле село. І кожна шпальта – приблизно 10.000 літер-душ – це вже велике селище міського типу. Одне слово, кожна шпальта – це чимале кладовище. І щоб нарахувати до семи мільйонів, треба 700 таких шпальт – трохи більше, ніж два річники «Критики».

 

Це про числа. Але то були не анонімні числа, а люди, і кожна особа, дитина чи дорослий, чоловік чи жінка, мала ім’я, особистість і власну історію. Скільки разів вичерпано в іменах тих жертв увесь репертуар української ономастики?

У Вашинґтоні є пам’ятник американським солдатам, які полягли у В’єтнамській війні. Дуже не традиційний, він спочатку викликав спротив, але згодом став обов’язковим об’єктом для кожного, хто відвідує Вашинґтон – байдуже, втратив він когось на цій війні чи ні. На стіні з чорної гранітної плити викарбувано імена всіх загиблих. Спочатку відносно невисока (десь пів метра), вона потроху зростає (відвідувач спускається по трохи похилій траншеї) до висоти кілька метрів і тоді, за кількадесят метрів, знову зменшується, коли він піднімається траншеєю. Завжди хтось торкається тих імен, щоб хоч так наблизитися до тіні загиблого, часто можна бачити, як родичі роблять відбиток чийогось імені на папері; і кожен, хто входить, бачить своє тьмяне віддзеркалення на чорній лискучій стіні. Імен там чимало – десь 50.000. Але це в 150 разів менше, ніж жертв голодомору. Якби спорудили таку саму стіну з їхніми іменами, вона була б кількадесят кварталів завдовжки і кілька поверхів углиб. А коли читати імена загиблих, як це роблять у Яд Вашемі і як це робили в Нью-Йорку на поминальних відправах після 11 вересня 2001 року, то цілодобове читання тривало би не менш як сім місяців. Але імен здебільшого немає: знаємо їх може одне на сто загиблих, а може – одне на тисячу.

 

А ще є вигляд тої смерти – голодної, повільної. І обставини «остаточного вирішення» селянського питання, тобто обставини, стратегія і тактика тої «великої селянської війни», що її так успішно провів Совєтський Союз проти свого селянства. І хоч би як опирався наш «здоровий» інстинкт, прагнучи зберегти психічний спокій (кому потрібні ці сцени жаху? чи не слід залишити смерть мертвим, а життя живим?), цей жах і ці смерті, і брутальність катів, і божевілля, і канібалізм, усе те також треба собі уявити, бодай на мить – бо без цього воно перетворюється на абстракцію, стає ще прозорішою тінню і забувається. Але всі ці люди колись жили, і те що їм забрало життя, було так само конкретне, як і вони: масове вбивство, державний терор, геноцид. Розмір злочину уявнюється передусім демографічними даними, а його імплементація документальними слідами. Фактуру злочину передає жменька літературних творів, уцілілі спогади й свідчення, документи та фотографії і трохи фільмового матеріялу. Всього цього тільки жменя – бо докази голодомору планомірно нищили, саму згадку про нього карали, а збирання пам’яті, де воно було можливе, відбувалося без інституційної бази. Легко уявити, що якби Совєтський Союз процвітав, а не розпався, все могло б забутися.

Проте в непам’ять голод 1932–1933 років так і не пішов. І увага, яку привернула до цієї трагедії її 70-та річниця, стає запорукою дальшої пам’яті.

 

Як багато чого в українській історії, голод 1932–1933 років потребує ширшої, багатопланової контекстуалізації та постійного й вдумливого осмислення (і «Критика» вміщеними тут статтями також прилучається до цього). Україна як нація тільки встановлюється, і її історія, зокрема власне бачення своєї історії, не мають іще «нормальних» «громадянських прав» у контексті «світової думки» (хоч як би ми тлумачили ці абстракції). Більшість із тих, хто визначає цю думку, як і раніше мало знають про Україну; для декого вона та її історія або посутньо периферійні й не варті уваги, або сенсовні тільки в якомусь ширшому, наприклад, імперському контексті; це стосується навіть і такої масштабної трагедії, як український голод. Зрештою, масові трагедії та злочини – річ не унікальна, і «світова думка» реаґує на них по-різному; нерідко байдуже. (На наших очах геноцидні дії нещодавно відбувалися в Камбоджі, в Африці, в Іраку проти курдів, у колишній Юґославії – і в кожному випадку «світ» і його «думка» реаґували мляво, принаймні запізнено. А чи багато хто пам’ятає про геноцид, який індонезійське військо скоїло у Східному Тиморі тільки чотири роки тому?) Тож хибно буде бачити тут змову, зумисне антиукраїнську. Звісно, маючи бажання, можна знайти потрібні докази на користь саме такої версії – адже стереотипи, зверхність, невігластво, інтелектуальна та моральна інерція таки існують, і спрямовані вони можуть бути проти різних народів, у тому числі й українців; але партикуляризм і параноїдальне мислення самі собою не адекватні та контрпродуктивні.

 

Проте, як зазначають і Андреа Ґраціозі, й Ален Безансон, це не міняє факту, що глухість Заходу щодо цієї трагедії якось особливо промовиста й болюча. З одного боку, більшість західних істориків почала придивлятися до цієї події тільки після розпаду СССР. Але, зрештою, не варто дивуватися навіть і тому, що вони могли вихваляти колективізацію і взагалі трактувати Совєтський Союз як іще одну велику державу, хай із певними особливостями, але все-таки як інші, нормальну: наука, як і будь-яка інтелектуальна діяльність, має свої фази, моди, ажіотажі й моменти суцільного осліплення чи oглухнення. З іншого боку, йдется про широкі інтелектуальні процеси, схеми політичної коректности, особливо помітні у Франції, але й у інших країнах Заходу також.

 

Безансон уважає підґрунтям такого не-бачення ідеологічний схематизм: нацистський терор і геноцид витіснили їх большевицький варіянт поза межі уваги деяких інтелектуалів, солідарних із лівицею. Спрацьовувала також звичайна совєтська дезінформація та пропаґанда, підтримувана переконаними комуністами з-поза совєтської зони. В кожному разі навколо українського голодомору існувала (і подекуди ще далі існує) не лише інерція незнання, але й відрух активного заперечення самого факту голодомору. На найзагальнішому рівні це тепер пов’язується з ім’ям Волтера Дюранті, про якого навіть пересічно поінформований читач уже чимало знає. Проте він далеко не одинокий і не останній.

 

Пятдесятиліття голоду відзначалося на еміґрації і, річ ясна, тільки там і могло відзначатися. Роковини, як про це писав Франк Сисин у праці «Український голод 1932–1933: роль української діяспори в дослідженні і в публічній дискусії»1, спричинили здійснення чотирьох лише почасти скоординованих проєктів: за сприянням Торонтонського комітету відзначення голодомору вийшов фільм «Жнива розпачу» (продюсери Славко Новицький і Юрій Луговий; 1984); 1986 року за підтримки Українського народного союзу і за наукового спонсорства Українського наукового інституту Гарвардського університету з’явилася згадана вже праця Роберта Конквеста; 1985 року створено державну комісію Конґресу США для вивчення українського голодомору (її очолив Джеймс Мейс); а 1988-го – міжнародну комісію для вивчення голодомору. В той же час як дослідники й організатори конференцій про голодомор виступали українські канадські науковці Роман Сербин і Богдан Кравченко2.

 

Сисинова праця, в якій детально обговорено проблематику голодомору, зокрема ту «відсіч», яку давали совєтські чинники (аж до намагань залякувати дирекцію і працівників того ж Українського наукового інституту), прикметна зокрема тим, що лягає в контекст наукового та порівняльного обговорення геноциду як центрального феномена XX сторіччя з особливим наголошенням власне синдрому та політичних і психологічних вимірів його заперечування. Генрі Р. Гутенбах в уміщеній там-таки статті стверджує: «Заперечення стало інтеґральною частиною геноциду; не брати цього аспекту під увагу значить не розуміти одного з головних складників динаміки екстермінації», – і потім розвиває свою думку на прикладі геноцидів вірмен на початку століття та євреїв, ромів і хорватських сербів під час Другої світової війни3.

 

Хоча чимало вже з’ясовано (зокрема щодо діяльности Дюранті), ґрунтовне дослідження загального перебігу та конкретних прикладів заперечування голодомору ще попереду. Коли мова про Захід, то почасти воно опрацьовано у книжці Конквеста, у каталозі гарвардської виставки з 1986 року4, у статті Марка Царинника зі збірника за редакцією Сербина і Кравченка5. Процес, одначе, триває і не замикається 30-ми роками. У 1987 році, як відповідь на вищезгадані заходи української діяспори, у видавництві комуністичної партії Канади появилася книжка канадського журналіста Дaґласа Татла під промовистою назвою «Омана, голод і фашизм: міт українського геноциду від Гітлера до Гарварду»6. Рік пізніше нью-йоркська газета «The Village Voice» надрукувала статтю Джефа Коплона під назвою «У пошуках совєтського голокосту: голод 55-літньої давнини живить правицю»7. Спільною для обох статтей є теза, що голодомору не було (може, був голод, але не в тих розмірах, які йому приписують, і з причин неурожаю) і заходи навколо цього – це діяльність колаборантів із нацизмом і фашизмом; Конквест – поганий науковець на службі тих же українських колаборантів-націоналістів-антикомуністів. На відміну від Татла, у статті Коплона цитовано деяких дослідників (Моше Левіна, Роберту Менінґ), що також відкидають Конквестову працю й тезу про голодомор як геноцид8.

 

Але то журналісти (у випадку Татла ще й неприховані апологети совєтизму). Цікавіше (і сумніше), коли заходить про подібну діяльність науковців та інтелектуалів... яка, власне, триває до сьогодні. Судячи з публікацій в інтернеті9, дискусія між тими, що доводять факт голодомору і тими, що його заперечують, не вгаває. На весну 2002 року вона відбувалася на «H-Russia on line E-Mail list» і потім тривала на інших форумах (див. www.artukraine. com). Серед заперечників були Марк Тауґер, Ґровер Фур, Арч Ґеті; у відповідь писали Джеймс Мейс, Тарас Кузьо, Богдан Кравченко та інші. Новий етап дискусії відбувся в травні-червні 2003 року з новими учасниками – Дейвідом Марплзом та іншими. Наявність професійних кваліфікацій і навіть (хоч далеко на завжди) коректного тону не забезпечує перед інтелектуальною та моральною сліпотою – і до того ще повернемося. Наразі відзначимо, що у віртуальному просторі час також стає віртуальним, і хтозна-колишні події та дискусії відчитуються як учорашні.

 

Вітчизняний контекст також дає цікавий варіянт віртуального часу – й особливого різновиду заперечення голодомору. Напередодні 1983 року Україна таки відзначала велику дату, але, ясна річ, не пов’язану з голодомором: вона урочисто відсвяткувала 1500-ліття своєї столиці. (Відгомін урочистостей я міг побачити на власні очі, вперше побувавши в Україні з нагоди IX міжнародного з’їзду славістів.) У Києві дотепер переповідають леґенди про те, як сановитий український академік торгувався зі своїм московським, зрозуміло, ще сановитішим колеґою-академіком і виторгував цю круглу дату: як не дає Москва дві тисячі років, ну, то бодай півтори. От тільки запитати: а що ж сталося 483 року? І саме 483-го, а не 473-го, 493-го або 583-го? Aдже що ми взагалі знаємо про пяте чи шосте століття нашої ери і звідки така впевненість щодо точної дати заснування Києва? Надмірно напружувати ані розум, ані уяву не треба. Омелян Пріцак зразу оголосив тоді причину: фіктивна дата «заснування» Києва маскує конкретну, пятдесятилітню, річницю голодомору. І сама підстанова типово совєтська: замість пам’яті, жалоби й покути – посилена амнезія у вигляді бутафорного тріюмфалізму і (враховуючи лейтмотив тих святкувань) іще одна спроба закріпити «споконвічну єдність» українців і росіян.

 

Тепер із державною позицією нібито все гаразд: президент і Верховна Рада офіційно окреслюють голодомор як геноцид і закликають світову спільноту це також визнати. Бракує тільки бодай якихось конкретних заходів – зокрема інституційних, програмових, на державному рівні і з державними ресурсами – для належного дослідження голодомору та його контексту і для гідного збереження пам’яті. За патетичними офіційними заявами знову видніють вуха бутафорії: як нещодавно зауважив кардинал Ґузар, на (буцімто всенаціональному) реквіємі, що відбувся 23 листопада перед Михайлівським собором, не було майже жодного представника держави.

 

Для декого найголовнішим і найпроблематичнішим моментом голодомору є власне його концепційний контекст, тобто питання, чи відповідає він формально та юридично дефініції геноциду. Питання про те, чи був він узагалі, а чи то було якесь стихійне лихо, вже не стоїть: переважна більшість поінформованих і порядних людей і широке коло інституцій, речників отієї «світової думки», вже без вагань визнають: в 1932–1933 роках штучний голод в Україні був. Але для декого масове вбивство – це ще не геноцид; застосовувати таке означення до голоду 1932–1933 років видається їм чимось некоректним, сливе підтасуванням. Це вже, очевидно, не є тим запереченням, про яке щойно була мова, але є тут певна стриманість, яка вряди-годи переходить у застереження чи й у de facto заперечення. Подекуди вона моделює мислення тих заперечників, про яких ішлося повище (звісно, не таких, як Татл і Коплон, але декого зі згаданих науковців напевно). І що важливіше, вона характеризує людей, які ніяк не бачать себе в ролі заперечників, а навпаки, мислять себе співчутливцями (хоча буцімто об’єктивнішими).

 

За добрий приклад того може правити конференція, яка, згідно з планом, має відбуватися якраз тепер, коли я це пишу, 19–20 грудня, в німецькому місті Люнебурзі за участі німецьких та українських науковців; її назва «Чи був голодомор у 1932–1933 роках геноцидом?» ставить справу нібито гранично чітко. В інтернетному прес-релізі до конференції «Німецька хвиля» поставила це запитання одному з учасників, працівникові Науково-гуманітарного центру з досліджень історії та культури Центральної та Східної Европи доктору Вільфриду Їльґе: «У дискусіях про голодомор в Україні щоразу частіше звучить слово “геноцид”. На Вашу думку, наскільки є виправданим уживання цього терміна?». Відповідь доктора Їльґе класична у своїй академічно-дипломатичній коректності:

 

Чого я не можу стверджувати, так це того, що це був геноцид, спрямований спеціяльно проти українського народу. Тобто, чи хотіли большевики, центр навмисно винищити українську націю? Я вам відповім досить обережно: щоби таке стверджувати, мені бракує інформаційних джерел. Факти голоду було тоді зафіксовано і в Казахстані, і в місцях проживання німців Поволжя. Хоча безсумнівним є те, що голодомор в Україні набув особливо брутальних форм і спричинив дуже серйозні демографічні наслідки. В кожному разі, це проблема надто глибока й комплексна, щоб її можна було сформулювати в одній тезі.

 

Для повної корекности «Німецька хвиля» також надала слово українському учаснику, професорові Станіславу Кульчицькому. Для нього те, що це геноцид – абсолютно точно. Але це складно довести. Документально можна підтвердити лише техніку організації голоду.

 

Техніка була дуже проста: забирали все продовольство і залишали селян у січні 1933 року до липня, тобто до наступного врожаю, ні з чим.

 

Причому це був геноцид і за національною, і за класовою ознакою. За класовою ознакою: оскільки удару було завдано селянству. І за національною: бо це були саме українські селяни, громадяни Української РСР. Українська Республіка, принаймні формально, була державою. І щоб не дати можливости розвинутися можливому сепаратизму, Сталін, як це він часто робив, застосував превентивні репресії проти селян в Україні та на Кубані. І хоча Кубань належала до Російської Федерації, але її населення, згідно з переписом 1926 року, на дві третини було українським.

 

Арґумент Кульчицького мав би переконувати, але щось сумніваюся, що німецьких колеґ він переконає. Як видно із ключових топосів, що їх висловлює Їльґе («спрямований спеціяльно...», «навмисно винищити...», «бракує інформаційних джерел...» тощо – і це, зрозуміло, є топоси, які постійно резонують навколо цього питання), планка інтенційности та доказовости поставлена так, що переконливости не осягнути. Адже не залишилося совєтських документів на рівні графіку поїздів до крематоріїв Освєнцима або матеріялів Ванзейської конференції, де гітлерівське керівництво постановило остаточно знищити євреїв10. Проте, як показують уміщена тут стаття Тері Мартина і праці Юрія Шаповала (зокрема його «Командири великого голоду», Київ, 2001), існує документація – і то чимала – про наявність планування, про спрямованість голодомору. І в цьому контексті обережно-перестрахувальний тон згаданої конференції, не кажучи вже про різні форми заперечування, побудовані на цьому критерії, виглядають зовсім по-іншому.

 

Суть справи, одначе, не в цьому, а у глибшому і заразом ширшому і гуманнішому розумінні самого питання.

 

Поняття геноциду має свою історію і свою історичну зумовленість, але без осмислення контексту, в якому воно постало – а зокрема, без осмислення тієї гами явищ масового вбивства, до яких воно за дедалі певнішим світовим консенсусом застосовується, – воно може перетворитися на схему. Тому істотнішим від первісної юридичної фіксації поняття є динаміка його розвитку, його еволюція протягом цілого геноцидного XX століття і його функція на майбутнє. Розмову про геноцид треба попередити двома констатаціями. По-перше, існує величезна література про геноцид: це результат копіткої праці, зокрема за останні десять років, поважних науковців і дослідницьких центрів – і стисло переповісти цей масив навряд чи можна; найбільше, що можна зробити, – це дати кілька основних штрихів саме стосовно питання голодомору. По-друге, як можна збагнути, стан обговорення цього питання в Україні ще дуже попередній (іноді з явними зсувами в демагогію) і тим-то ще більше потребує орієнтирів.

 

Сам термін «геноцид» у 1944 році запропонував польсько-єврейський юрист Рафаель Лемкін, щоб описати масове і плановане знищення цілих національних, расових або релігійних груп під час Другої світової війни режимами осі11. 9 грудня 1948 року ООН ухвалила конвенцію про геноцид, де сказано, що «геноцид означає такі дії, що чиняться з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; б) заподіяння серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членам такої групи; в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення її; г) заходи, розраховані на запобігання дітородінню у середовищі такої групи; ґ) насильна передача дітей з однієї групи людей в іншу». Дослідники постійно наголошують, що на вимогу Совєтського Союзу (та Великої Британії, яка до цього тоді долучилася) знято згадку про те, що жертвами геноциду можна вважати «політичні та інші групи» – зрозуміло, що сталінському Союзові це не було на руку. І це спотворило самий сенс цієї конвенції. Як зазначає Ерик Вайц, за такого підходу «якби червоні кхмери стали перед міжнародним трибуналом і були оскаржені в геноциді (а це їм закидають усі, хто пише про цей злочин. – Г.Г.), то таке звинувачення проти них можна було б висунути тільки за переслідування в’єтнамців, мусульман та інших меншин Камбоджі, а не за масові репресії, скеровані проти міських жителів і освіченої еліти»12.

 

Другий момент у конвенції, який спричиняє постійну критику, це вказівка на інтенційність – намір, запланованість геноциду. Як указують дослідники та спеціялісти, наявність такого задуму буває важко довести, адже геноцидні режими повсякчас приховують і свої дії, і свої мотивації13. Краще вже, як доводить Гелен Файн, концентрувати увагу на послідовності дії14. Тимчасом Ізраель Чарні доводить, що компонент інтенційности взагалі недоречний: адже яке значення для сотень тисяч або мільйонів жертв має той чи той нюанс мотивації вбивць? Такі тонкощі дефініцій ведуть тільки до замкнутого «дефініціоналізму» і до «встановлювання ієрархій на різні види масової смерти»15.

 

Немає сумніву, що парадигматичним у мислені про геноцид є голокост євреїв від рук нацистів. І немає сумніву, що у своєму масштабі, плануванні, нещадності, всеохопності (нацистам ішлося про знищення всіх євреїв будь-де), застосуванні всіх важелів держави (індустріяльних, бюрократичних, комунікативних, навіть наукових) цей геноцид є особливим16. Але знаменним є те, що серед найретельніших і найвідданіших дослідників цього жаху є й такі, які наголошують, що голокост не має притлумлювати, применшувати інші геноциди, а навпаки, помогти їх осмислювати. Наприклад, у статті «Особливий випадок геноциду», яка, до речі, йде зараз після статті про «Український геноцид» (тобто голодомор) у другому томі «Енциклопедії геноциду», Алан Розенбаум пише про небажану конкуренцію, яку іноді зумовлює порівняльне обговорення геноцидів (передусім у громадських чи суто політичних контекстах):

 

Обстоювати особливість одного типу геноциду всупереч переконливим історичним арґументам, що свідчать про те, що кожний геноцид має низку особливих прикмет, спонукає сумне видовище позовів і контрпозовів, що оголошують моральну вищість одного геноциду супроти іншого. Прикладом такого спазму конкурентних жертв є намагання деяких властей применшити даний геноцид, приписуючи йому менший рівень значущости, наприклад, «масакри», і в такий спосіб заперечуючи його схожість до відомих випадків геноциду17.

 

Однак найпромовистіше і, гадаю, найпереконливіше, з найбільшою моральною послідовністю, поставився до цілого явища, до цілої гами геноцидів уже згаданий Ізраель Чарні, виконавчий директор Інституту досліджень голокосту і геноциду в Єрусалимі, автор численних праць про геноцид і головний редактор цитованої вже багатотомової «Енцикопедії геноциду». Його арґумент вартий повнішого цитування:

 

Дефініція геноциду, яку приймаємо в законі і в праці професійних суспільствознавців, мусить відповідати реаліям життя, щоб не виникало ситуації, коли тисячі або й мільйони безборонних жертв масового вбивства якось «не вписуються» в означення жертв геноциду. Якщо є якась суперечність між масою загиблих людей і нашими юридично-науковими дефініціями, то саме ці дефініції мусять пристосовуватися і мінятися.

 

Дефініція геноциду також мусить бути суголосна зі щоденним мововжитком нормально мислячих людей, які, бачачи масу вбитих, природньо хочуть застосувати до такої події одиноке слово, яке є в людській мові для такої події. І тому масове вбивство двадцяти мільйонів совєтських громадян, що його вчинив Сталін, масакри сто тисяч чи більше комуністичної опозиції в Індонезії, вбивство мільйона чи двох мільйонів камбоджійців червоними кхмерами – все це однозначні приклади геноциду18.

 

Було б добре, якби ця думка пролунала на конференції в Люнебурзі.

 

***

 

В українському контексті осмислення голодомору саме як геноциду, як масового вбивства, скоєного злочинною державою проти безборонного населення, як політичної акції проти цілої нації, не тільки селянства, проти її життєздатности – все ще попереду. Але вже можна постулювати, що ця травма була набагато глибшою, набагато разючішою, ніж донедавна припускалося, і що весь новітній образ української нації, навіть сучасний профіль нашого суспільного життя, віддзеркалює цей геноцид. Бо відбулося щось страшне й особливе в історії людських геноцидів. Ідеться не лише про виміри цього вбивства (з часом інші людські трагедії підійшли до цієї межі, цих сотень гектарів трупів) і не про те, що світ так довго його не знав і не хотів знати. Великою мірою (хоч, може, не так довго) це також було долею вірмен, а ще з кимось триває й досі. Йдется про те, що не лише не було покарання та покаяння, але, що весь цей час, понад пів століття, основний, підсовєтський масив нації, жив, маючи своїх убивць за своїх лідерів, правлячу еліту. Після Другої світової війни та єврейського голокосту нацизм – для цілого світу, не кажучи для євреїв, – став синонімом зла і був формально та символічно осуджений і покараний. Турецький геноцид над вірменами не був покараний, турки його цілковито заперечують, але світ його осуджує, а вірмени як нація ніколи не мусили вихваляти і висловлювати любов до своїх убивць. Усе це припало на долю українців, і прикмети цього духовного каліцтва – що, власне, і є однією з дефініцій геноциду – надто очевидні.

 

Що також очевидно – для тих, хто хоче бачити – це обов’язок його лікувати. Але це вже окрема тема.

 

Frank E. Sysyn. «The Ukrainian Famine of 1932-3: the Role of the Ukrainian Diaspora in Research and Public Discussion». Studies in Comparative Genocide, Levon Chornajian and George Shirinian eds. – LondonNew York, 1999, с. 182–215.

 

Пор.: Roman Serbyn and Bohdan Kravchenko eds. Famine in Ukraine, 1932–1933. – Edmonton, 1986.

 

Див.: Henry R. Huttenbach. «The Psychology and Politics of Genocide Denial: a Comparison of Four Case Studies». Studies in Comparative Genocide, с. 216–229. Тут-таки вміщено вельми цікаву працю турецького історика Танера Акчама (Taner Akcam) «The Genocide of the Armenians and the Silence of the Turks», де цей контекст досліджено на матеріялі суцільного й глибоко інституційованого та забюрократизованого заперечення турками геноциду вірмен.

 

Див.: Oksana Procyk, Leonid Heretz, James Mace. Famine in the Soviet Ukraine, 1932–1933. A Memorial Exhibition. – Cambridge, Mass., 1986.

 

Див. Marco Carynnyk. «Blind Eye to Murder: Britain, the United States and the Ukrainian Famine of 1933». Famine in Ukraine, 1932–1933, с. 109–138.

 

Douglas Tottle. Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard. – Toronto: Progress Publishers, 1987. Сисин розглянув працю Петра Кравченка (Our History: the Ukrainian Labour-Farmer Movement in Canada, 1907–1991. – Toronto, 1996), з якої видно, яку роль відіграв у появі цієї книжки Київ: Frank E. Sysyn, «The Ukrainian Famine of 1932-3», с. 211–212.

 

Jeff Coplon. «In search of a Soviet Holocaust: a 55 Year Old Famine Feeds the Right». The Village Voice (12.01.1988).

 

Frank E. Sysyn, с. 211–212.

 

Див., наприклад, www.artukraine.com/famineart/bibliography.htm, або робочу бібліографію матеріялів про голодомор на сайті НТШ (shevchenko.org/famine), що її склала Шерил Меден (Cheryl A. Madden; «The Ukrainian Famine (Holodomor) of 1932–33 and Aspects of Stalinism»), а також відгуки на неї.

 

Див. Eric Weitz. A Century of Genocide. Utopias of Race and Nation. – Princeton and Oxford, 2003, с. 130–131.

 

Див.: Raphael Lemkin. Axis Rule in Occupied Europe. – Washington, D.C. Carnegie Endowment, 1944. Див. також: Frank Chalk. «Redefining Genocide». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, ed. by George J. Anreopoulos. – Univ. of Pennsylvania Press, Philadelphia, 1994.

 

Eric Weitz. A Century of Genocide, с. 9.

 

Див. George J. Andreopoulos. «The Calculus of Genocide». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, с. 7.

 

Див.: Helen Fein. «Genocide, Terror, Life Integrity, and War Crimes: The Case for Discrimination». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, с. 95–107.

 

Див. George J. Andreopoulos. «The Calculus of Genocide», с. 7.

 

Див., наприклад, Yehuda Bauer. «Comparison of Genocides». Studies in Comparative Genocide, с. 31–43 і Alan S. Rosenbaum. «Uniqueness of a Case of Genocide». Encyclopedia of Genocide, Vol. II, I-Y, Israel Charny, ed., Santa Barbara, Denver, Oxford, 1999.

 

Alan S. Rosenbaum. «Uniqueness of a Case of Genocide», с. 569.

 

Israel W. Charny. «Toward a Generic Definition of Genocide». Genocide: Conceptual and Historical Dimensions, с. 64.

 

aratta-ukraine.com


Чи була дана стаття корисна для вас?


.: Powered by Lore 1.5.4