ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Видатні постаті краю .: Родина Марка Черемшини

Родина Марка Черемшини

Красуня з роду бей Мурзи — до пари Марку Черемшині

Вона часто називала себе туркенею, була набагато молодшою за відомого українського письменника і дуже сумувала після його смерті

 

Іван КРАЙНІЙ

 

 

 

 На стіні однієї з кімнат садиби-музею Марка Черемшини у Снятині висить великий портрет вродливої жінки. На нього, як і на іншу солідну річ — громіздкий старовинний рояль, що заповнює мало не половину вітальні, не можна не звернути увагу, переступаючи поріг з робочого кабінету письменника. На моє щире здивування: «Хто ця жінка, яка займає так багато місця в колишньому помешканні Марка Черемшини?» директор музею Руслана Киреєва, посміхнувшись, відповіла: «Це господиня Наталя Василівна, по чоловікові — Семанюк. Ви ж пам'ятаєте справжні ім'я та прізвище письменника? Пані Наталя часто повторювала, що вона — туркеня. У нiй справді текла турецька кров по лінії матерi, яка походила з роду бей Мурзів. А батько був українцем. До речі, нащадок вихідця з Туреччини — Мирон Левицький — мешкає в Івано-Франківську і, мабуть, знає якісь маловідомі родинні історії».

 Розмова ця відбулася восени минулого року, і тоді я ще не здогадувався, які цікаві епізоди з особистого життя Марка Черемшини, Наталі Василівни та її турецького родоводу відкриються при зустрічі з паном Мироном. Але спершу ненадовго повернемося до садиби-музею.

 

 

Шлях до закоханих сердець пролягав через «Боян»

 

 Куплений уже жонатим адвокатом Іваном Семанюком у 1918 році будинок у центрі Снятина позбавлений будь-якої архітектурної грайливості — навіщо простій великій хаті атланти й каріатиди. Але просторе приміщення свого часу добре виконувало функціональне призначення — адвокатської контори (для фахової діяльності), робочого місця письменника (для душі) та сімейного вогнища (для нетривалого щастя). Прожив тут Марко Черемшина з молодою дружиною менш як одне десятиліття, а помер у 1927-му в рідному селі Кобаки, що на Гуцульщині. Пішов на цвинтар провідати батькову могилу і не повернувся: не витримало хворе серце. Виповнилося йому тоді лише 53 роки.

 

 Не будемо переповідати відомі зі спогадів та літературознавчих праць факти про життя і діяльність одного з представників добре знаної в Україні «Покутської трійці». Маємо змогу перегорнути особливу сторінку життя Марка Черемшини.

 

 «У Снятин він приїхав у 1912 році з дипломом доктора права Віденського університету після кількарічної юридичної практики у прикарпатському містечку Делятин, — розповідає пані Руслана. — У нас тоді діяло товариство «Боян», яке об'єднувало місцеву національну інтелігенцію. Тут вивчали п'єси українських драматургів і намагалися ставити їх на сцені. І ось одного вечора, як пригадувала згодом Наталя Василівна, котра вчителювала в селі Микулинці, до «Бояна» завітав Марко Черемшина. Він взявся не тільки виконувати запропоновану роль, а й бути режисером. Між ними виникли взаємні симпатії. Коли вони одружилися, йому виповнилося майже сорок, а їй — трохи більше двадцяти».

 

 Прожити удвох їм судилося недовго — смерть Марка Черемшини стала для Наталі Василівни жорстоким ударом долі. Після цього потрясіння вона, за словами директорки музею, продала будинок у Снятині й на отримані гроші організувала в гірській Ворохті пансіонат під назвою «Черемшина», увічнивши таким чином псевдонім чоловіка, під яким був відомий у літературному світі Іван Семанюк. Пані Наталя цікавилася народною медициною гуцулів, зналася на травах і вміло їх застосовувала при різних недугах. Вечорами вона збирала в себе неосвічених ворохтянських жінок і вчила їх грамоти.

 

 Уже в радянські часи, наприкінці сорокових років, у Снятині відкрилася садиба-музей Марка Черемшини. На жаль, в окупаційний період зникло чимало особистих речей письменника. Все, що мала у своїй оселі, Наталя Василівна передала для оформлення експозицій. Найбільше «пощастило» службовому кабінету, де звичні місця зайняли робочий стіл, стільці, старовинна гасова лампа, письмове приладдя в гуцульському стилі та попільничка зі слонової кості — подарунок студентів з Інсбрука студентові з Галичини Івановi Семанюку. Збереглася частина його особистої бібліотеки: книги з юриспруденції, а також оригінальні твори класиків європейської літератури — Шіллера, Гете, Міцкевича та інших.

 

 Цікава історія написання того знаменитого портрета пані Наталі, який привертає увагу у вітальні. Його авторство мої співрозмовники приписують різним виконавцям. Схоже на те (як було насправді, нехай з'ясовують фахівці), що починав малювати портрет Ярослав Лукавецький, а завершував Іван Кейван. Обоє, поза сумнівом, були визнаними майстрами: іменем першого нині названа обласна мистецька премія, а другий, переповідають, настільки вправно володів графікою, що за вечір, поки трапезував з колегами в корчмі, так досконало робив копії купюр, що власник-єврей не міг їх відрізнити від асигнацій цісарського банку.

З магометан — у греко-католицькі священики

 

 «Нащадка вихідця з Туреччини» я знайшов у науково-методичному Центрі культури Прикарпаття, де він тривалий час працює провідним науковим співробітником. Пан Мирон виявився чоловіком не байдужим до власної генеалогії, на древі якої знайшов не тільки міцну турецьку гілку, але й спільний корінь із знаменитим родоводом Соломії Крушельницької, що підтвердили львівські дослідники її біографії.

 

 «Про історію «прописки» на українській землі мого далекого прапрадіда-турка довідатися вдалося небагато, — розповідає пан Мирон. — Якби я був мудрішим та свого часу побільше розпитував маму, бабцю та інших старших родичів, то про це можна було б говорити довго і з документальною точністю. Принаймні за їхніми розповідями виходить, що прапрадід наприкінці ХVIII століття в складі турецької армії воював на території Австро-Угорщини і під Віднем потрапив у полон. Як він опинився на Прикарпатті, невідомо, але перебував тут уже як вільна людина, бо за нього дали великий викуп багаті турецькі родичі. Цікаво те, що матір'ю прапрадіда — цей факт підтверджується спогадами, якi передаються у нас із покоління в покоління, — була бранка з України, котра потрапила в гарем якогось високоповажного турка і народила хлопчика. Вона, напевне, розповідала йому про своє походження. Можливо, тому після звільнення з полону він і залишився назавжди в Україні, де познайомився з моєю прапрабабцею, котра виросла в сім'ї священика, прийняв християнство й одружився з нею. Ось, власне, і все, що я знаю про свого далекого предка. Зате дуже багато довідався про рідного діда, маминого тата, Мустафу Алі бей Мурзу».

 

 Коли Мустафа вчився у Львівському університеті (цей і подальші факти наводжу за спогадами Мирона Левицького. — Авт.), однокурсники часто кепкували з його імені та прізвища. Аби хоч трохи «слов'янізуватися», він спершу «переписався» на Алі Мурку, а потім — на Степана Антимовича. Під цим прізвищем уже народилася і мама мого співрозмовника.

 

 Охрещені чоловіки-нащадки колишнього турецькопідданого зазвичай поповнювали ряди греко-католицького духовенства. Степан Антимович не став винятком. Після висвячення наприкінці ХIХ століття він «був поставлений» на парафію в далекому гірському селі Красноїлля, але трагічно загинув ще в молодому віці. Отець Степан збирав кошти на спорудження нової плебанії (садиби сільського священика) і завжди носив гроші в торбинці на грудях. Про це стало відомо групі місцевих люмпенів, котрі підстерегли пароха і порубали барткою, після чого втекли з грошима. Перед тим, як віддати Богові душу, тяжко поранений ще встиг назвати імена зловмисників, однак убивці застерегли його дружину Ольгу, аби тримала язик за зубами, бо піде разом з дітьми в могилу за чоловіком.

 

 Так дружина загиблого священика з п'ятьма дітьми (серед яких — і мама Мирона Левицького), опинилася у безпросвітній скрутi, без даху над головою — настоятелем красноїльського храму єпархія призначила нового душпастира. Осиротілих дітей взяли на виховання родичі. Такою тоді була галицька традиція.

Ревнощі — не для жартів

 

 Про Степана Антимовича ми згадали не лише тому, що він — найстарший з бей Мурзів, про якого збереглося найбільше відомостей. Отець Степан вінчав у Снятині Марка Черемшину з Наталею Василівною, котра також походила з турецького роду і доводилася двоюрідною сестрою мамі мого співрозмовника.

 

 «Наталя Василівна або тета (тітка. — Авт.) Таля, як ми, молоді, її називали, була надзвичайно інтелігентною, чуйною і доброю людиною, — пригадує пан Мирон. — На початку 60-х, в останні роки її життя, я часто зупинявся в неї на квартирі. Жила вона в одній половині будинку, де було дві кімнати і кухня,а в другій — діяв музей. Мені тета віддавала в користування вітальну, де нині стоїть рояль. Коли я там жив, Наталя Василівна просила на ньому зіграти та обов'язково заспівати «Черемшину» — ту, де «Знов зозулі голос чути в лісі...».

 

 З молодим Мироном Левицьким вона не говорила про взаємини з Марком Черемшиною, але з його мамою часто згадувала молодість, і тоді вони ніби самі ставали молодшими. Відомо, що письменник не дуже любив надовго відпускати молоду вродливу дружину між люди. Після одруження він не дозволяв їй вчителювати і займатися активною громадською роботою, інколи неадекватно реагував на очевидні розіграші, навіть з боку свого доброго приятеля Василя Стефаника, котрий на той час перебував «у статусі» вдівця. Мама розповідала Миронові про один із таких випадків. Вона, Наталя Василівна та Стефаник сиділи розмовляючи в помешканні, аж раптом знадвору через вікно показалася постать Марка Черемшини. Господиня, жартуючи, миттю сіла на коліна Стефаникові. Зайшовши до хати і побачивши таку «амурну» картину, Черемшина пополотнів від ревнощів і вже збирався, було, кинутися у бійку, але його зупинив дружній сміх.

 

  На грунті ревнощів виникали й серйозніші непорозуміння. Справа дійшла до конфлікту, коли Наталя Василівна на знак протесту проти обмеження її участі у громадському жіночому русі поїхала в гори до священика Степана Антимовича. Але гостювала там не довго — Марко Черемшина написав їй листа, що дуже заслаб (у нього були хронічні хвороби нирок та серця). І вона негайно приїхала. Возила його по лічницях і санаторіях — у Львів, Ворохту, Трускавець. Підступні хвороби підточували здоров'я письменника, але на якийсь час його самопочуття поліпшилося, і подружжя повернулося додому.

 

 Коли Марко Черемшина помер, пані Наталя залишилася сама (дітей у них не було) і дуже довго перебувала у гнітючому стані — носила чорний одяг навіть після того, як минув рік з дня смертi чоловіка. З депресії її вивела Ольга Кобилянська, котра бувала в них дома у Снятині ще за життя письменника. Вона порадила згорьованій вдові зняти траурне вбрання і робити щось корисне для українського жіноцтва. Тоді Наталя Василівна поїхала у Ворохту, де зайнялася лікувальною та просвітницькою роботою.

 

 Тета Таля, за словами Мирона Левицького, зробила дуже багато добра не лише для своїх близьких і далеких родичів, але й земляків, які зверталися за допомогою. Її дуже шанував Олесь Гончар і, як впливова в Україні людина, на прохання Наталі Василівни допомагав нам вирішувати різні проблеми у кабінетах столичних чиновників.

 

 Поховані обоє — Марко Черемшина та його дружина — на снятинському цвинтарі, де також знайшов останній прихисток красноїльський священик. На одному з кам'яних надгробків написано: «Тут спочиває о. Степан Антимович (Мустафа Алі бей Мурза)».

 

umoloda.kiev.ua


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини
Літературно-меморіальний музей Марка...

  11-16-2006    Views: 894   
article Родина Шухевичів
Родина Шухевичів

  3-20-2007    Views: 74212   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4