ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Видатні постаті краю .: Заборонений учитель

Заборонений учитель

Заборонений учитель

Вимовляти ім'я Івана Федорака, приятеля Василя Стефаника, за радянських часів було не меншою крамолою, ніж розповідати анекдоти про маршала Брежнєва

 

Іван КРАЙНІЙ

 

 Найстаріший з чоловічого племені села Русiв 94-річний Микола Луцик на власні очі бачив стільки історичних подій, що й повірити важко. Він знає, як то було за Австро-Угорщини, Польщі і «совітів». Його чіпка пам'ять зберігає спогади про багатьох цікавих односельчан, зокрема такого відомого на весь світ, як Василь Стефаник. Інша, не менш шанована постать — Іван Федорак. «Скажу по правді: такого вчителя не було, немає і не буде, — переконаний дід Микола. — Він був справжнім українцем, любив Україну і вчив цього дітей».

 

Яке коріння, таке й насіння

 

 Мабуть, навряд чи ще хтось, навіть з високих інтелектуалів, зміг би вивести точнішу фахову формулу особистості Федорака, ніж це зробив невимушено, без підготовки, русівський старожил. Бо мав для цього достатньо часу та підстав — з дитячих літ мешкає на одному майдані зі школою, і чверть століття мало не щодня бачив пана професора (так на Галичині до війни називали педагогів). Щоправда, не знав не відав, що їхній народний учитель, окрім усього іншого, ще й писав талановиті повісті, здебільшого під псевдонімом Іван Садовий.

 

  Невелике покутське село Русів дало Україні трьох відомих, але дуже різних письменників. Осібно, звісно, стоїть Василь Стефаник — зірка першої літературної величини (про маловідомі факти з його життя «УМ» розповідала влітку минулого року). Щодо Тараса Мигаля та Івана Садового (Федорака), то першого радянська влада піднесла до публіцистичних вершин за памфлети проти учасників ОУН-УПА, а другого вислала в Караганду, де він і спочив у Бозі. У немилість до червоної Феміди директор русівської школи потрапив лише через те, що його двадцятирічна донька Дарія, котра працювала медсестрою у снятинській лікарні, передала медикаменти й для лікування поранених українських повстанців. За це дівчину засудили, а батька й матір невдовзі вивезли в азійські степи.

 

 Народився Іван Федорак за десять років до завершення XIX століття. Його батько був простим селянином, майстром на всі руки і водночас — витонченою натурою: любив читати і грати на музичних інструментах. У ще не опублікованій автобіографії «Мій шлях» Іван згадував про нього з особливою теплотою: «Наш батько — прекрасний кушнір, талановитий столяр, колодій, швець, бондар, а понад усе — рільник. Крім того, любив і книжку. В будні дні ніколи не читав, зате читав у неділю. Неня були середньої будови, балакуча, неписьменна, побожна. Багато оповідала нам про рай, пекло, про чумаків, опришків. Була добра куховарка».

 

 У цій традиційній для покутян атмосфері шанування щоденної сумлінної праці, культу добропорядної християнської родини виросло нове патріотичне покоління галицької інтелігенції. Син селянина Федора Федорака в період занепаду імперії Габсбургів і відновлення жорстких спроб полонізації західних українців зумів успішно закінчити Коломийську гімназію та вчительську семінарію і повернувся в рідну сторону сіяти розумне, добре, вічне, аби підготувати «критичну масу» молоді, спраглої до боротьби за власну державність. Він ніколи не належав до жодної політичної партії, але був членом таємного гімназійного гуртка, де вивчали «Історію України-Руси» Грушевського і готували «самостійницькі» реферати.

«Мої герої — загальнодержавна власність»

 

 Учительська доля привела його в Русів у двадцяті роки. Від колишнього директора у спадок дісталося старе дерев'яне приміщення народної школи, дуже далеке від уявного храму науки. Ідею молодого професора звести світле двоповерхове приміщення підтримав Василь Стефаник, котрий на той час уже був літературною знаменитістю, але з готовністю ввійшов у будівничий комітет. Частину коштів виділив місцевий пан Теодорович, решту зібрала сільська громада. У 1927-му справили новосілля. На першому поверсі обладнали класні кімнати, на другому, в піддашші, оселився директор. Русівська школа стала єдиним на Покутті навчальним закладом з українською мовою викладання і зберегла цей унікальний статус до закінчення Другої світової війни.

 

 Аби глибоко зрозуміти, як важко було на Галичині в двадцяті-тридцяті роки минулого століття відстоювати свою українськість, варто прочитати дві повісті Івана Садового — «Весняний гамір» та «Безіменні плугатарі». Це надзвичайно захоплююче і корисне чтиво про тогочасне життя покутської глибинки, з яскравими психологічними портретами селян і навстіж відкритим внутрішнім світом народних учителів, представлених передусім образами Василя Теребейка та Михайла Лугового. Так переконливо і щиро могла написати лише людина, котра пройшла гімназійні та семінарійські «університети» з чужоземними наставниками й поліційним наглядом шкільних інспекторів.

 

 Наприкінці 1938 року непокірного русівського вчителя, який відмовлявся викладати шкільні предмети польською мовою і писав повісті про утиски українців, притягнули до суду, на що він відповів безбоязно: «Стою перед вашим судом, але не прошу помилування тому, що не знаю, за що мене будете судити. Однак пам'ятайте про одне! Засудивши мене, ви вчиняєте моральне вбивство і одночасно виносите вирок моїм героям, які є загальнодержавною власністю». Суд так і не знайшов криміналу в його діях.

 

 У Русові з іменем Івана Федорака пов'язана ціла педагогічна епоха — з 1921 по 1947 роки він очолював тутешню школу. Своїм колишнім учням запам'ятався вимогливим, коли треба —суворим, але завжди справедливим і добрим учителем.

 

 «При спогаді про нього, — каже краєзнавець, полковник міліції у відставці Теофіл Виноградник, — переді мною найчастіше постає такий епізод. Коли я вчився у четвертому класі, Іван Федорак читав нам новелу Василя Стефаника «Новина» — про Гриця Летючого, котрий через страшну нужду вирішив утопити обох дочок. Учитель читав, і в нього з-під окулярів капали сльози. Ми сиділи наче заворожені, не чули навіть, як продзвенів шкільний дзвоник...

 

 Федорак ліпив із нас не тільки грамотних людей, а й культурних, духовно повноцінних особистостей. Своїх учнів ласкаво називав академіками. При цьому добре пам'ятав, що ми — діти. Пригадую, як восени ходили з ним копати бульбу, а потім розпалювали багаття і влаштовували свято печеної картоплі».

Що то за коляда без пана професора?

 

 Однією з «несучих конструкцій» педагогічної системи Івана Федорака, вочевидь, було поєднання глобальної християнської моралі з суто національною обрядовістю. Як пригадує Микола Луцик, народний учитель строго вимагав від учнів, аби вони вітали дорослих односельчан словами «Слава Ісусу Христу». До Різдва діти ретельно штудіювали колядки і разом із паном професором ходили від хати до хати, не оминаючи найбідніші сім'ї, аби привітати господарів із народженням спасителя. На полі за селом жив старий Костащук. Його садибу зазвичай у цю пору року закидало снігами, але школярі обов'язково пробиралися до нього через замети і віншували з Різдвом Христовим.

 

 Тепер інші часи і звичаї. За словами нинішнього директора Русівської школи I-II ступенів Василя Гнатюка, довоєнна педагогіка, яка уможливлювала поряд із вербальними засобами впливу фізичні, приміром, «просотерапію», коли учня ставили на коліна, підсипавши пшона чи зерен кукурудзи, відійшла в історію як недемократичний метод виховання. Хоча русівчани старшого покоління, котрі випробували його на собі, продовжують вважати це мало не панацеєю від неуцтва й аморальної поведінки.

 

 Як випускник тогочасної гімназії Іван Федорак досконало знав кілька іноземних мов, зокрема німецьку, що в роки Другої світової війни знадобилося на практиці. Під час гітлерівського нашестя він часто виручав односельчан, пояснюючи окупаційним властям нелогічність їхніх дій. Так було з Василем Плав'юком — батьком майбутнього президента України в екзилі, якого німці поневолили лише за те, що він короткий час за «совітів» виконував обов'язки секретаря сільської ради. Директор школи разом зі священиком Михайлом Дольним домоглися його звільнення саме в той момент, коли заарештованого вели в сусіднє село Підвисоке на екзекуцію.

Долоня на голові — найвища винагорода

 

 На жаль, нікому було захистити самого Івана Федорака від репресій енкаведистів. У 1945 році військовий трибунал Станіславської області засудив на 15 років позбавлення волі з виселенням у Воркуту Дарію — єдину доньку Федораків, яка не вчинила жодного злочину перед державою, а лише надала гуманну допомогу пораненим учасникам руху опору. 21 жовтня 1947 року настала черга її батьків.

 

 «Вранці, — розповідає «УМ» очевидиця тих подій Параска Мандрик, — нас завантажили на фіри: мене, одинадцятирічну дівчину, тата, маму, сестру Марію та братика, якому був лише рочок від народження. Потім біля школи забрали директора. Всього того дня із села вивезли п'ять сімей. На залізничній станції Заболотів тримали тиждень, поки не наловили повний потяг людей. Везли у вагонах для худоби. Я не годна те згадувати (плаче. — Авт.)...

 

 Їхали дуже довго. Вивантажили нас на станції Михайлівка біля Караганди. Зібралося багато люду дивитися, що то за «бандитів-бандерівців» привезли. Потім поселили у довгому холодному бараці, схожому на колгоспну ферму. Зима того року була дуже люта. Наших померлих людей складали штабелями у прибудові до барака, бо не можна було вдовбати замерзлу землю.

 

 Федорака, який мав слабий зір і підірване здоров'я, власті призначили акумуляторником на шахті, змусили спускатися під землю. Якось у барак приходив керівник місцевої школи, поляк по матері, і запрошував нашого директора йти вчителювати, тобто до легшої праці, однак він відмовився: «Мені не дали вчити моїх дітей, мою націю, то хай буде так, як є».

 

 Його дуже любили діти — і наші галичани, й михайлівські. Ми бігали на дамбу зустрічати його з роботи. Він кожного гладив по голівці, і це була найвища винагорода».

 

 Іван Федорак неодноразово звертався в різні компетентні інстанції з проханням дозволити йому з дружиною хоча б перед смертю повернутися додому. В одному з листів землякам він писав: «Одинока найбільша і найзлосяжніша язва — це безсонні сибірські ночі. Вони довгі, як тайга, понуріші тундри... Лину на рідну землицю. Очима душі бачу луги, ліси, поля, ріки, гаї...».

 

 На цей ностальгічний біль ніхто з високих чиновників не звертав уваги, і 18 листопада 1954-го Іван Федорак востаннє прийшов з роботи, сів на ліжко і помер у віці 64 рокiв. Там його й поховали. Реабілітували лише в 1991 році.

Василь Стефаник — приятель, весільний батько і кум

 

 Літературна спадщина Івана Федорака (Садового) складається з трьох повістей (окрім двох названих, ще — «Танок смерті»), двох комедій — «Депутати до Відня» і «Побережники», автобіографії «Мій шлях» та майже трьох десятків нарисів, новел й оповідань, більшість з яких не знайдена. Завдяки Парасці Дідух, яка сховала рукопис після вивезення автора в Караганду, до нас дійшла повість «Весняний гомін». Основні з цих творів зібрав до купи і за фінансової підтримки подружжя Гоянів з Австралії торік видав окремим томом невгамовний уродженець Русова Теофіл Виноградник.

 

 Першим непересічний талант юного покутянина помітив знаний літератор Осип Маковей, директор Заліщицької семінарії, і заохотив до письменницької праці. А потім, уже в Русові, Федорак потрапив під магічний вплив Василя Стефаника, проте не копіював його стиль, а йшов своєю літературною стежкою. Обох письменників єднали щирі приятельські стосунки. У 1922 році, коли Іван одружувався з учителькою Катериною Берлад, Василь Стефаник був у них весільним батьком, а згодом став хрещеним батьком дочки Дарії.

 

 У Русові за радянської влади про Івана Федорака, остерігаючись чутливого вуха КДБ, говорили потайки. Пошанували вже за незалежної України: на подвір'ї нинішньої сучасної школи встановили пам'ятник iз барельєфом, відкрили кімнату-музей, його іменем назвали сільську вулицю.

 

 Він був гуманістом і вірив у добро. «Разом з Іваном Федораком у Караганду виселяли і сім'ю моєї бабці Євдокії, — каже сільський голова Михайло Стефаник. — Коли вона повернулася додому, то розповіла мені про своє сумне прощання з Русовом. Як виїхали за село, народний учитель підбадьорював: «Доцю, нагадаєш мене — ми ще колись увійдемо в історію. Світ не такий, як оце зараз. Він — кращий».

 

http://www.umoloda.kiev.ua


Чи була дана стаття корисна для вас?

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4