ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Обряди та звичаї .: Галина Лозко. Українське народознавство 1

Галина Лозко. Українське народознавство 1

Галина Лозко

УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО

УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО ЯК НАВЧАЛЬНИЙ ПРЕДМЕТ (Валерій Шевчук)

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО EТНОСУ

ЕТНОГЕНЕТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

Трипільська доба. Післятрипільська доба. Скіфо-сарматська доба. Слов'янська доба.

АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇНЦІВ

Роль антропології в дослідженні етногенезу. Сучасні антропологічні типи українців.

ЕТНІЧНІ ТА ГEОГРАФІЧНІ НАЗВИ УКРАЇНСЬКОЇ ЗEМЛІ

Поняття та термінологія етноніміки. Пеласги. Кіммерійці. Скіфи.

Сармати. Слов'янські племена. Русь. Україна. Назви річок.

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ

Зародження української мови та писемності. Українська мова в Київській Русі. Перші словники.

Українська мова ХІІІ-ХVІ ст. Українська мова ХVІІ-ХVІІІ ст. та правописні шукання ХІХ ст.

Українська мова під московським ярмом. Порівняння історичного розвитку російської

та української мов. Поняття "рідна мова".

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР УКРАЇНЦІВ

Поняття національного характеру та ментальності. Етнічні складники українського характеру. Соціо-

психічні риси українського характеру. Мова і національна психологія. "Хвороби" національної психіки.

ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

Поняття про етнографію та етнографічне районування. Полісся і Волинь. Карпати і Прикарпаття,

Галичина, Буковина, Покуття. Поділля. Середня Наддніпрянщина. Слобожанщина. Південь.

ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ

ВІРУВАННЯ, МІФОЛОГІЯ, ДЕМОНОЛОГІЯ УКРАЇНЦІВ

Особливості української міфології. Український Олімп. Поняття про духів,

демонів, демонологію. Сюжетно-тематичні особливості української міфології.

ФОЛЬКЛОРНА ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНЦІВ

Світогляд і фольклорна творчість. Магічність пісні та обряду. Поняття про

календарно-обрядову поезію. Пісні різдвяного циклу. Веснянки. Русальні пісні.

Купальські пісні. Жниварські пісні. Національна емоційно-образна свідомість.

АСТРОНОМІЧНІ ЗНАННЯ ТА НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

Літочислення. Тиждень - найдавніша календарна одиниця. Місячний календар.

Сонячний календар. Зоряне значення праукраїнського календаря.

РЕЛІГІЙНА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ

Ведійська культура в Україні. Храми, священні гаї, давньоруська богослужба.

Язичницька духовна верства. Християнізація українського народу і спроби духовного

визволення. Християнське віровчення в Україні. Двовір'я та повернення до традицій.

УКРАЇНСЬКІ СИМВОЛИ ТА СВЯЩЕННІ ЗНАКИ

Найдавніші знаки-символи в Україні. Родові знаки та символи, емблеми земель України.

Походження та значення блакитно-жовтих барв. Козацькі прапори. Українські прапори в ХХ ст.

Походження та значення тризуба (тридента).

НАРОДНА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА

Музична етнографія. Розвиток народного українського мелосу.

Кобзарська пісня. Народні музичні інструменти. Народний танець.

ГОСПОДАРСТВО, ПОБУТ, РОДИНА

ПРОВІДНІ ГАЛУЗІ ГОСПОДАРСТВА

Матеріальна культура. Хліборобство: рільництво, городництво,

садівництво. Тваринництво, мисливство, бортництво.

РЕМЕСЛА ТА НАРОДНІ ХУДОЖНІ ПРОМИСЛИ

Домашні ремесла і художні промисли. Народне образотворче

мистецтво та архітектура. Види народних ремесел та художніх промислів.

РОСЛИНИ І ТВАРИНИ В ПОБУТІ ТА ЗВИЧАЯХ УКРАЇНЦІВ

Дерева та кущі. Квіти і трави. Тварини та птахи.

СІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ ТА РОДИННА ОБРЯДОВІСТЬ

Шлюб і сім'я. Весільна обрядовість. Родильна обрядовість. Похоронні та поминальні обряди.

ЕТНОПЕДАГОГІКА ТА ДИТЯЧИЙ ФОЛЬКЛОР

Етнопедагогіка - національна система виховання дітей. Дитячий фольклор

як складова частина етнопедагогіки. Складники національної системи виховання.

ЖИТЛО, ДОМАШНЄ ГОСПОДАРСТВО ТА ПОБУТ

Українська хата та її інтер'єр. Подвір'я та господарський реманент.

Їжа та харчування. Одяг, ткацтво, вишивка.

ПІСЛЯМОВА

© Галина Лозко. Українське народознавство. – «Зодіак-ЕКО», Київ 1995.

УКРАЇНСЬКЕ НАРОДОЗНАВСТВО ЯК НАВЧАЛЬНИЙ ПРЕДМЕТ

Український поет Олександр Бучинський-Аскольд у 1678 році написав панегірик "Чигирин", присвячений героїчній обороні козацької столиці від турків. І от у цьому творі звертає на себе увагу одне місце: поет пише, що коли б турки перемогли, то почали б нам тлумачити в наших школах "літеру", тобто по-своєму подавати й історію землі нашої, й мови нашої, й буття, а коли б це сталося, то з цього була б нам кривда. Слова знаменні, бо моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його "літеру" тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові. Істина, здавалося б, абеткова, але ми пережили її силу на своїй, як то кажуть, шкурі й болісно відчуваємо, що це таки справді немала кривда, коли поневолювач тлумачить тобі твою ж "літеру" з усім безсоромним цинізмом, не даючи при цьому поневоленому змоги сказати своє слово, тобто з'явити бачення себе, народу свого, звичаїв, історії, національного самоусвідомлення, розуміння сусідів тощо. Через це в українській свідомості, кількасотлітньо пригнобленій, витворилося ряд світоглядних деформацій: одні беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення минувшини нашої, і на цій основі навчались та й учили дітей своїх та внуків чи й правнуків - так творилися люди байдужі до національних цінностей, а чи й ворожі до них із колаборантською психологі?ю; інші, на противагу до перших, намагалися бачити свою історію та культуру гіпертрофованої користуючись ненауковими міфами й легендами, і бачили в своїй землі ледве не пуп земний, центр цивілізації - це хвороблива реакція на гніт і умалення свого національного "я". Треті йшли шляхом проміжним, з'єднуючи самопізнання із тими-таки імперськими схемами, через які й творили людей, як казали в Польщі у ХVІІ ст., в яких кістки українські, а тіло ("м'ясо") польське, а за Росії вже те тіло (чи м'ясо) ставало російським. Але й за цих умов, коли ми століттями не мали власних шкіл, вузів, друкарень та й можливості говорити про себе правду, працею сотень самовідданих подвижників все-таки пізнавали себе, вивчали, осмислювали й творили рукописні та друковані книжки, в яких тлумачили свою "літеру" від себе й для себе, хоч ці рукописи часто гинули, горіли чи припинялися у сховищах, а книжки нищилися, заборонялися, ховались у спецсхрони, крім того, вони виходили малими тиражами, часто й поза межами України, й народові не були доступні чи лишались вузькодоступними. Ці книжки офіційно осуджувалися і обпльовувалися псевдонауковими чи публіцистичними працями, які часто писали самі ж українці, але, як сказано у Псалтирі: "Жертви правди приносьте й надійтеся на Господа" - і "правда пребуде вовіки", бо вона, як насіння трави, кинуте в землю, хоч і не проростає, коли до того немає умов, все ж зберігається нетлінно, доки ці умови не з'являться.

Отож, хоч ми й не мали своїх устояних і виважених підручників із народознавства, які б масово розносили через школи правдиве знання про нас як реальну в цьому світі субстанцію, однак упродовж століть все-таки писали величезну свою народознавчу книгу і, можна вважати, таки написали її, хоча не все в ній до кінця зрозуміли чи з'ясували. І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія - всі оті сотні фольклорних збірників та етнографічних праць; скільки оповіла про наші глибинні корені археологія - це знову-таки сотні збірників та праць; як уперто й систематично писалися протягом віків наші літописи, як правило, всі рукописні, і все для того, щоб не гасла історична пам'ять у народі, а за ними прийшли фахівці-історики, які написали історію нашої землі. Яку різноманітну й багатовікову ми мали літературу, котру ще треба нам вивчати та пізнавати, яка своєрідна у нас музика, театр, архітектура, образотворче мистецтво - все це складники великої нашої, спільно твореної, книги народознавства. Який складний шлях пройшла у віках наша мова, головним носієм якої протягом віків були все-таки не освічені верстви суспільності, бо саме вони часто користувалися мовами штучними, книжними чи іноземними (латинською, польською, грецькою, церковно-слов?янською, російською), а саме народні, як їх називали, "темні" маси, від яких тільки в ХІХ ст. було нарешті взято, як виключно літературну, мову народну. Не завжди наші освічені й "темні" верстви жили однодушно і в одній культурі. Так виходило, що культура писемна то вивищувалася, то заникала, а народ, що його зневажливо називали "темним", тисячоліттями тримав у пам'яті свої пісні, обряди, казки, свою міфологію, світобачення, календар, свою етику й естетику, етнопедагогіку, богів та духів, свої мелодії та символи, танці, матеріальну культуру, ремесла, культуру будівництва, систему харчування, манеру одягатися та й мислити, а відтак зберігати сво? етнічне й національне "я". 1 хоч іноді освічені верстви від нього відривалися, ідучи на службу чи в культуру поневолювачів, саме той народ весь час, упродовж усього історичного часу постійно ставав ферментом відродження, повернення в пенати свої до самоусвідомлення і самовоскресання блудних синів своїх, і живив себе й оті верстви освічені (до речі, не забуваймо заслуг і праці й цих, бо й вони зуміли зробити й написати немало пам'яток нашого духу), і саме він має ту неперехідну заслугу, що, не зважаючи на дикі й тяжкі катаклізми, які довелося пережити в історичному бутті, ми все-таки не розчинилися і не зникли з лиця землі, як розчинилися і зникли десятки, часом, може, й сильніших за нас народів, а реально існуємо і сьогодні, навіть незважаючи на довголітні смуги бездержавного існування, і регулярні, часто дивоглядні крововилиття, які довелося витерпіти, а найбільші з усіх - у столітті двадцятому, в якому ми воскресаємо вдруге. Саме тому таким нагальним стає викладання у навчальних закладах цього нового предмету - народознавства, бо годі уже пізнавати себе ховано, підпільно, з позирками, зі страхом, компромісно, через підтексти, тобто напівправдиво, - ми нарешті зробили собі власний дім, у якому, як писав Тарас Шевченко, своя правда і воля. Народознавство - широкий предмет. Він не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші; зрештою, це й не властиво нам, бо за своїм характером ми не імперіалістичний народ і доля наша - не напад і загарбання чужих земель, не поневолення чи денаціоналізація сусідів (хто чинить це, кладе собі на плечі тавро ганьби), доля наша - оборона і боротьба за самозбереження. Тому й народознавство для нас - це тільки пізнання себе в собі і в світі, своїх коренів та свого внутрішнього "я".

На нашій землі в різні часи жили різні племена й народи, які були й дружні, й ворожі нашим предкам, але вони розчинилися в часі, а ми - ні. Отож не зневажатимемо і їх, адже одні із цих племен та народів стали етнічними нашими предками, а інші - ні; зрештою, не завжди можливо це досконало і правдиво дослідити через брак джерел; отже і етногенеза наша - це не тільки історія нашого етносу, а й історія всіх, хто жив на землі нашій і залишив на ній свою культуру - будьмо ж їхніми доброзичливими спадкоємцями. З другого боку, народознавство - це історія наших етнічних та географічних назв, історія мови нашої і тих мов, які на цій землі існували, і не тільки мов, а й діалектів.

Народознавство - це не лише історія нашої єдності, але й роз'єднання, етнографічного районування, бо тільки в загальній сукупності спільного і різного твориться єдине національне. Народознавство - це історія вірувань, що існували на нашій землі, і про все треба сказати об'єктивне, розсудливе слово, не протиставляючи і не вивищуючи надмірно кожного із них, навіть панівного, - пізнаймо їх спокійно й належно. Нарешті, народознавство - це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу, і матеріальна культури, бо і у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладалася національна душа. Народознавство - це пізнання того, чому ми такі, які і сьогодні, і це пізнання не лише наших достойностей, але й хиб та вад, що прирікали нас важко жити, відпокутувати гріхи, не менш важко змагатися за своє пробуття під сонцем. Не може ані людина, ані народ творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Отже, народознавство - це пізнання світлого й темного у собі, а передусім своєї неповторності у часі. Адже кожен народ під сонцем єдиний і неповторний, і смерть чи занепад якогось народу - це біда не лише для нього, а й для всього людства. Народознавство - це творена у віках добротворча мораль наша, якої не повинні ніколи позбуватися, бо народ без добротворчої моралі нещасний і хворий, хоч би якою самопихою не був заражений і хоч скільки б чужої землі не пожер. Пізнання цих речей і є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Народознавство нам потрібне, щоб позбутися невільничих комплексів, відчуття неповновартісності й ущербності, щоб бути у світі рівним серед рівних і вільним серед вільних насправжки.

Саме для цього й написана книжка Галини Лозко "Українське народознавство". Авторка намагається по-своєму осмислити українську історію і культуру, виходячи не тільки з почуття патріотизму, але й на основі сучасніших наукових концепцій.

Значення такої книги посилюється ще й тим, що цей багатоплановий матеріал з різних галузей знань про українців і Україну дібраний та систематизований однією дослідницею.

Галина Сергіївна Лозко народилася на Миколаївщині. У 1977 році закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала вчителем української мови та літератури, викладала образотворче мистецтво. Згодом почала викладати українознавство в Київському політехнічному інституті, де писала свій курс історії української культури.

Галина Лозко є автором ряду статей з народознавства: "Етногенез та антропологія українців", "Мова і генетичний код", "Забуті праці про пеласгів", "Праукраїнський календар", "Символіка обрядового хліба", "Віра українців" та ін. Друкувалася в часописах: "Київ", "Книжник", "Українська мова і література в школі", "Народознавство", "Самостійна Україна".

В 1994 p. побачила світ її книга "Українське язичництво", видана Українським Центром Духовної Культури.

Нині Галина Лозко викладає народознавство в одному з київських вузів, а також читає лекції для вчителів, творчо працює для просвіти українського народу.

Валерій Шевчук

1. ЕТНОГЕНЕТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

Кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України...

дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею

упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків.

Юрій Липа

Етногенез (від грецького етнос - народ і генезис - походження) - тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.

Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов'ян, були праслов'янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший - скіфи, гуни, сармати, слов'яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор'я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості - інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом (довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150-200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішим є можливість дослідити саме генетичність пов'язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років.

Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси мільйон років тому.1

Серед вчених ХІХ-ХХ ст. побутують два погляди на походження народів: автохтонізм та міграціонізм.

Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв'язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів.

Міграціоністи стверджували, що українці - народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов'янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі. Думку про автохтонність українців відстоював видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який на початку ХХ ст. зробив ряд унікальних археологічних відкриттів, а також дослідник етногенезу українців Віктор Петров. Серед сучасних істориків автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V - ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов'янська доба (І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі - України (від VІІ ст. н.е.).

ТРИПІЛЬСЬКА ДОБА

Однією із складових частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура. До неї відносять пам'ятки з символами Тільця, адже це був час панування його в зодіаці (почався у 4400 р. до н.е.).2

Які ж території охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунав'я, західна частина Північного Причорномор'я, частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття.

Питання про походження трипільської культури остаточно ще не вирішене: вважають, що вона має генетичний зв'язок (особливо раннє трипілля) з балканською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров'я і Побужжя творили трипільську культуру вже за часів неоліту (буго-дністровська неолітична культура). Період ІV - початку ІІІ тисячоліття до н.е. - час найбільшого розвитку трипільської культури.3

Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців предками українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра, Віктора Петрова, Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін.

Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

В. Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу? Ця проблема ще потребує дослідження.

Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувались по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були часом більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4-5 м в ширину і 15-20 м в довжину. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м2. Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч чоловік.

Трипільські хати мали кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев'яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Способи будівництва хат залежали від місцевих умов: це переважно плетені з лози і обмазані з обох боків стіни. У безлісних районах хати будували з вальків глини. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців дожили до наших днів.

Найбільшими трипільськими поселеннями (т.зв. суперцентрами) були протоміста в межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та ін. Площа цих поселень іноді сягає 400 г., кількість жител - до одної тисячі й більше. Отже, можна говорити про певні урбанізаційні процеси в трипільській культурі, які, однак, ще мало досліджені. Вірогідно, що центр трипілля був на півдні, а Київщина була тільки периферією (за Віктором Петровим).

Хліборобство було основою трипільського господарства. Крім того, було розвинене і великохудобне скотарство, в якому переважали віл і корова.

Чи не найбільший інтерес становить гончарство, яким найповніше представлене мистецтво трипільців. Це різної форми розписний посуд: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра тощо), модельки житла, біноклевидні (спарені) посудини, які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, жіночі скульптурки, пряслиця та ін.

У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.

Антропологічного матеріалу з трипільської доби дуже мало, оскільки в похованнях того часу переважало трупоспалення. Рідкісні знахідки трипільських черепів (біля с. Халеп'є, Ігрень поблизу Дніпропетровська) свідчать про їхню подібність до скульптурних зображень. Дослідники стверджують, що трипільці антропологічне найбільш схожі з давніми мешканцями Малої Азії: мають скошене чоло, вигнутий (т.зв.орлиний) ніс, довгасте витягнуте обличчя. Вони належать до передньоазійського або вірменоїдного (баскоїдного) типу, як і вся людність Європи й Середземномор'я доби неоліту.

Отже, успадкувавши певну суму елементів матеріальної культури трипільців, українці лише змінили свій антропологічний тип, що аж ніяк не заперечує їхньої автохтонності на нашій землі, адже автохтонність - це не лише наслідок біологічної зміни поколінь. Такі явища відомі й серед інших народів, наприклад, турки зберегли свою мову, але втратили антропологічний тип (з монголоїдів перетворилися в європеоїдів).

Слід зазначити, що ряд учених ототожнювали трипільців з пеласгами: так академік Олексій Соболевський вважав трипільців-пеласгів предками кіммерійців і скіфів ("Русско-скифские этюды"), Єгро Классен та Дмитро Чертков підтверджували гіпотезу про ідентичність трипільців з пеласгами.4 На жаль, радянська наука дала негативну оцінку їхнім пошукам, що стало причиною майже столітнього вилучення цих імен з наукового обігу. Хоча українські вчені в діаспорі (В'ячеслав Липинський, Вадим Щербаківський, Юрій Липа та ін.) продовжували вважати трипільців етнічними предками українців, однак їхні праці в Україні були маловідомі.

Популяризатором знань про пеласгів у нас в Україні став Олександр Знойко. Його праця "Міфи Київської землі та події стародавні", що вийшла в світ уже після смерті автора, була сприйнята неоднозначно. Особливо різкої критики вона зазнала від фахівців, які не визнали книгу науковою. Та, незважаючи на популярність викладу, Олександр Знойко спирається на праці Ксенофонта Сосенка, Миколи Марра, Олександра Черткова, Омеляна Партицького та багатьох інших вчених, а також цитує праці стародавніх істориків, котрі писали про Україну: Геродота, Птолемея, Страбона, Тацита, Павсанія, Діонісія Галікарнаського і т.д. Знойкові "Міфи..." нарешті досягли свого - українські вчені звернули увагу на "небезперечні, але сміливі і водночас аргументовані докази Олександра Знойка про виняткове значення трипільської культури в формуванні сучасного населення України".5

Сподіваємося, що найближчим часом з'являться серйозні наукові докази генетичного зв'язку трипільської культури з людністю сучасної України - адже маємо безліч археологічних, лінгвістичних, етнографічних, міфологічних доказів цього.

ПІСЛЯТРИПІЛЬСЬКА ДОБА

На межі ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготована для ліплення посуду, житло попалене, сплюндроване.

На зміну землеробським племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою - культура, яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється конярство, з'являється зброя. Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи не цікавили пришельців. Зате свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Все більшого поширення у Східній Європі у цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпров'я і Південного Побужжя.

Переорієнтація господарства призвела до зростання ролі чоловіка - скотаря, вершника, воїна. Матріархальні відносини поступово переростають у патріархальні, але роль жінки ще довго залишається значною і в післятрипільський час, і в скіфо-сарматську добу: жіночі божества, берегині, жінки-жриці, амазонки і т.д. Статус жінки в суспільстві є далеко не другорядним фактором при з'ясуванні етногенетичних процесів. В Україні він упродовж кількох тисячоліть був завжди вищим, ніж у східних народів: тюрків, монголів і навіть росіян.

Бурхливі еволюційні процеси ІІ тисячоліття до н.е. свідчать про значні зміни в житті людності України. Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки - багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодністровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, змішалися з новою післятрипільською культурою.

Звичайно, в антропології населення України в ІІ тисячолітті до н.е. сталися зміни. Проте, можливо ці зміни були не стільки етнічними, скільки епохальними: неолітичний передньоазійський тип втрачає свою переважаючу роль, змішуючись із новим степовим антропологічним типом.

Отже, якщо трипільців можна вважати протоіндоєвропейцями, то нову людність, утворену при злитті з ними, слід розглядати як індоєвропейську расу, котра в ІІ тисячолітті до н.е. займає панівне становище не тільки на терені України, але у Греції та Італії, змішуючись з автохтонними племенами пеласгів.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племен зрубної культури.

Одними з представників пізнього етапу цієї культури були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (Віктор Петров, Наталя Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорієнтацією на табунне скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.), має чимало мовних рис успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо.6 Звичайно, мова трипільських племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчить про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і вірогідно брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі - глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка - конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, а, можливо, і була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології скіфська територія успадкована від кіммерійської; тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи (Палеоантропология СССР, 1948).

Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

СКІФО-САРМАТСЬКА ДОБА

Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві.

Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: "скіфи витіснили кіммерійців", "сармати витіснили скіфів" і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить "витіснили".

Як бачимо, навіть зміни, що відбулися у ІІІ-ІІ тисячолітті до н.е., ще не говорять про повне знищення трипільської культури.

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі.

Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис "кімерієць") ідентичний зображенням скіфів на їхніх мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.

З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10-12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2-3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч - землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню.

Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) - вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст.

За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи "найкращі, що вважають інших своїми рабами". Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе іраномовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення "царі" - "раби".

Ось як це пояснював Віктор Петров: "справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби - осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей; тим-то при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника с збройний загін".7

Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.

А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно - одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури.

Що ж до іраномовних племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. І ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарче (похід Дарія на Скіфію - 512 р. до н.е.). Тюркські племена з'являються в Криму аж через тисячу років (576 р. н.е.).

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд "тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. Їхнє волосся підстрижене "під макітерку", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.

Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: "так це в них самих називається", або "саме так його називали в цих місцях". У скіфській мові були слова "мед", "страва" які й досі вживаються в українській мові.

Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,- іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів.

Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г (лат. h), який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни, Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова г залишається і в деяких районах Чехії, Словакії, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В. Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: "Скіфів шукайте там, де замість g говорять h".8

На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини - від племен зрубної культури.

Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі.

Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот - він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.

Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ ІІ ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів - змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" Матвія Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: "сарматські народи, які розмовляли руською мовою",9 або: "Як згадує Птолемей та інші, назва Роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа".10

Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. Приблизно поширення сарматів в Україні датується ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. В Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилась внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю античної грецької культури.

Існування в Україні культури Ла-Тен довгий час заперечувалося. Розкопки початку ХХ ст. переконливо свідчать, що ця культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з середини І тис. до н.е., поширюється в Україні і домінує над азійськими та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними скіфо-сарматській добі. Отже, зміни, що відбулися в людності України, не можна зводити лише до зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються домішки, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені осілих хліборобських скіфів зберігають своє івдоєвропейство. Вони заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби скотарям-вершникам просто не залишалося місця. За Михайлом Брайчевським густота населення в цей час дорівнювала близько 10 чоловік на 1 км2.

Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н.е., змінюючись слов'янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю - посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

За результатами палеоантропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізувалися.

Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько ІV ст. н.е. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на таких великих територіях, де вони панували так довго. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що під гунами мають на увазі слов'ян (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Діакон, Олаф Далін та ін.).11

Але найкрасномовнішим доказом слов'янства гунів є праця Пріска Панійського, учасника і очевидця подій, які відбувалися в столиці гунів за часів царя Аттіли. Римський дипломат ототожнює скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживають рідко. Цілий ряд побутових деталей скіфів нагадує етнографічні риси українського побуту: люди живуть в хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет нагадує церемонію часів Київської Pyci.12

Та незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів на походження гунів. Нині, мабуть немає підстав розглядати гунів як тюркомовний етнос; це вірогідно була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури.

СЛОВ'ЯНСЬКА ДОБА

Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор'я, Подністров'я і Прикарпаття, яке пов'язують зі слов'янами-антами.

Корені слов'янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам'яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов'ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов'янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов'язана саме з територією України.

Пам'ятки лужицької культури поширені на широких просторах від Ельби й Вісли до Балтики й Північної Моравії, а пізніше - до українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов'язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: "венети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами - венетів, антів, склавенів".13

Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами.

Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку прийшли майже всі дослідники антської культури. Борис Рибаков у книзі "Анты и Киевская Русь" пише, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V-VІІ ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджується наявністю шарів V-VІІ ст. Зіставляючи дані писемних і археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних, не суперечачи в той же час одні одним.

Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст - таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд - візантійський полководець, ант Анангаст - начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V-VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку Скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім - з українцями.

В Україні VI-VІІ ст. виник один з варіантів празької культури, що названий за поселенням Корчак корчацькою культурою і поширений у межиріччі Тетерева і Прип'яті. Пам'ятки корчацької культури ідентифікують з культурою слов'янського об'єднання племен дулібів, які вважаються предками літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково можливо й полян.

З VІІІ-Х ст. слов'янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. Це роменсько-боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та Боршевського городища на Вороніжчині). Представниками цієї культури є племена радимичів і в'ятичів, що на думку деяких істориків, польського походження. Ще далі на схід знаходилися землі хазарів та печенігів, які майже ніяких пам'яток не лишили. На півночі мешкали місцеві балтійські й фінські племена, культура яких представлена переважно довгими курганами (Псковщина, Смоленщина, Чудське озеро та ін.), які, мабуть, належали кривичам. Племена в'ятичів поступово розселилися в басейнах Оки та Москви-ріки і, змішуючись з місцевими угрофінськими племенами (переважно меря), утворили російську народність, яка однак продовжувала називати себе руссю.

Південні землі України (Причорномор'я, нижня течія Дніпра, Дністра, Південного Бугу) постійно перебували у зв'язках з Середземноморським культурними світом, що спонукало деяких дослідників назвати І-V ст. "добою римських впливів". Наявність тут римських монет свідчить швидше про торгівельні зв'язки з Римом, аніж про суцільну романізацію населення. Велику наукову полеміку викликали пам'ятки черняхівської культури, про етнічне походження яких сперечалися вчені усього світу. Багато вчених (Рейнеке, Баран, Гороховський, Магомедов та ін.) висловлювали думку про готське походження черняхівської культури. Ця полеміка, безперечно, набула занадто ідеологічного спрямування, особливо в 40-50 pp. Регіональні дослідження українськими вченими черняхівської культури переконливо довели, що вона має різноманітні локальні особливості, притаманні слов'янським племенам уличів, тиверців, волинян, полян та іншим етнографічним групам півдня України.

Нестор-літописець докладно описує місця розселення слов'ян: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиняни, а улутичі, тіверці сиділи по Бузі і по Дніпру і присидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скуф".14

Отже, в часи, коли писався літопис, була ще живою пам'ять про скіфських предків слов'ян, хоча назва ця залишалася переважно у греків (пор. також в козацьких переказах - Скупа Вкраїнська).

У східних степах України з ХІ-ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам'яток - кам'яних "баб", які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки (Михайло Брайчевський), хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу (Микола Чмихов).

Радянська історична наука нав'язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдино-правильним вважався погляд на походження "трьох братніх народів" від одного "спільного кореня", причому - не раніше XIV ст. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов'янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були предками українців: уже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу - звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектура, мистецтво тощо. Мова давніх пам'яток, незважаючи на те, що вони написані старослов'янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції.15

Етнічне виділення українців з маси слов'янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки - шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов'янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, переважна більшість вчених визначає спадкоємний зв'язок українців з людністю Київської Русі.

Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов'янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як суперетнос - група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (напр., слов'яни, угрофіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ. У межах кожного етносу можуть існувати субетноси - певні етнічні групи зі спільними етнографічними особливостями (напр., лемки, бойки, гуцули тощо).

Певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть зовнішності наші предки мали з давніх давен, так само як і зараз мають свої регіональні особливості культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності, і намагаються зберегти й розвинути традиції своїх етнографічних районів.

[1] Див.: Кухарук Ю. Знахідкам - мільйон років // Наука і суспільство. - 1991. - № 11. - С. 79.

[2] Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. - К., 1990. - С. 348.

[3] Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам'ятки зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими.

[4] Печерна Г. Забуті праці про пеласгів // Книжник. - 1992. - № 2. - С. 37.

[5] Історія України: Від праісторії до княжої доби української історії/ Б. Білик, Т. Гриценко, Я. Калакура та ін. - К.. 1992. - С.39.

[6] Див.: Суслопаров М. Найдавніша писемність з берегів Дніпра // Київ. - 1986. - № 9; Суслопарів М. Про пеласгійську мову // Книжник. - 1992. - № 2. - С. 4).

[7] Петров В. Походження українського народу. - К., 1992. - С. 41-42.

[8] Абаев В. О происхождении фонемы у-в славянском // Проблемы индоевропейского языкознания. - М., 1969. - С. 119.

[9] Жовтень. - 1990. - № 1. - С. 106.

[10] Там же.

[11] Василенко Г. Руси. - К., 1990. - С. 20-34.

[12] Див.: Спогади Пріска Панійського // Книжник. - 1991. - №№ 2-6.

[13] Див.: Йордан. О происхождении и деяниях готов. - М., 1960. - С. 136.

[14] Повість врем'яних літ. - К., 1990. - С. 20-21.

[15] Кримський А. Українська мова - звідкіля вона взялася і як розвивалася // Твори: У 5 т. - Т. 3. - К., 1973. - С. 252-283.

2. АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇНЦІВ

Вони мають ясно-сині очі і ясне волосся.

Геродот

...всі вони високі і надзвичайно міцні; тілом і волоссям не дуже

білі і не русяві, і не впадають зовсім у чорне, а рудоваті всі.

Прокопій Кесарійський

РОЛЬ АНТРОПОЛОГІЇ В ДОСЛІДЖЕННІ ЕТНОГЕНЕЗУ

"Кожний народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії - антропологічний, лінгвістичний, культурний (або етнографо-археологічний)".1

Розглянемо основні антропологічні особливості українців та їхній зв'язок із характерними особливостями людності, що заселяла Україну з давніх часів. Але для початку з'ясуємо деякі поняття та терміни.

Антропологія - наука про походження, еволюцію, закономірності морфологічної і фізіологічної організації людей, людських рас та поширення їх на земній кулі.

Зачатки наукових знань з антропології з'явилися ще в Давній Греції, але як наука вона сформувалась у середині ХІХ ст. Її основоположниками є французький вчений Поль Брока, в Росії Карл Бер, П. Богданов та ін.

Перші антропологічні описи українців були зроблені в 1779 p. Федором Туманським у дописі до Петербурзької Академії наук та в 1786 p. Афанасієм Шафонським у книзі "Черниговского наместничества топографическое описание". Обидва автори відзначають неоднорідність антропологічного складу українців.

Наукові дослідження в цій галузі почалися лише у ХІХ ст. Це були праці Коперніцького та Павла Чубинського.

Вагомий внесок в українську антропологію зробив видатний вчений Федір Вовк (Волков), ім'я якого довгий час замовчувалось навіть у фаховій літературі, а якщо й згадувалось побіжно в деяких періодичних виданнях, то неодмінно з ярликом "буржуазного націоналіста".

Зупинимось докладніше на антропологічних дослідженнях Федора Вовка. Провівши і систематизувавши близько 220 замірів на особах гуцульського походження, він видав книжку "Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини" (Львів, 1908). Ось що Федір Вовк пише про гуцулів: "Населення це відрізняється етнографічно і лінгвістично настільки, що деякі вчені надавали їм навіть не українське, і навіть не слов'янське походження. Здогади ці цілком фантастичні. Різниця ця більш усього має причиною ізольованість географічного положення гуцульських полонин, яке дало можливість втриматись чимало дечому дуже архаїчному, а може, й деяких впливів західних сусідів - румунів та угрів".2 Антропологічні особливості гуцулів такі: високий зріст, переважно темне волосся, хоча є - русяві, очі найчастіше темні (карі), голубих, сірих, світло-зелених очей менше. Федір Вовк робить висновок про відносну чистоту етносу: "Чорнява раса почала у них змішуватися з білою не дуже давно і ще не зайшла у цьому змішуванню дуже далеко".3 У своїх працях дослідник часто порівнює особливості представників різних регіонів. Так, наприклад, гуцули вищі, ніж їхні сусіди бойки і верховинці, а східні українці набагато вищі за галичан, але нижчі за гуцулів. З гуцулами у зрості можуть зрівнятися тільки кубанські козаки (1701 мм). Але тут же він зазначає, що ці обміри зроблені на добірному військовому людові, який історично є нащадком запорозьких козаків. За вимірами Федора Вовка, гуцули найвищі з усіх європейських народів.

У праці "Студії з української етнографії та антропології" він виводить середньоукраїнський антропологічний та етнографічний тип, який найбільше характерний для середньої, а особливо південної смуги України. На думку вченого, українців слід зарахувати до так званої "адріятичної або динарської раси, яку ми воліли би називати слов'янською".4

Динарський антропологічний тип (або раса) поширений у північно-західній Греції (Епір), Югославії (особливо у чорногорців, босанців, південних і центральних сербів), а ряд його рис виявляється у хорватів, а також у більшості словаків, українців Карпатської зони і в ряді районів Чехії, північних румунів.

Звичайно, після Федора Вовка українська антропологія як наука поповнилася новими дослідженнями. Ряд вчених внесли свої корективи в характеристику українського антропологічного типу, проте величезна заслуга вченого та його учнів полягає насамперед у тому, що вони показали українців як єдиний народ, що має однорідний антропологічний тип, з незначними варіантами. І це в той час, коли деякі російські й польські вчені намагалися заперечувати існування єдиного українського народу, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків.

Федір Вовк, як і інші прогресивні вчені за кордоном (Реклю, Амі, Денікер), вказував на антропологічну близькість українців до південних слов'ян.

У 30-х роках наукові антропологічні центри в Україні були ліквідовані, а ряд вчених-антропологів репресовані. Майже три десятиліття антропологічні дослідження в Україні не проводилися. Лише в кінці 50-х років, завдяки наполегливості Максима Рильського, Костя Гуслистого та інших вчених при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР була створена група антропології.

В 1956-1963 pp. співробітниками цієї групи була організована антропологічна експедиція під керівництвом Василя Дяченка. Деякі зібрані експедицією антропологічні матеріали відрізняються від тих, що зібрані школою Федора Вовка. Наприклад, середній зріст чоловіків-українців збільшився від початку століття на два сантиметри. Кольори очей переважно змішаних відтінків, темнооких найбільше у Карпатах (15-18 % всього населення), а також у деяких районах півдня Полтавщини, Дніпропетровщини, Поділля. Такі розбіжності пояснюються переважно новішою методикою визначення деяких ознак: наприклад, кольору очей,5 волосся, висоти обличчя (відстані між верхньоносовою точкою та краєм підборіддя) тощо. Отже, в цілому матеріали Федора Вовка і його школи узгоджуються з підсумками роботи експедиції.

У 1965 р. вийшла монографія Василя Дяченка "Антропологічний склад українського народу", яка і нині залишається чи не єдиним фундаментальним дослідженням з антропології українців. Нині продовжується збирання антропологічних матеріалів для комплексного вивчення походження народів України, в т.ч. кримських татар, гагаузів, караїмів, кримчаків, понтійських греків та ін.

При вивченні антропології слід врахувати такі особливості:

1) Епохальні зміни в антропологічній будові будь-якого етносу, в т.ч. й слов'ян, - це випрямлення нахилу лоба, зменшення зміни рельєфу черепа, форма черепа в ряді випадків стає брахікефальною.6 Дослідники відзначають більшу масивність черепа і кісток давніх археологічних знахідок порівняно з пізнішими антропологічними типами.

2) Відмінності в давніх і сучасних черепах можуть пояснюватися також рядом механічних і хімічних причин. Залежно від вмісту солей у ґрунті, вологості, від тиску землі, різних температур кістяки погано зберігаються, іноді зазнає змін їхня будова, розміри (особливо поперечний і висотний діаметр), лоб інколи робиться більш похилим. Такі явища прийнято називати посмертною деформацією.

3) Досягнення антропологічної науки останніх десятиліть дали можливість з достовірною точністю відтворити зовнішній вигляд людини за її черепом. Такі реконструкції належать до галузі прикладної антропології. Хоча ця наука й виробила основні прийоми і методи відновлення обличчя, проте слід врахувати також і можливі похибки при відтворенні зовнішності людини за її черепом. Цікаво, що успіхом увінчалася спроба відновлення портрета скіфського царя Скілура за знайденим черепом при розкопках мавзолею Неаполя Скіфського. Скульптурний портрет, реконструйований Михайлом Герасимовим, збігся із зображенням царя на монеті.

4) Іноді дослідників може ввести в оману спільність антропологічних ознак у далеких за походженням народів. Причиною такої схожості часом бувають подібні природні умови, в яких живуть ці народи. Таке явище прийнято називати конвергенцією. Навіть схожість предметів матеріальної культури не завжди свідчить про етнічну спільність.

Завдання палеоантропології - вивчення процесу формування типу людини з урахуванням епохи та території її існування, порівняння викопної людини з сучасною. Не слід забувати також про тісний зв'язок антропології з гуманітарними науками. Не даремно Михайло Грушевський вказував, що вивчення нашої праісторії мусить спиратися на археологію, антропологію, порівняльне мовознавство, порівняльну соціологію і фольклор.

За даними палеоантропологічних досліджень останніх десятиліть можна з певністю визначити, що населення Подністров'я і Західної України ІІІ тис. до н.е. (трипільська археологічна культура) належало до середземноморського типу: це були вузьколиці люди з тонкими кістками черепа, схожі до мешканців Балканського півострова та Східного Середземномор'я. В курганах степової зони епохи бронзи до початку ІІ тис. до н.е. переважає масивний кроманйонський тип. З цього часу поступово відбувається процес грацилізації (ослаблення рис, характерних для кроманйонського типу): кістки черепа стають тоншими, ширина обличчя зменшується, його рельєф набуває більшої витонченості. Це цілком закономірні зміни. Тому ряд дослідників визнають населення І тис. до н.е. певною мірою спадкоємцями людності попередніх археологічних епох. Так, скіфи Приазов'я і Подніпров'я мають спільний антропологічний тип із своїми попередниками, хоча вже більш витончений. Але сармати (ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.) відрізнялися від скіфів брахікефалією,7 що може свідчити про домішки більш східного типу. Форма мозкової коробки у сарматів округліша, ніж у скіфів. Населення черняхівської археологічної культури (І половина І тис.н.е.) суттєво не відрізнялося від скіфів, хоча, як відзначають багато дослідників, їхні че репи більш грацильні і трохи меншого розміру. Проте питання етнічної належності черняхівців час від часу викликає дискусії. Причиною цього є найбільш змішаний характер матеріальної культури, а також велика варіантність розмірів і рельєфу черепів, хоча загалом вони дуже близькі до черепів скіфського часу. Отже, є всі підстави вважати черняхівську культуру місцевою (Середнє Подніпров'я), а черняхівський антропологічний тип прийняти за основу при формуванні слов'янського населення.

Тетяна Кондукторова проводила порівняльний аналіз черняхівських черепів з германськими і прийшла до висновку, що вони мають значні відмінності, тому немає підстав говорити про домішки готського етнічного елемента.

Східнослов'янські племена початку ІІ тисячоліття н.е. були кількох типів. Сіверяни - довгоголовий, вузьколиций тип з сильно виступаючим носом. Древляни - довгоголовий широколиций тип з сильно виступаючим носом. Поляни - середньоголовий вузьколиций тип з відносно невеликим черепом. Середньовічне населення Середньої Наддніпрянщини має схожий тип із скіфським населенням попередніх епох, з яким воно, безперечно, мало генетичний зв'язок.

Соматична антропологія вивчає тіло живих людей методами антропометрії: анатомічні, генетичні, дактилоскопічні, гематологічні, одонтологічні особливості; а також здійснює описи форм тіла, рис обличчя, пігментації тіла (кольору), кольору волосся методом антропоскопії.

Антропометричні дослідження сучасних українців доводять, що середній головний покажчик у них 83-83,5. А для українців Полісся, Рівенщини, Житомирщини середнім є 85,5. Це високий покажчик і в порівнянні з іншими слов'янськими народами: болгари - 78, росіяни - 80 (в деяких регіонах 81-82).

Цікавою галуззю антропології є етнічна дерматогліфіка, яка досліджує малюнки та капілярні лінії на руках у зв'язку з етнічною належністю людей. Виявлено, що кожна раса відзначається своїми особливостями і це найкраще видно на пальцях. Подивившись на відбитки пальців, ми можемо розгледіти своєрідні завитки, закрути, які, поєднуючись з іншими лініями, утворюють маленькі трикутники чи "трипроменеві зірочки". Ці значки прийнято називати дельтами. Отже, на одному пальці буває переважно одна - дві дельти (однодельтові і дводельтові пальці). Загальна кількість дельт на обох руках (на десяти пальцях) називається дельтовим індексом.

В Україні найнижчий дельтовий індекс (середній 12-13): на Правобережжі і в Поліссі 11,6-12, у Карпатах 13-13,6.8 Порівняємо: для росіян середнє до 15, для негроїдів 10-13, для монголоїдів та австралоїдів 16-17.

Серед інших галузей антропології можна назвати ще етнічну одонтологію, яка досліджує етнічні різновиди зубів. Шляхом створення численних зліпків із зубів вчені встановлюють типові узори борозен жувальної поверхні зубів. Навіть найскладніший узор можна висловити формулою. З допомогою таких методів можна простежити картину расових відмінностей. Складаються одонтологічні типи.

Українці мають два типи зубів. Південний грацильний тип поширений у Карпатах, Середньому Подніпров'ї. Середньоєвропейський тип має невелике поширення.

Одонтологічний тип визначається за першим нижнім моляром (кутнім зубом). Для українців характерний 4-х горбковий нижній моляр. Кількість лопатоподібних різців в українців дорівнює нулю. Лопатоподібні різці переважають у монголоїдів.

Росіяни мають два типи зубів: середньоєвропейський і північно-фінський. Для них характерний шестигорбковий нижній моляр. А лопатоподібність різців (6%) є спадком монголоїдного типу.

На думку багатьох антропологів одонтологія найточніше серед усіх галузей антропології відбиває етнічні зв'язки. До того ж вона дає цінний матеріал палеоантропології, оскільки в археологічному матеріалі зуби добре збережені порівняно з іншими кістками.

У формуванні антропологічних типів Східної Європи і Азії можна виділити такі етапи:

1. Середній палеоліт - неандертальська стадія розвитку - вироблення деяких рис, притаманних сучасним расам.

2. Верхній палеоліт і неоліт представлений незначною кількістю знахідок, але вони вказують на переважання європеоїдів у Криму, монголоїдів в районі нинішнього Красноярська.

3. У Трипільську епоху ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е. відбувалося формування сучасних європеоїдних рас. Відзначається також певне змішування з монголоїдами на межах контактів, тобто на межі Європи і Азії.

4. У ранню пору неометалу ніяких особливих змін в антропологічному складі Східної Європи не відбулося.

5. У І тисячолітті н.е. відбуваються зміни в географії розселення рас. Ареал поширення європеоїдів звужується. Відбувається заселення азіатської частини земель монголоїдами, які змішуються з автохтонним населенням. Але формування слов'янських племен значними змінами в расовому складі не супроводжується.9 У цей же час відбувається процес грацилізації черепа та збільшення черепного покажчика як серед слов'ян, так і серед фіннів. Фінни наі сході і на півночі зберігають давнішу монголоїдну домішку.

etno.iatp.org.ua


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Галина Лозко. Українське народознавство 2
СУЧАСНІ АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇНЦІВ

  12-22-2006    Views: 2860   
article Галина Лозко. Українське народознавство 3
3. ЕТНІЧНІ ТА Г

  12-22-2006    Views: 2139   
article Галина Лозко. Українське народознавство 4
СЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА

  12-22-2006    Views: 2391   

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4