ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Видатні постаті краю .: ОЛЕСЬ БАБIЙ

ОЛЕСЬ БАБIЙ

Роман ЗАВАДОВИЧ (Чiкаґо, США)

ОЛЕСЬ БАБIЙ

Улiтi 1919 р. об'єднанi українськi армiї, Надднiпрянська й Галицька, бравурним наступом наближалися до Києва. Вiдступаючи в переполосi на схiд, розгромленi большевики запалили м. iн. мiстечко Соколiвку на Житомирщинi. Український наступ проходив серед небувалого морального пiднесення. То був рiдкий у нашiй iсторiї свiтлий момент, коли збройнi сили всiєї соборної України, стиснутi в один залiзний кулак, розбивали ворожий спротив i, здобуваючи перемогу за перемогою, пiдходили до злотоверхого Києва.

Тож не диво, що спостерiгаючи цей переможний воєнний похiд i беручи в ньому активну участь, молодий старшина УГА, Олекса Бабiй, iдучи за природним нахилом своєї поетичної душi, тут, пiд Соколiвкою, у лiсi, написав два вiршi, два плоди свого захоплення величним iсторичним моментом. Тут вiн був свiдком, як плiч-о-плiч iз своїми надднiпрянськими братами дружно марширували в бiй частини славнозвiсної бриґади Сiчових Стрiльцiв пiд наказами своїх старшин. Обидва вiршi, перший iз них пiд бадьорим заголовком "На Київ!" i другий – "Привiт Сiчовим Стрiльцям", були незабаром опублiкованi у вiйськовiй газетi "Стрiлецька думка", що друкувалася у мiстечку Старокостянтиновi. То були першi друкованi поезiї Олеся Бабiя. Отож, серединою 1919 р. датується його лiтературний дебют, звичайно, момент не самого народження, а прилюдного визнання поетичної музи нашого вiдомого й заслуженого працiвника пера.

Вiд того часу творче перо Олеся Бабiя вже не знало спочинку. Пiсля бравурного Київського походу прийшли сумнi часи, вiдступи, чотирикутник смерти i далi тотальне поневолення почетвертованої полiтичними кордонами Української Землi. Нелегке завдання поета, що оспiвує долю й недолю своєї Батькiвщини та рiдного народу, що словами вiри й надiї у краще завтра намагається пiддержати патрiотичного духа серед своїх землякiв, а для ворогiв свого народу має тiльки бунтарнi слова докору-прокляття. Однак, з раз вибраного шляху молодий поет не зiйшов, бо поезiя була його призначенням.

Олесь Бабiй уродився в селянськiй родинi в мiсцевостi Середнє Калуського повiту, на галицькому Пiдкарпаттi. Початкову освiту одержав в недалекому мiстечку Войниловi, середню – в Калушi, Чортковi та Львовi, а академiчну – в чеськiй Празi, де завершив студiї званням доктора фiлософiї. 17-рiчним юнаком зголосився до вiйськової служби в Леґiонi Українських Сiчових Стрiльцiв. Але австрiйська влада, обмежуючи числовий склад Леґiону, перенесла багато стрiльцiв до своїх вiйськових частин. I так Олесь Бабiй опинився в 9. полку пiхоти та був висланий на протиiталiйський фронт. По розпадi австрiйської монархiї вiн вступив, як старшина, до Української Галицької Армiї. По вiйнi працював у Львовi як журналiст. У 1931 роцi польський суд засудив його на 4 роки тюрми за участь у Конґресi українських нацiоналiстiв у Вiднi. На початку 2-ї свiтової вiйни, коли червона армiя зайняла Захiдню Україну по Сян i Буг, перейшов зо Львова на захiд i був шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем ґiмназiї в Холмi. В останньому роцi вiйни виїхав до Нiмеччини, 4 роки прожив у таборах перемiщених осiб у Карльсфельдi та Мюнхенi, а потiм переселився до Чiкаґо, де перебуває й досi.

Творчiсть нашого письменника охоплює здебiльшого жанр поезiї, але писав вiн також мистецькою прозою оповiдання, повiстi, як теж лiтературно-критичнi твори. Його вiршотворення сягає однаковою мiрою так у дiлянку лiрики, як епосу ...До дiлянки мистецької прози належить збiрка оповiдань "Гнiв" (1922. р.), повiсть iз життя УСС "Першi стежi" (1930) i повiстi "Останнi" та "Двi сестри" (1938). У всiй творчостi Бабiя чiтко вирiзняються такi тематичнi цикли: визвольно-воєннi переживання, селянська праця, краса природи, <M%-1>а також особиста любовна та фiлософсько-рефлексiйна лiрика.<D%0>

Вартiсть українського письменника можна оцiнювати не тiльки мiркою популярности його творiв серед рiдного народу, але також мiркою ненависти, з якою ворог переслiдує його й нищить його твори. I так, польський уряд заборонив два твори Олеся Бабiя: "Перехрестя" i "Гуцульський курiнь". Большевицький режим, звичайно, засудив узагалi всю творчiсть Бабiя, але пiд цим оглядом показовою була доля двох повiстей – "Останнi" та "Двi сестри", виданих напередоднi 2-ої всесвiтньої вiйни. Заставши у Львовi приготованi до продажу наклади цих повiстей, большевики негайно спалили їх до останнього примiрника. Цей факт i служить виясненням на питання, чому деякi твори Олеся Бабiя зовсiм або майже зовсiм невiдомi українськiй громадськостi.

... У тому сила й чар лiтератури, що вона може воскрешати картини минулого. I у творах Олеся Бабiя оживають свiтлi моменти прогомонiлої визвольної боротьби, а творче перо вичаровує в уявi недавнi днi слави, визволення Києва, всенародню радiсть, що, мовляв, "Вкраїна вiльна буде, бо комунiстiв поборов Петлюра", створення Карпатської України тощо. Але на змiну ясним картинам приходять темнi, червонi вiд крови, хоча не менш героїчнi й вартi письменницького пера. У таборах перемiщених осiб постає найбiльший ромiром епiчний твiр Олеся Бабiя – поема "Повстанцi", на яку кинула свою дантейську тiнь жахлива трагедiя, що сталась у родинi поета пiсля другого загарбання Захiдньої України большевиками: варварська розправа над членами його найближчої родини, один iз незчисленних ворожих злочинiв, що скоївся в розпалi боротьби вже не армiй, а цiлих народiв, коли

Сини чорнозему, селяни,

Йшли в невiдоме, у незнане,

Готовi на бої, на труд;

Щоб оминути гнiт, поталу,

Пiшли, як предки над Каялу,

Пiд Берестечко i до Крут.

Була їх мiццю тiльки вiра,

Пiдмогою – братiв офiра,

Вождем був крови зов i клич;

Були повстанцям за твердинi

Лиш села, змiненi в пустинi,

А захистом – лiс, темна нiч.

(З поеми "Повстанцi")

Чи може марно пропасти в iсторiї така фаталiстично-героїчна настанова до дiйсности? Навiть тодi, коли треба визнати гiрку правду словами "Бiй програний!" На це дає єдино правильну вiдповiдь фiнал поеми:

Бiй програний!.. В нас жертв багато,

та в свiтi не загине й атом,

i вiчно житиме наш труд,

так, як живе в народних жилах

труд Осьмомисла i Данила,

князiв, що боронили люд.

Так споконвiку в Божiм плянi

було повстання партизанiв

i хоч схилився їхнiй стяг,

то Україна в силах дужча,

бо вже мiцнiла в наших душах,

в дiлах повстанцiв i серцях.

Олесь Бабiй – активний борець за народню справу, ветеран визвольної вiйни, член українського патрiотичного пiдпiлля i полiтичний в'язень – свiдомо вибрав собi такий поетичний напрям, в якому його перо могло б зробити якнайкращу прислугу тiй самiй народнiй справi: щоб найширшi круги читачiв, а передусiм молодь, розумiли його твори, щоб в українську душу проникли просто й безпосередньо творчi думки й iдеї – одним словом, щоб поезiя, не перестаючи бути собою, могла сповняти свою суспiльно-моральну конструктивну й освiдомну ролю.

Цим треба пояснити слова Олеся Бабiя, що вiн, творячи свою поезiю, не думав про ту чи iншу лiтературну моду, а шукав способiв, щоб якнайбiльш природно, ясно i зрозумiло передати iншим те, що лежало в нього на серцi. Тому Бабiй мав завжди свого читача, мав його i мiж iнтелiґентами, i мiж робiтництвом, i мiж селянами. Яснi й переконливi, наче з каменю кованi слова його творiв лунали на сценi пiд час нацiональних iмпрез i передавалися пiвголосом пiд час таємних сходин пiдпiльникiв. Чули їх навiть учасники польського суду над Бабiєм, де голосно читались уривки з "Гуцульського куреня" як один iз доказових матерiялiв прокурора. Твори нашого письменника пiшли з ним на вигнання, щоб по таборах i на нових мiсцях поселення пiдтримувати духа рiдних людей-емiґрантiв. Ми певнi, що й там, на Рiдних Землях, його твори не пропали безслiдно – вони дiють i промовляють до непокiрних душ голосом великої надiї, мотивом Лесиного "контра спем сперо".

Вiдбилися на творчостi Бабiя також емiґрантськi настрої. Їх слiд глибокий, їх вислiв сповнений важкої туги. Але це не безнадiя, а тiльки образ того, що живе в душi справжньої людини, патрiота, позбавленого власної батькiвщини. Треба ще додати, що, крiм лiтературної творчости, Олесь Бабiй проявив себе пером на таких дiлянках працi, як лiтературна критика, журналiстика i публiцистика. Вiн є автором кiлькох оглядiв лiтературно-громадської дiяльности М. Шашкевича, О. Ю. Федьковича, У. Кравченко, Олени Телiги, О. Ольжича й iн. Ще у Львовi вийшла окремою публiкацiєю його розвiдка про видатного лiтературознавця i критика Миколу Федюшку-Євшана, а у львiвському "Вiснику" була опублiкована довша розвiдка про фiлософа Нiцше. З того часу походить також сонет Бабiя "Нiцше", що його вiдмiтив Яр Славутич у своїй книжцi п. з. "Модерна українська поезiя" (1950.р.).

Як журналiст Олесь Бабiй працював у редакцiях таких львiвських часописiв, як "Дiло" й "Українськi вiстi". За фахом вiн учитель, хоч у шкiльництвi був дiяльний недовго. Нагляд за органiзацiєю шкiл на Пiдляшшi, ґiмназiя в Холмi, таборовi ґiмназiї в Карльсфельдi та Мюнхенi на Фрайманi, а тут, у Чiкаґо, школа українознавства при "Учительськiй Громадi" – це мiсця його педагогiчної працi.

I тепер наш письменник у вiльнi вiд заробiтньої працi години пересиджує за письмовим столом. Мiж iншим, переглядає й хоче перевидати свої повiстi, знищенi червоними пiд час їх першого наїзду на Львiв у 1939.р.

I так за творчою працею та за важкою боротьбою з життям i за життя проминув уже 41 рiк вiд того моменту, коли молодий поет пiд свист куль писав вiрш "На Київ!", вiрш, що став неначе провiдним гаслом його творчости. Бо ж характер творчости Бабiя, що не уникав мотивiв i особистого характеру, передусiм громадський, наставлений на розбудження нацiонального духа в рiднiм народi i на збереження його перед смертоносними подихами iсторичної чорної бурi. Його творчiсть природня, без пози, без штучних ефектiв – у нiй сплелися гармонiйно два елементи – людський i нацiональний.

Вiримо, що Олесь Бабiй ще не доспiвав своєї пiснi до кiнця. Але й те, що зробив для свого народу, було доброю, корисною роботою, вiрною службою Батькiвщинi. Є за що сказати поетовi "спасибi"!

Маємо надiю, що його перо додасть ще не одну добру рiч до дотеперiшнього лiтературного дорiбку i що, скорiш чи пiзнiш, все-таки сповняться спiвзвучнi з усiм народом його бажання й поетичнi вiзiї, започаткованi отим першим i все ще донинi актуальним юнацьким покликом – "На Київ!".

Журнал "Овид" (Чiкаґо), 1961.– Ч. 2

 

Тарас САЛИГА (Львiв)

"ГЕЙ, СIЧ IДЕ, КРАСЕН МАК ЦВIТЕ..."

...Помiтною постаттю в захiдноукраїнському лiтературному процесi був Олесь Бабiй. Творча нива Олеся Бабiя була дуже плiдною. Починаючи з 1921 року, майже щороку в нього виходила книга, а писав вiн поезiю, прозу, п'єси, лiтературнi есе на теми рiдної та европейської лiтератури, публiцистику.

Поетовi, який скуштував важкої жовнiрської долi в цiсарськiй армiї, пройшов фронтовими дорогами українсько-польської вiйни, а згодом знав про хiд соцiалiстичних перетворень на Схiднiй Українi й водночас про репресiї та жахливий сталiнський терор, про голод, пристати раз i назавжди на виразну полiтичну позицiю було майже неможливо. Отже, у чомусь вiн був переконаний, в чомусь суперечливий, а в чомусь помилявся. Та нiколи не поступався любов'ю до рiдної землi i рiдного народу. Вiн мав свої погляди на життя, де альтернатива мiж добром i злом виражалась любов'ю i ненавистю. З любовi, з високих патрiотичних чуттiв вiн стає поетом стрiлецької героїки i слави, з ненавистi – осуджувачем катiв народу:

Нехай, нехай лишаєм вам

Степи, поля, своїх батькiв;

Нехай ще раз прийдеться нам

Пiд крик i регiт хижакiв

Кидати наш героїв край –

Нехай,

Нехай гуляє тут ще раз

Кривавий меч грiзних катiв.

Та знайте ви! Ще прийде час –

Кайдани знов зiтре наш гнiв!

З руїни вiльний встане край –

Нехай!

Сiчова тема в поезiї має багато аспектiв. Скажiмо, приваблює у нiй мотив молодого стрiлецького героїзму, в iнших вiршах падають болем на серце недоля рiдного краю, нужда народу.

Доречно говорити про епiчнiсть поезiї О. Бабiя. Вiн мiг легко й невимушено будувати сюжет, майже не вiдчуваючи опору матерiалу. Правда, при цьому проривалось у вiрш багато такого, що мусило б залишитись за його межами. Раннiй О. Бабiй був вимогливiшим до себе, бiльше дбав про форму, слiдкував за версифiкацiєю, будував цiкаву строфiку.

Київ! Поклiн тобi, поклiн!

До твоїх стiн

Iду з Карпат, врагами гнаний.

Ти ж паном був дитинних снiв,

З тобою я ридав – радiв,

Тебе я бачу – мiй коханий!

Стихiя поетичного аванґардизму небезуспiшно ставила свою печать на образну та стилiстичну палiтру поета:

Народ, утомлений в боях,

Упав хрестом у пил, на шлях,

Тернистий шлях...

Регочуть Юдинi сини...

Мiняйлiв чернь кричить: "Розпни!"

"Розпни, розпни!"

Вибираючи з поезiї О. Бабiя здоровi зерна, не закриваємо очi на її вади. Однак на вадах зараз не наголошуємо, тому що за них, як кажуть, уже заплачено i переплачено багатолiтнiм замовчуванням творчостi письменника. Тож говоримо тiльки про позитивне. Розумiється, i про те, що О. Бабiй реаґував на варварське сталiнське свавiлля. Вiн присвятив вiрш пам'ятi Грицька Чупринки, розстрiляного сталiнськими карателями ("Лицар Сам"), пам'ятi Дмитра Фалькiвського ("Пiсня про в'язня на островах Соловецьких"), поетесi Оленi Телiзi – вигнанцi з рiдного краю.

У поезiї О. Бабiя є своя нить зв'язку з поезiєю "молодомузiвцiв", зокрема з В. Пачовським. Маю на увазi так званi поетовi "еротики", що в основному ввiйшли до збiрки "За щастя оманою". Його iнтимнi вiршi сповненi краси почуттiв молодої людини, в них домiнує чиста, здорова мораль, шляхетнiсть поведiнки лiричного героя:

Багатi на красу свiти, цiла земля

I зорi в ясну нiч i небо срiбнолуке,–

Та як часом краси в душi запрагну я,

То згадую тодi твої лиш нiжнi руки.

Iнтимна лiрика О. Бабiя має досить щедру гаму настроїв, включаючи й настрої медитативностi.

Словом, поетичний доробок О. Бабiя багатий. Навiть якщо дивитись на нього лише в тематичному розрiзi, то це вимагало б розлогої розмови. Яка саме тематика цiкавила поета, можна означити хоча б такими назвами його творiв: "На шпилi Говерлi", "Могила Довбуша", "На фронтi", "Полоненi", "За Збруч", "Крик голодних", "Iзольда", "На нашiй Голгофi", "На Макiвцi", "Пiд Крутами", "Лист в'язня". Тут поряд з пейзажною лiрикою лiрика суспiльно-полiтична, соцiального звучання, iсторичнi мотиви, культурологiчнi, героїко-визвольнi iнтонацiї тощо.

Поет не тiльки героїзував людину в складних умовах боротьби, а й дослiджував її у певних психологiчних зламах, у внутрiшнiх процесах:

Читачу мiй! Не думай лиш, будь ласкав,

Що всi стрiльцi i всi гуцули мої

Це були лиш самi якiсь герої,

I що у них не падав дух нi разу!

Справдi, у розлогiй поемi "Гуцульський курiнь", звiдки взято цi рядки, поет вiдтворив багато ситуацiй, де в складних умовах нацiонально-визвольної боротьби бачимо i пiднесенiсть духу людини, i драматичнi моменти її сумнiвiв та болiснi митi зневiри.

З кн. : Т. Салига. Продовження.

Лiтературно-критичнi студiї.– Львiв: Каменяр, 1991 р.

 

Федiр ПОГРЕБЕННИК (Київ)

З ДУМОЮ ПРО РIДНУ ЗЕМЛЮ

Письменники-прикарпатцi в емiґрацiї

(Уривок)

З часу утвердження в Українi сталiнського тоталiтарного режиму не було змоги науково-об'єктивно розглядати українську лiтературу, культуру загалом у її цiлiсностi, сукупностi всiх складових частин, як живий i єдиний нацiональний органiзм.

Це – одна з трагедiй нашої культури, один iз злочинiв системи, яка вiдрубувала вiд живого дерева те його гiлля, що, беручи свiй початок в рiднiй землi, живлючись її соками, змушене було вiдгалужено проростати поза Україною. Адже всi тi духовнi цiнностi, що творила українська душа на чужинi, переносячи невимовну тугу за Вiтчизною – чи то Наддiпрянською, чи Захiдною Україною, все те, що осяяне любов'ю до неї, де б воно не творилося – в Канадi, США, Арґентинi, Бразилiї чи iнших країнах,– здавалося б, має бути вiдоме i доступне на рiдному материковi, який живив i живить ту дiаспорну душу великою творчою силою i свiтлою надiєю, особливо в наш час, сьогоднi.

Для України i в iм'я України творили i творять, жили i живуть всi справжнi мистцi-патрiоти – вiд народних поетiв до загальновизнаних у свiтi талантiв.

Перед нами невiдкладне завдання – об'єктивно осмислити й оцiнити творче надбання мистцiв української дiаспори в минулому i сучасному, зробити його надбанням на рiдних землях, виправити ту шкоду, якої завдано насильницьким вiдлученням бiльшовицьким режимом вiд материкової культури майже всього того, що створили в емiґрацiї українськi письменники, композитори, художники, вченi у рiзних галузях культури i науки. У кожному краї, у кожнiй областi мусять над цим думати, мусять цiкавитися долею своїх землякiв-емiґрантiв, дослiджувати їхню дiяльнiсть поза межами України в сферi матерiальної i духовної культури. Маємо почуватися цiлим народом, де б не жили окремi його частини, маємо розглядати свою культуру як єдину, де б вона не розвивалася...

Найпомiтнiшими творчими особистостями прикарпатської дiаспори є Олесь БАБIЙ (1897–1975) – уродженець села Середнє, тепер Калуського району Iвано-Франкiвської областi, Святослав ГОРДИНСЬКИЙ (нар. 1906), родом iз Коломиї, та Богдан БОЙЧУК (нар. 1927 р.), з села Бортники (тепер Лiсове) Тлумацького району тiєї ж областi.

За винятком Б. Бойчука, вони почали лiтературну дiяльнiсть у 20–30-i роки на рiднiй землi, увiйшли в лiтературу як талановитi мистцi в умовах Захiдної України, вiдiгравали в її духовному життi помiтну роль як громадсько-культурнi дiячi:

О. Бабiй молодим юнаком пройшов дорогами визвольної вiйни як воїн Української Народної Республiки. Разом з армiєю УНР опинився в Польщi. Був iнтернований. Утiк з табору, розгорнув антишляхетську полiтичну дiяльнiсть, зазнав арештiв, тюрем як член ОУН.

До 1939 р. О. Бабiй видав шiсть збiрок поезiй, п'ять прози, монографiю про Миколу Євшана (1930), тобто глибоко вкорiнився в лiтературi як поет i прозаїк, виробив собi iм'я талановитого письменника-символiста.

В українськiй поезiї мiжвоєнного часу О. Бабiй виявив себе як спiвець "стрiлецької слави" (рання творчiсть) i як поет фiлософсько-рефлексiйного складу, якого цiкавить вчення Христа i думки Нiцше, погляди вчених на свiт, на життя i смерть (поема "Гiмн землi"). Елементи символiзу в поетицi раннього О. Бабiя перехрещуються з фольклорними образами, засоби алегорiї збагачуються поетичними парадоксами.

О. Бабiй емiґрував за океан, маючи вже чималий художнiй доробок i творчий досвiд. Чужина збагатила поета новими життєвими враженнями, загострила вiдчуття втраченої Батькiвщини, до якої мистець весь час звертався i в думках, i в своїх вiршах та поемах. Тугою i болем за рiдною землею, вiрою в її нацiональне вiдродження пройнятi його поеми i збiрки поезiй "Жнива" (1946), "Свiт i людина" (1947), "Повстанцi" (1956). Слово поета стає бiльш виваженим, сповнюється громадянською напругою. Паралельно з творчiстю в галузi поезiї й прози поет багато перекладає (твори Шеллi, Шекспiра, Гемiнґвея та iн.), дослiджує творчiсть англiйських письменникiв (монографiя "Вiльям Шекспiр", 1965), займається публiцистикою. Певною мiрою О. Бабiй внiс в українську лiтературу дiаспори вiдгомiн лiтературних дискусiй i пошукiв в Захiднiй Українi, виступивши як активний їх учасник, носiй традицiй символiзму. Але поет не подiляв теорiй аполiтичностi письменства, його символiзм не абстрактний, не безнацiональний, а щiльно пов'язаний з традицiями нацiонально-визвольної боротьби в Українi i їх вiдображенням у художнiй лiтературi.

1992 р.

 

Iван РУСНАК, Любов КОРЧИНСЬКА (Чернiвцi)

ВИСОКИЙ СВIТ ПОЕЗIЇ ОЛЕСЯ БАБIЯ

Рiзна доля судилася сiчовим стрiльцям. Однi зросили кров'ю стражденну землю України, iншi – опинилися далеко-далеко вiд неї (хто – в сталiнських концтаборах, хто – в емiґрацiї, в Захiднiй Европi чи за океаном). А були й такi, що пiсля всiх поневiрянь повернулися в рiднi краї i продовжили перервану визвольними змаганнями, а водночас i натхненну ними найважливiшу справу свого життя. До останнiх належав i Олесь Бабiй, чиє iм'я вiднедавна знову засвiтилося на екранах нашої пам'ятi i згадується все частiше й частiше у славнiй когортi таких поетiв-сiчовикiв, як Роман Купчинський, Юрiй Шкрумеляк, Левко Лепкий, Василь Бобинський – поетiв-патрiотiв, якi назавше прославили себе стрiлецькими пiснями, непохитною вiрою в те, що Україна буде суверенною, матиме славу i волю.

Народився Олесь (Олекса) Бабiй в селi Середнє, тепер Калуського району Iвано-Франкiвської областi, у багатодiтнiй селянськiй родинi. Олекса був шостою дитиною в сiм'ї, та неписьменнi батьки, Йосип i Катерина, помiтивши потяг свого найменшого сина до навчання, вiддали його в науку. Правда, її невдовзi перервала перша свiтова вiйна... Пiд час бойових походiв i кровопролитних атак, у щасливi години перемог i гiркi часи поразок гартується свiтогляд українського патрiота, викристалiзовується його поетичний талант...

У 1925 роцi О. Бабiй увiйшов до складу редакцiї журналу "Нацiональна думка", який в квiтнi 1924 року видавала "Група української нацiональної молодi", i згодом став його редактором. Коли на змiну цьому часопису в сiчнi 1928 року починає виходити орган Проводу українських нацiоналiстiв "Розбудова нацiї", поет в одному з перших його номерiв друкує статтю "Революцiя чи контрреволюцiя". Талановитий поет i публiцист був учасником I-го Конґресу українських нацiоналiстiв (сiчень-лютий 1929 року), де очолював культурно-освiтню комiсiю i виголосив доповiдь "Лiтература i мистецтво". За участь у цьому конґресi та за антидержавну дiяльнiсть польськi властi в листопадi 1931 року заарештували його. На початку вересня 1932 року суд винiс вирок: 4 роки тюрми. Перебуваючи пiд слiдством, О. Бабiй написав "Марш нацiоналiстiв", що був надрукований у журналi "Розбудова нацiї" за сiчень-лютий 1932 року з таким повiдомленням: "Iз надiсланих проєктiв тексту гiмну ОУН прийнято проєкт, поданий одним з наших найвизначнiших поетiв, що запроторений у ворожу тюрму". На той час О. Бабiй був уже автором чотирьох поетичних збiрок: "Ненависть i любов" (1921 р.), "Поезiї" (1923 р.), "Перехрестя" (1930 р.), "За щастя оманою" (1930 р.).

Протягом 30-х рокiв О. Бабiй часто виступає з публiцистичними статтями, лiтературними есе на сторiнках численних галицьких часописiв, пише повiстi "Першi стежi" (1931 р.), "Двi сестри" (1938 р.), "Останнi" (1938 р.), якими тодi буквально зачитувалася галицька молодь, видає книгу поезiй "Пожнив'я" (1939 р.).

У грiзнi роки воєнного лихолiття, незадовго до розгрому фашизму, Олесь Бабiй, 47-рiчний письменник i вчений, залишає рiдну землю, щоб нiколи вже не ступити на неї. Доля емiґранта (а вiн свiдомо вибрав її) повела його до Захiдної Европи, а звiдти – в США. Тут, у мiстi Чiкаґо, поет працював у мiсцевому унiверситетi, в редакцiї українського часопису. В емiґрацiї вiн створив поеми "Жнива" (1946 р.), "Повстанцi" (1956 р.), видав збiрку поезiй "Свiт i людина" (1947 р.), монографiю про В. Шекспiра (1965 р.). Своєрiдним пiдсумком поетичної творчостi О. Бабiя стала збiрка "Вибране з творiв" (Чiкаґо, 1969 р.), що увiбрала краще з написаного автором у рiзнi роки. У нiй, мов у краплi води, вiдбивається життєвий шлях поета, найголовнiшi вiхи його творчого зростання...

Перебуваючи у вимушенiй емiґрацiї, О. Бабiй постiйно мрiяв про повернення на рiдну землю, душею i серцем належав тiльки їй. Та раз цього за життя не вдалося здiйснити самому поету, то тепер це мають зробити його твори – щирi i нiжнi, мудрi i вiдважнi, веселi i сумнi, спокiйнi i запальнi дiти його щедрої душi, його люблячого серця.

"Березiль" (Харкiв), 1992.– Ч. 9–10

 

Василь ГАНУЩАК (Калуш)

ОЛЕСЬ БАБIЙ ТА ЙОГО ПОЕМА "ПОВСТАНЦI"

Олесь Бабiй – досить помiтна постать в українськiй лiтературi, а його творчий доробок значний i досить рiзноманiтний, навiть якщо брати до уваги лише те, що з'явилося за його життя окремими виданнями. А ще ж, напевно, були рiзнi журнальнi та ґазетнi публiкацiї, а ще, мабуть, залишилось щось нiколи й нiде не друковане – листування, особистий архiв. Чи зiбрав хтось усе це, впорядкував? На жаль, ми цього не знаємо, як не знаємо i того, коли, нарештi, з'явиться бодай том-два його "Вибраних творiв". Хотiлося б вiрити, що чекати на появу окремих видань його кращих творiв доведеться не дуже довго.

Пiслявоєнний перiод життя i творчостi О. Бабiя, коли письменник опинився на емiґрацiї (Нiмеччина, США), вiдомий нам менше. Знаємо тiльки, що в рiдному селi Олексу востаннє бачили в липнi 1944 року, перед приходом чергових "визволителiв" вiд "визволителiв". Вслухаючись у гуркiт канонади, що наближалась зi сходу, вiн тодi буцiмто сказав: "Добре, що так сталося. Фашизм треба обов'язково знищити... Мав би-м тiшитися, люди добрi, цьому. Але не все так стається, як того хоче чоловiк. Менi, мабуть, тут не жити".

В емiґрацiї О. Бабiй знову вдається до розлогих епiчних форм, створюючи поеми "Жнива" (1946) та "Повстанцi" (1956). 1947 р. з'являється ще одна збiрка його поезiй – "Свiт i людина". Але особливо активно вiн працює як лiтературознавець i публiцист. З-пiд його пера вийшли працi про Ю. Федьковича, Б.-I. Антонича, М. Шашкевича, О. Ольжича, О. Телiгу, В. Шекспiра тощо. Багато сил поет вiддав, працюючи в редакцiї одного з українських видань у Чiкаґо. Зрiдка писав до своєї племiнницi Олени Овчар у рiдне село, скупо повiдомляв тiльки, що живий-здоровий i тужить за рiдним краєм. Напередоднi нового 1975 р. в Середнє надiйшла ще вiтальна новорiчна листiвка, а 2 березня цього ж року його не стало.

Поема "Повстанцi" – це великий (на 178 сторiнок) твiр явно епiчного характеру, з окремими лiричними та сатирично-гумористичними вiдступами i фiлософськими узагальненнями, що охоплює життя галицького села Лук протягом майже всiєї першої половини ХХ столiття. За своєю фабулою та сюжетними колiзiями твiр наближається до вiршованого роману-хронiки. Можливо, що в ньому зображенi деякi цiлком конкретнi люди й подiї, що вiдбувалися у той час в одному з сiл, розташованих десь при впадiннi Лiмницi у Днiстер. Метою автора було, з одного боку, показати жорстокiсть численних чужоземних наїзникiв, що користаючи з забитостi й розбрату мiж нашим народом по черзi поневолювали його, а з другого – змалювати причини, якi давали змогу загарбникам панувати на нашiй землi. Адже причини цi, як переконливо показує автор, таяться в самому народi. Поет, змальовуючи свiй народ в екстремальних, часом безвихiдних умовах ХХ ст., не оминає i його неґативних рис, якi показує з незворушним епiчним спокоєм, нещадно й безжалiсно, та за цим показним спокоєм вгадується гострий бiль того, хто сам брав участь у визвольних змаганнях i зазнав гiркоти поразки, але не втратив вiри в майбутню перемогу. Весь патос поеми, логiка якої неминуче завершується повстанням, таїться саме в цьому епiчному багатоплановому показi драматичних подiй i кличе до згуртованостi й боротьби, до мудрого врахування помилок минулого, щоб не повторювати їх у майбутньому.

Як слушно зауважує лiтературознавець Т. Салига в однiй iз статей своєї книжки "Продовження" (Львiв, 1991), О. Бабiй "мiг легко й невимушено будувати сюжет, майже не вiдчуваючи опору матерiалу. Правда, при цьому проривалось у вiрш багато такого, що мусило б залишатись за його межами" (стор. 54). Ця недбалiсть та певна розтягнутiсть i переобтяженiсть подiями й персонажами дає себе знати i в "Повстанцях", що, однак, не перекреслює значення цього твору, ознайомитися з яким давно настала потреба.

Поема переконливо свiдчить, що така боротьба, попри весь її драматизм i трагiзм, диктувалася, крiм усього iншого, ще й безвихiддю ситуацiї, в якiй опинився український народ на шляху до своєї державностi як єдиного способу зберегти не лише свою честь i гiднiсть, а й саме своє iснування.

 

"Новий час" (м.Iвано-Франкiвськ), 5–11.IХ.1992 р.

 

М. СВИРИДА (с. Середнє)

СХОЖИЙ НА АПОЛЛОНА

 

Навiть не вiрив, що на схилi лiт менi ще раз доведеться читати поезiї Олеся Бабiя. Цьогорiчний травневий номер "Жовтня" скупо розповiв сучасному читачевi про чотири забутi лiтературнi постатi. Цiєю публiкацiєю популярний часопис нiби залатав одну з так званих "бiлих плям" лiтературного процесу на Українi, про якi довiдались нащадки тiльки в часи перебудови.

Для мене, щоправда, цих "бiлих плям" нiби й не iснувало. Адже ще з дитинства перечитав чимало лiтератури, яка була у войнилiвськiй бiблiотецi (там, за моїми пiдрахунками, було десь 14 тисяч книжок, написаних здебiльшого польською мовою). Читав запоєм, хоч за позичену книжку треба було платити по 10 грошiв. Як правило, випрошував їх у мами. Потiм на плату за книжку заробляв рибалкою, бо грубi фолiянти давалися лише на три днi. Менi дуже хотiлося знати про те, що писав Гомер, Есхiл, Шекспiр, Бальзак чи Емiль Золя. Не дивуйтесь, комсомольцевi тридцятих рокiв дуже хотiлося бути комунiстом.

Власне, у той час я вже був накованим комунiстом. Якби сказали, що завтра вранцi в районi партконференцiя, то я все робив би для того, аби там бути. Навiть Днiстер, що розливався iнодi на кiлька кiлометрiв, не страшив. Тепер чомусь такий ентузiазм у комунiстiв – дуже велика рiдкiсть.

Моє становлення як людини комунiстичних переконань вiдбувалося в жорстоких двобоях iдей, якi тривали на моїх очах. I не останню роль у цьому вiдiграв Олесь Бабiй, який дуже часто приходив на дискусiї до мого старшого духовного побратима – сусiда Марка Федюшка. Цей чоловiк був не тiльки комунiстом, а й чудовим кравцем. А Олекса, стрункий та високий парубок, що виглядав гейби князь, хотiв мати гарнi, поряднi костюми. Тодi й починалися отi цiкавезнi дебати, якi не раз затягувалися аж до пiвночi. Мати шукала мене по селi, переживала, а я сидiв мiж цими людьми – i був свiдком того плюралiзму думок, про який щойно заговорили нинi.

Менi подобались обидва: i Марко, i Олесь вмiли добре обстоювати свою позицiю. Я б сказав, що деколи Бабiй в чомусь навiть переважав Федюшка, справляв враження дуже мудрої людини. За рiвнем ерудицiї аж нiяк не поступався професору, i як на мене, то мiг би спокiйненько працювати собi десь в унiверситетi i майже не знати про якусь полiтичну боротьбу. Доктор фiлософiї Олесь Бабiй був справжнiм полiглотом, бо знав, крiм латини, ще й грецьку, французьку, еспанську, iталiйську, нiмецьку та англiйську мови. Вже й не кажу про те, як бездоганно володiв вiн слов'янськими мовами.

Словом, Олесь Бабiй – це вельми обдарована i порядна людина. Навiть не знаю, чому вiн усе своє життя присвятив мандрам? Принаймнi, Юрiй Шкрумеляк стояв на бiльш реакцiйних позицiях, нiж Олесь Бабiй, але нiде не пускався у мандри, залишився на батькiвщинi. Згодом до моїх рук потрапила ще не одна книжка цього безсумнiвно талановитого автора.

Дуже талановитим прозаїком, як на мiй погляд, був i наш середнянин Олесь Бабiй. З великим задоволенням читав його "Першi стежi". I поема "Гуцульський курiнь" – дуже талановита рiч, здається, чи не йому належить. Такi високохудожнi твори могла написати людина з великими творчими потенцiями та багатющим життєвим досвiдом. На власному гiркому досвiдi Олесь Бабiй переконався, що таке зрада. За участь у Вiденському конґресi його замельдував син ксьондза Барановського. Шiсть лiт покарання Олесь вiдбував не в Березi Картузькiй, а в Дрогобицькiй тюрмi. Як нинi пам'ятаю, вийшов з неї вiн дуже озлобленим, з великою чорною бородою та страшним поглядом.

Старiсть, кажуть, не радiсть. Не все здатна зберегти людська пам'ять. Але його лiрична поезiя залишається з людиною надовго, бо в нiй передано найтоншi нюанси людських переживань. Хто читав вiршi цього автора, то не мiг не зауважити багатьох криптонiмiв та присвят. Скажiмо, в поезiї "Стрiча" ви знайдете криптонiм "О. Ф.", а в циклi вiршів, присвячених пам'ятi самовбивцi Марушки Дурбакiвни, читаємо: "Тiй, що дарувала менi найвищу радiсть i найглибший бiль мого життя,– присвячую."

Звичайно, в цього гарного, високого, поставного чоловiка (такого в Середньому бiльше, певно, й не було, зовнiшнiм виглядом вiн нагадував Аполлона) закохувалися дiвчата. Щоправда, не кожна з них могла вдовiльнити високих запитiв поетової душi. Не знаючи, що дiяти з собою, вони iнодi шукали порад серед людей, якi були дуже далекi вiд великого кохання. Ось так у хвилi вiдчаю й прийшла до войнилiвської молочарнi Марушка Дурбакiвна. I пан Зенцьо порадив їй стрiлити з револьвера в рот. З вiршiв Олеся Бабiя видно, як переживав вiн цю трагедiю:

 

А нинi плач i гомiн дзвонiв

На чужину не долетiв:

I з чужини на похорони

Цю пiсню шлю замiсть вiнкiв...

 

Уже вкотре беру до рук журнал "Жовтень". Читаю рядки Бабiєвої лiрики i здається менi, що то юнiсть вертає до мене. Передi мною гарний i мудрий чоловiк, так чимось схожий на Аполлона.

 

П. БАЗИЛЬКО, (с. Середнє)

 

МОЯ ЗУСТРIЧ З ОЛЕКСОЮ

 

Хтось мудро сказав, що вмираючи людина забирає з собою й частину якогось невпiзнаного свiту. Тому в нашому селi, здається, майже не залишилося тих людей, якi могли би вам трохи бiльше розповiсти про Олеся Бабiя. Може, i я не знав би що казати, якби не належав до родини Бабiїв (моя покiйна дружина якраз доводилась йому племiнницею. Ось хто багато знав про свого стрийка Олексу).

Багато розповiдала вона й менi про цю мужню людину. Казала, що п'ять чи шiсть лiт посерединi тридцятих рокiв вiн карався у польськiй тюрмi. Був чи не в Березi Картузькiй. Правда, не буду твердо ґарантувати, що саме тут польськi властi хотiли зломити його i перевиховати. Знаю тiльки, що якраз на Святий вечiр з довгою чорною бородою вiн повернувся в Середнє. Як годиться, завернув у гостi до брата Михайла, мого тестя.

Якось вiд дружини дiзнався, що з Олеся мав би вийти несогiрший лiкар. Сам вiн десь на Чехах взявся було активно студiювати медицину. I в цьому, власне, тимчасово вбачав сенс свого життя. Зрозумiло, що чоловiк, який за недовгий свiй вiк надивився на людськi калiцтва, спiвчував хворим i немiчним людям, хотiв їм чимось допомогти. В його душi майже нiколи не гаснув вогонь людської сердечностi, доброти i милосердя.

Але саме в хатi брата Михайла вiн назавжди розчарувався в медицинi. Може, тому, що вчасно збагнув: справжнiй лiкар – це той, який пройшов вiдмiнну медичну практику десь серед нiмцiв, чехiв, французiв чи iнших европейських народiв. Нинi вже нiчим iншим не поясниш, чому йому так змерзилася ця професiя i вiн вiддав себе цiлком лiтературi. Гадаю, що на виборi цього фаху не могла не позначитися дружба Олеся Бабiя з сiм'єю Белеїв iз Войнилова, де, як вiдомо, теж був лiкар.

А взагалi у нього було чимало товаришiв. Навiть священик Горгула i той визнавав, що без такого цiкавого спiвбесiдника, як Олесь Бабiй, було б дуже сумно жити на свiтi.

Та й менi вiн запам'ятався як дуже поважний чоловiк, який особливо дбав про свiй зовнiшнiй вигляд. Деколи я навмисне ховався вiд такого, у повному розумiннi цього слова, пана. При розмовi з ним вiдразу вiдчувалося, що перед тобою – не хто iнший, як пан. Але не той пан, що, як звично розумiємо, володiв людськими душами й певною господаркою, а той пан iнтелiґент, що мав особливе багатство – тонку душу. Та гордим з цього аж нiяк не був. Здається, вiн весь у цьому дiалозi, який менi надовго затримався в пам'ятi.

– Ходи трохи до мене, Олексо,– якось просив його брат.

– А нащо буду йти до тебе? – жартома вiдказував Олесь Михайловi.– Тебе вже видiв, дружину твою – також. То нащо буду вам надокучати? Хiба пiду та й на сиву кобилу подивлюся...

Заодно, був це дуже щирий чоловiк. Надокучливi колядники на Рiздвянi свята, знаючи, що Олесь вдома, йшли навмисно пiд вiкна хати Бабiїв. Були переконанi, що звiдти обов'язково вийде поважний гiсть зi Львова, який не пошкодує й пiвзолотого за коляду. Дiти бiднякiв знали цiну копiйцi, адже за сорок грошiв треба було в пана цiлий день коня гнати, а за два злотi можна було зафасувати й файнi черевики.

Востаннє я бачив Олексу в липнi 1944 року. Завiтав вiн до села на три, а може, чотири днi. Вiдчував, що, може, востаннє бачить рiдну домiвку i своїх близьких. Адже зi сходу вже чувся гуркiт артилерiйської канонади. В селi, як завжди, святкували мої iменини. Але особливих пiдстав для радостi не було в нiкого. У колi родичiв i декiлькох односельчан Олесь казав: "Добре, що так сталося. Фашизм треба обов'язково знищити. Бо як цього не зробиш, то вiн весь свiт завоює. Мав би-м тiшитися, люди добрi, цьому. Але не все так стається, як того хоче чоловiк. Менi, мабуть, тут не жити".

На другий день (здається, був понедiлок) беру в батька коня, другого позичаю у стрия. Їдемо з Олесем до Калуша. Якраз на тому мiсцi, де згорiв млин директора Щура, ми прощаємося з ним. Назавжди! Простягаю йому в руцi мiзернi грошi на дорогу, але вiн їх чомусь не бере.

Олесь Бабiй – поважний чоловiк, вiн заслужив на добре людське слово. Навiть на фронтi менi казали про нього. Казали люди з Тернопiльщини, Хмельниччини. Вже не кажу про Волинь, де, як вiдомо, вiн певний час вчителював у ґiмназiї. Отже, був талановитий i популярний.

Я не раз задумувався над Олесевою долею. I завжди тодi передi мною чомусь поставали його батьки – Катерина та Йосип Бабiї. Простi, звичайнi собi селяни (мати Олеся добре спiвала, а батько – порядний сiм'янин i ґазда, працював так, що й ослiп на старiсть) аж нiяк не скупилися на те, щоб з їхнього сина вийшла справжня iнтелiґентна людина. А вiн, чесний син свого часу, перевершив не тiльки батькiвськi сподiвання, а й самого себе, пiдкорив не одну вершину людського духу.

 

Обидва спогади в серпнi 1989 р.

записав Михайло КОЛОМИЄЦЬ з Калуша

 

http://www.vesna.org.ua/txt/babiyo/20-30/index.html

 


Чи була дана стаття корисна для вас?

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4