ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Видатні постаті краю .: “Проблема національної ментальності у працях українських філософів XIX – середини ХХ ст.”

“Проблема національної ментальності у працях українських філософів XIX – середини ХХ ст.”


“Проблема національної ментальності у працях українських філософів XIX – середини ХХ ст.”


План

Вступ.

Розділ І. Ментальність:визначення і суть поннятя.

Розділ ІІ. Національна ментальність в українській історико-філософській думці (ХІХ- в першій половиніХХ ст.)

Розділ ІІІ. Проблема “Кордоцентризму” української душі у вітчизняній філософії.

Висновки.

Література.

Вступ

Проблема українського менталітету як унікальної субстанціальності народного світовідношення, що забезпечує ідентичність нації на різних відрізках історії, завжди була над актуальною в українській етнофілософії, такою залишається вона і сьогодні.

По-перше, події останніх років свідчать про колосальне значення, яке мають у житті людини й суспільства соціально-психологічні настмови, стереотипи, настрої. Практичний досвід сьогодення свідчить про те, що без уваги до етнічної психології, психології релігійної, професійної, до традицій та успадкованих засобів інтелектуального та емоційного освоювання дійсності неможливо розібратися у сучасному житті.

По-друге, український етнос намагається відродити повновартісне національне життя, але кількасотлітня інтегрованість України як пасивної спільноти у складі тоталітарної імперії зумовила видозміну національного характеру українців , а глибше - "заникнення нації", здатної до саморозвитку і самоорганізації. Звичайно, у ході історичного процесу психоповедінкові архетипи, які окреслюютіся вже на перших етапах формування етносу, модифікуються. Проте спостерігаються геопсихічні структури, котрі забезпечують національну неперервність і спадкоємність, - психоповедінковий інваріант, доглибинне "Я" українського народу, "дух нації", аналіз яких сприятиме дослідженню механізмів передачі рис національного характеру, факторів мінливості вдачі українця, оскільки менталітет, за твердженням істориків і філософів, значною мірою визначає "вибір" народом своєї історичної долі.

По-третє, аналйуючи етнософські студії М. Костомарова, Д. Чижевського, В. Липинського, І.Мірчука, В. Яківа та ін. ми зйожемо не тільки критично осмислювати напрацьований матеріал, але і співставляти його з рисами національного характеру, притаманними сучасному пересічному українцеві.

Отже, помітне науково-пізнавальне значення проблеми зумовило вибір теми дослідження.

Об'єктом дослідження визначаємо безпосередньо феномен національного менталітету.

Предметом дослідження є філософеми погляди українських мислителів XIX - першої половини XX ст., які розкривають процес становлення національної ментальності і особливості психічної вдачі народу.

Специфіка предмету дослідження полягає у тому, що знання, пов'язані з даною проблематикою, мають міждисциплінарний характер, вони відносятся до різних галузей гуманітарної науки - філософії, соціальної психології,етнології, культурології, історії.

Хронологічні рамки роботи охоплюють XIX- першу половину XX ст., що зумовлено часом появи окремих праць, присвячених проблемі національного менталітету і активними розробками даного питання серед вчених діаспори.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на підставі численних джерел і літератури з етнософії здійснити всебічний аналіз менталітету нації, особливостей і детермінант національного характеру.

У відповідності до поставленої мети передбачено вирішення наступних завдань:

- на підставі аналізу історико-філософської літератури дати визначення поняття "ментальність", "менталітет", з'ясувати різні підходи щодо розв'язання цієї проблеми;

- дослідити ступінь вивчення феномена менталітету нації;

- виділити і охарактеризувати основні риси психічної вдачі народу на основі праць українських мислителів XIX-першої половини XX ст.;

- показати "кордоцентричність" української душі як одну із провідних рис національної ментальності.

Джерела та історіографія проблеми.

Джерелами нашого дослідження виступають безпосередньо праці українських етнософів, які в тій чи іншій мірі звертались до окресленої нами проблематики. Зокрема, слід відзначити наукові публікації М. Костомарова [15], П. Юркевича [39], в. Яківа [40, 41, 42],І. Мірчука [24], Д. Донцова [9], В. Липинського [18] та ін. Цінними є також розвідки діаспорних вчених з приводу національного характеру нашого народу, вміщені у збірнику "Українська душа" [35].

У 90]х роках XX ст. вийшли друком ряд досліджень, присвячених аналізу місця проблеми національної ментальності у філософській думці України XIX- першої половини XX ст. Серед них на особливу увагу заслуговують публікації В. Бойко [І], І. Колосник [14], М. Лука [20,21], В. Наулко [27], С. П'ятаченко [29]. Окремі "білі плями" у вивченні даного питання дозволяють заповнити матеріали колективної монографії "Духовні цінності українського народу" [II].

Питання національної ментальності у філософській думці України (XIX - першої половини XX ст.) опосередковано розглядається у дисертаційних дослідженнях сучасних філософів Т. Гетало [3] і А. Кравченко [16].

Загалом, можна стверджувати, що багаторічне "табу" на вивчення національних феноменів у роки Радянського Союзу підсилило науковий інтерес до даної проблематики в останні роки. Про це, зокрема, свідчить вихід у світ спеціалізованих журналів, поява нових публікацій, організація наукових конференцій, диспутів, круглих столів тощо).

І. Ментальність: визначення і суть поняття.

Незважаючи на те, що термін "ментальність", вже порівняно давно використовується у понятійно-категоріальній системі філософських знань в якості одного із найважливіших, він ще не в повній мірі досліджений. Пояснення такого ступеня розробки поняття "ментальність" необхідно шукати насамперед в історії та умовах появи його в арсеналі філософських досліджень, а також в особливостях еволюції традиції дослідження проблеми ментального.

Поняття "ментальність" пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens, - "розумовий", "розум", "думка" або "інтелект". В англійській мові слово тепіаіііу означає "розум", "інтелект", "розумові особливості", "міра інтелектуальної енергії", "напрямок мислення", "характер" або "спрямування інтелекту". Отже, виходячи з самої етимологи слова. Зміст ментальності міститься у когнітивній сфері та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє дана спільнота. Разом з віруваннями знання створюють уявлення про навколишній світ, який е фунтом ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту [8, с. 94].

Дерміи "менталітет" вперше ввели у науковий обіг представники французької школи "Анналів" Л. Февр і М. Блок. Найбільшого поширення він набув у 60-х роках XX ст. Французьке слово "тепіаіке" - це й "умонастрій", і "склад мислення", й "колективне уявлення", і "мислительна настанова"[ 7,с.16]Проте, на нашу думку, розуміння цього поняття як "бачення світу", чи вужче - "спосіб думання", найближче передає той зміст, що в нього вкладали свого часу згадувані дослідники, коли застосовували його до психології народів минулих епох.

Про зростаючий інтерес до цієї проблеми свідчить вихід з 1992 р. з ініціативи Інституту археографії АН України і Асоціації українознавців спеціального журналу "Меаіаеуаііа исгаіпіса: ментальність та історія ідей" [6, с. 72].

Видатний український філософ Д. Чижевський у праці "Нариси з історії філософії на Україні" дає визначення народного світогляду, яке фактично збігається із визначенням ментальності. Так, за Д.Чижевським, народний світогляд є національно зумовленим ставленням даного народу до світу та життя. Він виявляється в тому, що цей народ любить, чого в житті уникає, що в людині найвище цінує, до чого ставиться негативно. Національний світогляд - сполучення певних надісторичних та історичних елементів. Він не є сталою, закостенілою структурою, адже "і впливи чужих культур і великі зміни у власнім житті - все це накладає свій відбиток на психіку народню"[36, с. 16]. Водночас дослідник звертає увагу на те, що не можна цілковито ототожнювати народний характер і світогляд, бо кожна нація має різні психологічні типи людей, соціальні, місцеві та інші відміни, які значно ускладнюють національне обличчя народу [36,с. 16].

В українській традиції, що складалася у діаспорних історико-філософських школах, поняття "ментальність" трактується як "національна вдача" чи "вдача народу. Саме вона, як стверджує дослідник Н. Григорів, "є тим спільним, що є у всіх народів, що їх об'єднує в один людський тип, а у відношенні до других народів, до всього людства є тим, чим народи відрізняються один від другого" [31, с. 18].

Досить часто у науковій літературі зустрічаються такі визначення, як "дух народу", "духовний склад нації, "національний характер", що за своїм змістом практично є нічим іншим як історичними попередниками сучасного поняття ментальності.

Зацікавленість даною проблемою зумовила велику різноманітність визначень поняття ментальності. Зокрема, згідно В. Храмової, ментальність - це спільне "психологічне оснащення" представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Воно й визначає, врешті-решт, поведінку людини, соціальної групи, суспільства, внаслідок чого суб'єктивний "зріз" суспільної динаміки органічно включається до об'єктивного історичного процесу [35,с. 4]. Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі, на її основі виникає відчуття національної ідентичності. Є. Чорний запропонував як модель єдності ментальності та ідентичності - айсберг, де ментальність - підводна частина, "самість" суспільства, а над водою - здійснена у виборі ідентифікація. Весь айсберг, таким чином, це унікальність, оригінальність суспільства. І цей айсберг "дрейфує", зазнаючи впливів етнічних, політичних, релігійних, екологічних та інших умов [8, с.94]

Ніхто не може заперечити, що категорії "менталітет", "світогляд" належать до глобальних психологічних універсалій, які завжди вбирають у якості обов'язкового компонента залишки досвіду попередніх генерацій певної нації. Про це писав вже згадуваний Д. Чижевський, на цьому наполягав і відомий діаспорний історик В. Липинський у своїх "Листах до братів-хліборобів". Так, останній зазначав: "Світогляд наш - це не механічний зліпок цитат з недочитаних книжок, а виростає він з нашої минувшини, з цілого нашого життя" [18, с.41].За переконанням більшості філософів вже на перших етапах формування етносу виникають певні психоповедінкові архетипи. В подальшому, в ході історичного процесу, вони, безсумнівно, модифікуються. Проте через зв'язок часів зберігається певний психоповедінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дає змогу народові зберегти собітотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через всі "малі Апокаліпсиси" історії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу. Цей інваріант і є ті важко вловні особливості національного характеру, фінансовані на рівні найдавніших архетипів світосприйняття та поведінки, що в метафізичній площині звуться "духом нації", "душею народу" [35, с. 9].

При теоретичному обґрунтуванні терміна "ментальність" важливо сформулювати розбіжність між поняттями "менталітет" і "світогляд", як відображення двох рівнів духовності: психологічного та філософсько-георетичного. Ментальність - це сукупність настанов, схильностей індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати і сприймати світ певним чином, дещо відмінним від сприйняття іншими соціальними спільнотами. Дані стереотипи духовності залежать від народних традицій, національної культури, соціального досвіду, нарешті, екологічного довкілля людини і здебільшого діють на рівні несвідомого, психологічного реагування та застосування. Менталітет - це традиційний вияв світосприйняття людиною, нацією, народом, зумовлений історичним досвідом і національною культурою. Цим визначаються його місце та значення в духовності народу чи людини [31, с. 20].

Поняття світогляду містить у собі трактування, як правило філософсько-теоретичного, інтелектуального освоєння світу людиною чи нацією і ґрунтується на світоглядних знаннях, оцінках, переконаннях та принципах практичної діяльності людини. Його носіями й виробниками є спеціально підготовлені верстви інтелігенції, духовної та політичної еліти, яка виступає продовжувачем соціального прогресу нації [31, с. 20].

До проблеми розмежування понять "духовності", "психічності", "ментальності" і вихідних позицій етнопсихолога як дослідника психологічних особливостей народів від соціального психолога, дослідника національних ментальностей, та цих останніх - від філософа, дослідника духовності, звертається і видатний філософ з діаспори О. Кульчицький. Однак, на його думку: "поміж усіма трома заслугами дослідження існує - навпаки — якнайтісніша пов'язаність, що зовсім не перешкоджає наявності трьох скерованостей, феноменологічне висловлюючись, інтенціональностей у дослідних намаганнях, звернених на різні аспекти психічно-ментально-духовної дійсності" [17, с. 54].

Загалом можна стверджувати, що більшість вчених досліджуваного нами періоду (на відміну від сучасних науковців) не вбачають різниці між поняттями менталітет, ментальність і національний характер. Дана проблема стала предметом дисертаційного дослідження А. Кравченко, яка, зокрема, зазначає, що менталітет є системою соціально-психічних елементів, як свідомих, так і підсвідомих, що продукують певний тип світосприйняття, інтерпритації та поведінки спільноти та впливають на всі сфери життєдіяльності нації. За нею, основними структурними компонентами менталітету є ментальність як спосіб мислення і національний характер як спосіб виявлення особливостей ментальності у діяльності [16, с.6].

Журнал "Генеза" дає трактування цього поняття різними фахівцями (соціологами, філософами, істориками та ін.) - представниками сучасної української наукової думки. Так, соціолог

М. Міщенко розглядає ментальність як деяку суспільно-політичну реальність, в якій живе певна спільнота, виступаючи не стільки способом реагування, скільки об'єктивною дійсністю в якій перебуває спільнота, і на яку як вона, так і інші спільноти змушені зважати [31, с. 21].

Л. Шкляр бачить у слові "ментальність" багато неясного і неоднозначного, але відчуває за ним потужний евристичний зміст, не погоджуючись із заміною його поняттям, "національний характер". Хоча вони й дуже близькі, проте, на думку науковця, національний характер - це те, що пов'язане здебільшого з етнографією, рівнем побутової народної свідомості. Ментальність, у розумінні Л. Шкляра, - це духовна домінанта в житті нації, яка безпосередньо реалізується в її культурі. Підтримує визначення ментальності як способу мислення і стиль інтелектуальної діяльності, що останнім десятиріччям стало дуже поширеним у сфері гносеології, логіки, методологічних студій [31,с. 21].

С. Грабовськнй вживає ментальність для означення певних, усталених духовних структур які існують у певних, усталених спільнот людей. Це все - більше, ніж когнітивні установки, це є те, що об'єднує архетипи у певну цілісність. Цим словом позначається не просто весь спосіб думання як такого, а саме його певний спосіб, інваріант, а інваріант - річ надзвичайно стійка. [31, с. 21].

Ментальність нації, як специфічний спосіб сприйняття (аперцепцй) і розуміння (інтерпретації) народом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин, виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Ментальність має практичний напрям: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й розвивати а чого уникати, як вижити і утвердити себе у довколишньому світі. Як вважає сучасний етнософ М. Степико, саме життєвий досвід індивідів формує менталітет того чи іншого етносу. Зі змістовно-категоріально точки зору життєвий досвід - це практичне відношення людини до світу в основі умінь, трудових та інших навичок. Воно включає в себе моральні норми та норми звичаєвого права, які об'єктивуються в зовнішній діяльності людини. Це співпадає з її етнічною поведінкою, регламентованою межами конкретної спільності і потребами повсякденного існування. Знання, які включені в це відношення, є відображенням кінцевого і особливого в життєдіяльності суб'єктів певних культурно-господарських типів, а також природних та суспільних умов, способів своєї реалізації, на відміну від теоретичного знання як відображення загального та необхідного [34, с. 80].

Досвід, котрий нація здобуває у процесі свого становлення, є унікальним і не може бути повтореним ніякими іншими утвореннями. Здобуваючи досвід, нація утворює свою власну історію, і ця творчість виступає як творіння унікальних смислів, творіння певного, притаманного виключно їй, поля культури. Цьому полю культури властиві певні цінності, особливі правила інтерпретації та дефініції, що викликані специфікою людей та зв'язків, які вони утворюють. Це поле культури і дозволяє нації усвідомлювати себе як цілісність, а також творить ментальність кожної нації [31, с. 27].

Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші, а виступає як цілісне духовне утворення. Це душа народу, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини і виявляється у домінуючих життєвих настоях, у характерних особливостях світосприйняття, у системі моральних вимог, норм, цінностей, принципів виховання, у формах взаємин між людьми, родинних засадах, у ставленні до природи і праці, у національному характері [76, с. 23]. За О. Забужко, вона означає усю духовну продукцію, витворену зусиллями певного народу [12, с. 29].

Ментальність відбиває сутність колективної свідомості. Ідея на рівні ментальності - це не продукт чийогось індивідуального світобачення, а радше емоційний грунт, на якому виникають ідеї і символи. Пізнавальна цінність ментальності як психологічного субстрату якраз і полягає в тому, що вона являє собою відображення історичного процесу у суспільній психології - нехай і не завжди адекватне, здебільшого трансформоване пізнішими ідеологічними нашаруваннями, подекуди навіть спотворене. Усвідомлені елементи менталітету тісно пов'язані зі сферою несвідомою, яка розуміється відносно до етносів, націй як колективне без свідоме. Звідси у найзагальнішому її вигляді ментальність може бути визначена як певна, характерна для конкретної культури, специфіка психічного життя репрезентуючих що культуру людей, - психологічний архетип, "темперамент" тієї чи іншої людської спільноти, детермінований економічними та політичними умовами життя в історичному аспекті [8, с. 93-94].

Питання національної ментальності тісно пов'язане з іншою, не менш цікавою проблемою - проблемою "національної філософії", адже філософія у розумінні давніх і новіших систематиків означала не що інше, як науку про світогляд. Р. Наконечний у статті "Філософія і нація: діалектика взаємозв'язку та взаємозалежності" зазначає, що характеристику історичного розвитку будь-якої національної філософії слід розпочинати з аналізу тих національних підвалин, на яких вона грунтується (ці підвалини і є "народним світоглядом") [26, с. 18].

Вперше розкрив специфіку національної української філософської думки один із найвидатніших істориків філософії, етнопсихолог Іван Мірчук. У 1927 р. на пленарному засіданні Конгресу слов'янських філософів у Варшаві він відзначив, що "слов'янська філософія, як цілісність духовної творчості у межах філософського мислення, має деякі спільні риси, притаманні їй цінності й хиби, чим різко відрізняється від філософії західноєвропейських народів [24, с. 23]. І. Мірчук наголосив на безпосередньому зв'язку менталітету нації та філософії, яку вона творить, тому, на його думку, "кожен слов'янський народ мусить знайти сам властиву йому ділянку духовної творчості, що найкраще відповідає основним елементам його психічної структури. Філософія кожної нації має свої окремі завдання, що, може, не завжди ясно виступають у формі зафіксованих понять, однак інстинктивно відчуваються кожним з її представників" [24, с. 23]. Твердженню про анаціональний характер філософії він протиставляє свої висновки про суб"єктивнних елементів у філософському вченні. Що зумовлюється приналежністю автора до певного народу, раси. Як приклад І. Мірчук наводить німецьку філософію, сутність якої можна до кінця збагнути тільки на підставі знання німецької душі "з її завзяттям, з її прагненням до чину, з відвагою у мисленні, з її питомою повагою та етичним наставлянням" [24, с. 24]. Щодо української філософії, то вона виступає у циклі досліджень даного вченого, як "філософія життя" із її гуманістичним характером, релігійним забарвленням, перевагою емоціонально-чуттєвих компонентів, із спрямованістю на вирішення конкретних суспільно-політичних проблем [24,с.24].

Тісне взаємопроникнення філософії і життя зумовило її кредо: "Не буття для пізнання, а пізнання для буття" [30,с.29]. З цим пов'язане і таке явище як ліягвоцентрязм, коли мова, словесність виступає замінником філософії, а світовідчуття українців відбиваються не у філософських і природознавчих трактатах, як на Заході, а в поезії, народній епіці, піснетворчості [14,с.30]. Дані особливості витікають із національного світогляду українського народу та історичних умов, у яких йому доводилось розвиватися.

До проблеми співвідношення філософії, культури і етноментальності звернулась у ході дискусії у Києво-Могилянській академії і сучасний філософ Ганна Санько. Зокрема, вона висуває проблему трансцендентації національних цінностей і ставить питання: "Чи всі вони підлягають "перекладу" на мову іншої ментальності, чи сам "переклад" принципово руйнує сутність цих цінностей?" І сама ж дає відповідь, стверджуючи, що слід розробити дуалістичний підхід до культурних цінностей, за яким трансцедентація національних цінностей відбувалася б згідно з етноменальними підвалинами кожного специфічного духовного простору, але ні в якому разі не за рахунок абсолютизації національного і нехтування трансцендентним або ж навпаки [32,с.70]. Якщо вести мову про наявність різних духовних просторів, то даний факт підтверджується існуванням національних філософських шкіл (схильність українців до "філософії серця"; німців - до "чистого розуму", давніх греків - до пошуку ідеальної форми). Ця етноментальна єдність спрямовує мисленнєву діяльність у певному порядку, створює мисленнєві шаблони, що відіграють роль незалежно від змісту віднаходжуваиих цінностей, об'єднує чуттєву сферу специфічного духовного простору певними "флюїдами", які відчувають філософи певної нації у своєму русі до Універсуму [32, с.70].

Розглядаючи різні аспекти проявів ментальності та погляди щодо визначення самого терміна, можна зробити висновок, що ця різнобічність викликана, безумовно, певною невизначеністю самого терміна. Проте, не слід забувати, що й сам предмет, який позначає цей термін, досить амбівалентний, межі ментальності досить хиткі. Та попри встановлені чи невстановлені межі, а також те, визнаємо ми чи не визнаємо існування ментальності, цей феномен існує об'єктивно, незалежно від нашої свідомості. Саме через це ментальність залишається нездоланною силою, що непідвладна контролю нашої свідомості. Однак, беззаперечним є той факт, що вивчаючи особливості менталітету того чи іншого народу ми маємо можливість осягнути його соціобуття, побачити його "духовне обличчя".

II.Національна ментальність в українській історнко-філософській думці (XIX - перша половина XX ст.)

Проблема національної ментальності, особливості психічної вдачі українців займала одне з чільних місць у етнософських дослідженнях ряду філософів XIX - першої половини XX ст. Однак, при розгляді даного питання не варто забувати, що в силу історичних обставин функції філософів-професіоналів в Україні перейняли поети, письменники, історики на зразок Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, І. Франка та ін. З огляду на це, і їх творча спадщина входить у предмет нашого дослідження.

Вітчизняні філософи по-різному підходили до вивчення проблеми національної ментальності. Наприклад, Д. Чижевський розпочав свої "Нариси з історії філософії на Україні" із накреслення трьох основних шляхів визначення психологічного типу народу. Перший шлях - це дослідження народної творчості, другий - характеристика найяскравіших, найвиразніших історичних епох, які пережив окремий народ, третій - характеристика найвцдатніших представників даного народу [36, с. 16]. Слід зауважити, що із трьох вищенаведених шляхів вчений не надавав помітного пріоритету жодному, а працював із ними комплексно, намагаючись досягти якомога об'єктивнішої наукової оцінки. Такої ж позиції будемо дотримуватись і ми при аналізі постановки проблеми національної ментальності в українській філософській думці ХІХ -першої половини XX ст.

Особливу увагу дослідників завжди привертало питання основ формування національного характеру. Зокрема, О. Кульчицький, розглядаючи українців як людність, вивчав вплив на них різних чинників - етносоціальних, геопсихічних, соціопсихічних, історичних, расових, культуроморфиих і глибинно-психічних (несвідомих), багатьма його висновками можна погодитися, деякі викликають заперечення, а щодо інших потрібно врахувати ті зміни, які відбулися в XX ст. Наприклад; говорячи про геопсихічний фактор у формуванні національного характеру, О. Кульчицький зазначає, що родючість землі, "всування в хвилясту м'якість" лісостепу не розбуджує активність, не сприяє розвиткові "активно-агресивних настанов на боротьбу з природою". Але ж сьогодні через економічну кризу ситуація змінюється, проблема виживання формує активні настанови щодо створення гармонічніших відносин між природою і людиною (особливо після Чорнобильської трагедії). Серед соціопсихічних чинників О. Кульчицький виділяє насамперед недостатню диференціацію суспільної структури, що вирізнялася перевагою селянської верстви в ній, схильністю українців до створення малих груп типу "спільнот". Селянський побут робив людину більш залежною від природи, звідси й спрямованість психіки на надмірне самозаглиблення, смиренність, недовіра до авторитету і влади. Тобто формувався стиль так званого прихованого життя ("vita minima"). На жаль, в історії України такий тип життя домінував над іншим - "vita maxima et heroika", виразом якого був лицарсько-козацький ідеал людини, підпорядкований ідеї оборони, честі і волі [35,с.53-54]. Щодо глибинно-психічних чинників, то вчений наголошує на "комплексі меншовартості", притаманному психіці кожного поневоленого народу (в тому числі й українського) [1, с. 113]. Поряд з цим він говорить про те, що для українського колективного несвідомого найбільш характерним є архетип "Магна Мате" - тип "доброї", "ласкавої", "плодючої" землі. Розглядаючи культуроморфний та історичний аспекти формування української психіки, філософ наголошує, що "вирішальне значення маля тут периферичність геопопітичного межового положення України як перехідної смуги між Заходом і Сходом"[35,с.54]. Про межовість України між двома світами, що спричинює феномен "української душі", писали і В. Яків, І. Мірчук . Саме в особі останнього, за влучним висловлюванням О. Кульчицького, відбулось злиття "ставлень філософа-дослідника української духовності і культурного діяча-посередника між духом Сходу і Заходу Європи" [17, с. 54].

Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя у відповідності з місцевим ландшафтом. У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

- інтровертність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особиснісно-індивідуального світу;

- анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості;

- перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом [8, с. 94-95].

А також: егоцентризм, сeканізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, соціальний егалітаризм (прямування до соціальної рівності), релігійність, громадськість (нахил до малого гурту), провінційність, загальна миролюбивість, аполітичність [28, с.86], антеїзм (від імені давньогрецького героя Антен, що брав силу від Землі-Матері, і якого Геркулес зумів побороти лише відірвавши від землі [14, с. ЗО].

Висновки про інтровертність вдачі українців ґрунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства - Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка. Схильність до духовного усамітнення, визнання кожною людиною права на власний етичний шлях були притаманні також таким видатним представникам українського народу, як М. Максимович і П. Куліш [36, с. 19]. Інтровертивний характер українського індивідуалізму, його спрямованість на відособлення індивіда від суспільства і від інших людей, спрямовує зусилля особистості на створення малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і збереження себе від впливу соціуму. В такому випадку спостерігається тенденція до "втечі від життя, в душу і долю" (як це пише про так звану "Сковородянську людину" М. Шлемкевич") [37, с. 20]. Чималу увагу проблемі інтровертивності української вдачі приділяв етнопсихолог В. Янів який за праці у даній галузі (а їх налічується понад 100) був обраний заступником Голови НТШ Євоопи, членом Міжнародної вільної академії наук у Парижі, Німецького психологічного товариства та ін.[27,с.26].

Зокрема, у "Нарисах до історії української етнопсихології" вій пише: "Українець - це інтровертивна людина, з сильним відчуттям свого "я" і бажанням самовияву назовні, яке спрямування вирішує про приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистоГ свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород" [40, с.88].Д-р Яким Ярема, автор праці "Українська духовність в її культурно-історичних виявах" вбачав у штровертизмі центральну прикмету української духовностОЗа ним "зі становища інтровертнвності, яка дає першеиство суб'єктивному перед об'єктивним, почуттєво-душевне життя .отримує звичайно вищу оцінку від інтелектуального, що підлягає законам загальнообов'язкової логіки" [42, с. 4б]. Протиставляючи інтровертизм екстравертивності, Ярема підкреслює, що інтровертивні люди це передусім творці культури у протиставленні до екстравертивних творців цивілізації. Вони творці релігійних світоглядів, яким відповідає містицизм та спіритуалізм, з мистецьких стилів - романтизм, символізм, експресіонізм, з ділянок мистецтва - лірика і музика. Ставлячи інтровертизм у центр духовності, Ярема відзначає низку похідних явищ, наприклад, "негативізм у віднесенні до зовнішніх умов", культ духовності, ілюзіонізм, ідеалізація життя, бажання відокремитись від всіх і вся [42, с. 46]. Водночас ряд дослідників відзначають і контрастні якості інтровертизму: за великого егоцентризму ("моя хата скраю"), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гуманізму. Як підкреслює В. Янів, в українця сильно розвинута потреба нести допомогу ближньому, пов'язана з глибоким співчуттям до чужої недолі [42,с.49]. Отже, можна зробити висновок, що український інтровертизм не є замкнутістю в собі, а лише спрямуванням на себе.

Індивідуалізм українського менталітету отримав у працях дослідників найрізноманітніші епітети: "вибулий" (В.Янів), "безмежний" (І.Мірчук), "самоізолюючий" (Д.Чижевський), "анархійний" (В.Липинский) тощо. Дана риса, поруч з емоційністю, знайшла найвиразніше висвітлення в українській науці, вже М. Костомаров у "Двох руських народностях" зауважує, що у суспільному житті у росіян панує "загальність", в українців - "особиста свобода" є найважливішою цінністю, росіяни прагнуть до монархізму, ідеал українців - добровільний союз (федерація) [5, с. 159].

Етнософські студії у цьому напрямку продовжив В. Антонович. Так, розглядаючи політичні ідеали трьох народів -українського, великоруського й польського, він зазначає, що на відміну від великоросів і їхньою схильністю спиратися на авторитети й слухатися їх абсолютно і поляків з їхньою ідеєю аристократичної суспільної форми, українці мають інший ідеал - це правда, справедливість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається вченому у стародавньому віче, у козацькій раді на Запоріжжі де,всі члени мали повну полю й рівноправність [31, с. 23]. Організаційно Січ була далекою від вождизму, це ідеал українських органічних асоціацій [4, с.183]. Про індивідуалізм, як основну рису психічної вдачі, писали і наступні дослідники. Зокрема у своїх "Листах до братів-хліборобів" В. Липинський наголошує на браку українського підпорядкування, підкреслює "стихійний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і різної отаманщини" [18, с. 423]. Д. Чижевський у характеристиці українця веде мову про те, що індивідуалізм може вести до самоізоляції, конфлікту і разом з тим до активної творчості [Зб, с. 17]. І. Мірчук проводить паралелі між українським і західним світоглядом. Стосовно українців він пише: "Хоч вони не мають власних філософських систем, в яких "я" мало б свою констатуючу засаду або слугувало підставою для подальшої спекуляції, все таки їх ціле духовне життя, їх філософське мислення, їх розуміння моралі створення правових норм, а переповсім практична діяльність випливають з поняття особистості" [24,с. 28]. Однак, варто зазначити: якщо індивідуалізм західно європейців, що грущується на іншій світоглядно-релігійній (католицькій, протестантській) традиції, знаходить найяскравіше втілення у суспільно-політичних справах, то український .індивідуалйм виявляється більше на побутовому рівні. Численні невдачі у спробах створення власної національної держави завдали. психологічної травми, яка успадковується прийдешніми поколіннями від минулих у вигляді непевності у своїх силах, байдужому сішленні до суспільно-політичних справ. Проте, своєрідний індивідуалізм традиційної української ментальності може виступати й важливою передумовою для позитивних знань. Так, сучасна дослідниця В.Хромова підкреслює, що "він є передумовою появи суб'єкта -особистості, котра, інтеріриозуючи соціально-комунікативну базу, яка здатна до свідомої побудови громадянського суспільства в традиціях європейського шляху розвитку [35, с. 32]. На нашу думку, істина знаходиться посередині між тезами "індивідуалізм першопричина державної неспроможності українства" та "індивідуалізм - запорука майбутнього громадянського суспільства в Україні".

З українського індивідуалізму випливає наступна риса - громадськість (громадоцентризм). І.Поліщук, досліджуючи політичний аспект ментальності, припускає, що для українця громада є у певному сенсі тією ж родиною, лише у іншій царині стосунків [28, с. 88]. "Групи типу спільнот, - слушно зауважує О. Кульчицький, - не вимагали і не розвивали активних настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим у власне нутро..." [35, с. 54]. Тобто, можна стверджувати, що інтроверсивний індивідуалізм українців знаходить врешті-решт своє втілення у їхньому громадоцентризмі, у схильності лише до локальних форм політичного співжиття та співпраці.

Наступна риса психічної вдачі українця - емоційність, тобто перевага чуттєвого елементу над чинником розумовим, раціональним. Д Чижевський називає її "безумовною рисою психічного укладу українця поряд з сентименталізмом, чутливістю, ліризмом [36, с. 17]. Найяскравіше виявляються ці риси у естетизмі народного життя і обрядовості. До більш детального розгляду емоційності ми вдамось у наступному розділі в рамках аналізу українського кордоцентризму). 

На думку дослідників "української душі", вмоційно-чугєвий складник української ментальності сформував споглядальництво, насолоду вільного творення й одночасно применшив вольову активність; другий складник (індивідуалізм із неприйням насильства) дає синтез підвищеної енергії особи, що переходить у надактивність однодумців, якаю їх об'єднують певнісоціальні умови і спільна мета. Якщо між ними порушується рівновага, то перший складник зумовлює теоретизуванні, мітингову гучність, псевдо політичну балаканину, а другий -взаємне несприйнптя, самовип"ячування, непоступливість [44, с. 104].

В основі українського світогляду лежать ідеалістичні риси. Згідно спостережень І. Мірчука "ідеалістичні наставлення українців виявляються головним чином в тому, що всіма їхніми думками і вчинками керують не загальні категорії розуму, а в першу чергу суб'єктивні чинники, що мають своє джерело у почуванні та волі" [24, с. 27]. (Тут ми бачимо безпосередній зв'язок з емоційністю). Для підкріплення своїх тверджень філософ проводить як приклад М.Костомарова з його вірою у месіанізм України, І. Франка з його переконаннями про вроджену доброту людини, М. Грушевського та ін. Тенденція до ідеалізації виявляється також у ставленні до жіноцтва, яке особливо привабливо змальовується в українській ліриці [24, с. 27].

Крім цього, І. Мірчук доводить, що український народ - виразно селянський, що "усією своєю істотою врісся в ту землю, на якій він працює спредвіку" [24, с.24]. На тісний зв'язок українця з природою вказував ще М. Костомаров: "На Україні пишається квітами майже чи не кожний двір хлібороба. В Україні виплековуються лісові дерева, хоч вони і не приносять матеріальної користі, а просто для краси, чого нема в наших північно-східних сусідів" [42, с. 41]. Т. Шевченко персоніфікував природу у своїй поезії, у нього природа відкликається на усе, що діється у серці людини, відбиває її внутрішній світ .Інший геній української нації - І.Франко проголосив свою солідарність із селянським станом.

Я син народу, що вгору йде,

хоч був запертий в льох,

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог-не епілог.

Теоретичне осмислення та оцінку цього тісного зв'язку із землею знаходимо у "Листах до братів-хліборобів" В. Липинського. Сам заголовок його книги вкзує на роль, яку автор відводить землі, адже, на його думку, "любов до землі є основною динамічною силою, як української, так і всіх осілих націй" [18, р. XXIII].

Цікавими є міркування щодо ставлення до землі різних верств українського суспільства, висловлені основоположником "інтегрального націоналізму" Д. Донцовим у праці "Дух нашої давнини". Він підкреслює різницю між підвладною верствою і володарською "кастою", яка випливає із характеристик їх духу: "Відношення перших - відношення орача до свого лану, відношення других - відношення оборонця або здобувця тої землі, як терену експансії меча, без якого нема і праці плуга" [9, с. 250].

"Земля" називаються найрепрезентативніші твори класиків - О. Кобилявської, В. Стефаника, "Земля" - це назва фільму найвідомішого кінорежисера О. Довженка і.т.д. На цей тісний зв'язок з природою мала впливсама природа, як це справедливо зауважує О. Кульчицький. За ним завдяки вчуттю у краєвид людина зливаєтеся із ним внутрішньо, "підіймається уявним внутрішнім зусиллям разом з узгір'ям вгору" чи "розлягається степом", що залишає психічні наслідки, які оформлюють душу [35, с. 53]. Щодо українського степу як естетичного феномену, що чинить вплив на емоційний стан людини, то ця проблема увійшла в коло зацікавлень і сучасних дослідників, зокрема Л.Миколаєнка [23]. Інший вчений, Р. Наконечний, ставить завдання перед сучасниками відновити філософію землі, і праці, які були стрижневими у національному менталітеті українця в минулому [26, с. 178].

Перевага почуття й панівна роль любові, як відзначає І. Мірчук, творять перехід до наступного елементу українського світогляду - глибокої релігійності, що в усіх слов'ян є визначальною складовою частиною їхньої національно-психічиої структури [24, с.30]. Ґрунтовну характеристику духовності українців подав М. Костомаров, який підкреслив їх внутрішню релігійність, прагнення одухотворити весь світ, національну толерантність [15,с.318-319]. Його висновки співзвучні із спостереженнями В. Антоновича: українці стосовно віри живуть інтимним почуттям; вони досить мало зважають на обрядовість; їхнім релігійним почуттям притаманні тепло і щирість; вони терпимі до віри інших людей на відміну від росіянів і поляків з їхнім фанатичним ставленням до обрядів та нетерпимістю до інших релігій [31, с. 23]. Релігійність можна справедливо вважати .однією із найістотніших рис українського світогляду. Як приклад наведемо лірику адже релігійно -філософські мотиви завжди належали до невід"ємних атрибутів нашої поезії. Зокрема, на середину ХІХ ст.. припадає наскрізь духовна й просякнута християнським світоглядом творчість Т. Шевченка у чиїх поезіях згадки і звернення до Бога -це не літературний засіб і данина моді, а прояв глибокої віри" [13, с. 61]. 

У дослідженнях релігійності як риси національної ментальності окреслились дві лінії: більшість вчених дотримувались ідей, висловлених М. Костомаровим, а інші (прихильники Д Донцова) відкинули євангельську етику як "мораль слабких", протиставили їй моральний релятивізм волі до життя, влади та експансії [11, с. 166]. До проблеми специфіки українського "народного християнства" звертався і М. Грушевський. За ним особливостями української релігійності є певна духовна свобода, зв'язок обрядової практики з господарським життям, толерантне ставлення до світського мистецтва і словесної творчості [11, с. 176].

Найбільш вичерпну характеристику релігійності українців дав В. Янів у дослідженні "Релігійність українця з етнопсихологічного погляду" [42]. У ній автор звернувся до витоків цього явища і довів, що селянською нацією ми були не тільки у результаті історичного процесу, але і психологічного (із вдачі), а "для психіки селянина, зв'язаною з природою та землею, саме релігійність дуже своєрідна та властива".[42, с. 41 ].

Окреме місце у вітчизняній філософії займає проблема українського гумору. Так, Михайло Драгоманов намагався дослідити специфіку артистизму української душі через призму фольклору і літератури. Наприклад, описуючи церковну драму XVI - XVII ст., він підкреслював вільний спосіб трактування персонажів біблійної історії і наголошував, що "гумористична струнка в українському національному характері дороблювала решту, так що наша вірша випереджала навіть свої західні оригінали" [33, с. 44].

При розгляді питання висвітлення проблеми національної ментальності в українській філософській думці XIX - XX першої половини ст. слід звернутись і до характеристики родинного життя, оскільки воно, за Б. Цимбалістам, є "носієм традицій у способі думання, настанов до зовнішніх і внутрішніх побудов, типових відповідей на різні ситуації [35, с. 84]. Родина здійснює формуючий вплив на душу народу, відповідно із панівної ролі жінки у сім'ї випливає характер українського патріотизму як любові синів до матері (звідси "Україна-мати", "Ненька-Україна"). У наших поетів Україна виступає під символом жінки-матері (Т. Шевченко), а у релігійному житті панує культ Богоматері. Навіть український "батько-отаман", як ідеал, це не тип англійського чи німецького вояки, відважного, енергійного і дещо аскетичного, а це отаман, що всіма опікується, дбає про громаду, радиться з нею, тобто отаман з "материнськими рисами" [35, с. 87]. Аналізуючи українську родину В. Янів наголошує на її індивідуалізмі, бо саме у родині виявлявся нахил українця до індивідуального землеволодіння і приватної власності. Звідси - ідеал дбайливості, ощадності, власності, причому жінка виявляє більше схильності до приватної власності, оскільки вона інстинктивно зв'язана з нащадками і дбає про їх майбутнє [42.С.50].

Загалом більшість дослідників характеризують українську ментальність як амбівалентну [22, с. 100]. Наприклад О. Донченко через систему бінарних опозицій представила основні властивості соціальної лісихіки народу: екстраверсія-інтроверсія, чоловіче - жіноче, інтуїція - сенсорика, раціональність - ірраціональність, стабільність - нестабільність. Домінуючі прикмети не зоссреджуютася виключно навколо одного з полюсів, то саме вони визначають своєрідність етноменталітету українців: жіночність визначала неконфліктний характер і помірний ступінь розвитку вольового рівня; яскраво виражена сенсорика зумовила схильність до компромісів і беззахисність, здатну провокувати агресію; посилена ірраціональність української нсихіки загострила чуттєвість з її етичністю естетизмом, які духовно ушляхетнюють націю;

нестабільність продукує інертність, апатію, тривогу як настрої - домени народу [10, с. 120]. Зазначені ознаки української ментальності, виділені з антиномій, окреслених О.Донченком, увиразнюють парадигмальну рису українського менталітету -його амбівалентність.

Таким чином, спираючись на теоретичні засади світової філософії, здобутки власної суспільно-історичної думки і, що найважливіше, на власні спостереження і філософські узагальнення, цілий ряд дослідників "української душі" XIX- першої половини XX ст. наголошують на мінливості вдачі українця, намагаються розкрити типові риси національного характеру, простежити механізм їх. передачі. Кожен з авторів по-своєму бачить проблему і розв"язує її у лиш йому притаманній формі -у вигляді вірша, художнього твору, нарису, доповіді, невеличкої розвідки, статті і навіть ґрунтовного монографічного дослідження. Незважаючи на деяку незначну розбіжність поглядів всі вони створюють певний узагальнений образ українця з його підвищеною емоційністю і здатністю до духовного усамітнення водночас з чітко визначеним індивідуалізмом і сильним інстинктом "несення допомоги", з глибокою релігійністю і національною толерантністю, з його інтроверсією і в той же час схильністю до громадоцентиризму і.т.д. 

III. Проблема "кордоцентрнзму" української душі у вітчизняній філософії.

Українські науковці , які вже давно намагаються дати визначення "української душі", одностайно підтверджують її емоційно-почуттєвий характер, "кордоцентричність".

Кордоцентризм - підстава української духовності. Це порівняно нове поняття, яке належить передусім до царини філософії і означає те, що в житті людини, в її світогляді провідну роль, тобто мотиваційну й рушійну, відіграють не розумово-радіональні сили людини, а її емоції, почуття або, образно кажучи, потенції людського серця ("кордо" взяте від латинського "сог", родовий відмінок - "со", що перекладається як "серце"). Загалом це філософське поняття, та коли його розглядати,як підставу української духовності й філософії, то треба визнати, що цей феномен є невідчутною частиною самої істоти української людини. Іншими словами, кордоцентирзм українців - це екзистенція, що виступає основою самого буття або й частиною природи українського народу: українець живе, а все його світобачення, поведінка і культурні надбання узгоджуються з притаманним йому кордоцентризмом. Основою кордоцентризму вважають живе й чутливе серце людини. Сам же кордоцентризм - це певна система, життєвий струмінь, що заповнює всі прояви людського буття [43, с. 86].

Філософія "серця" має глибокі витоки. Так, на "серці" зосереджувались Антоній Печорський, їларіон Русин, Григорій Цамблак, Іван Вишенський, Паїсій Величковський [38. с. 67]. На культуру "серця", тобто відчуттів, звертали основну увагу і Сковорода, і Гоголь, і Куліш, і Шевченко. Він перший не тільки продовжив гуманістичні традиції української філософії, але й їх розвинув, примножив, започаткувавши, зокрема, таке унікальне явище, яке увійшло в історію під назвою "філософії серця" [2, с. З]. За ним людина є малий світ, "мікрокосмос", бо у "сердечній глибині", безодні криється усе, що є у цілому світі. Серце - "осердя" людини, воно виступає духовною субстанцією, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності. Оскільки духовну субстанцію утворює в людині Бог, Сковорода часто ототожнює серце з Богом чи Словом Божим. Схожих думок притримувались К. Тр. Ставровецький, М. Гоголь [З6, с. 19].

Екзистенціально-кордоцентричним був і світогляд П. Куліша. У його основі лежить погляд на подвійність людини, на двоякість її єства. Він висував ряд постулатів-антитез, найсуттєвіший з них - "серце" людини і "зовнішнє" у ній. За цим принципом П. Куліш послідовно сповідує свій "уккраїноцентричний світогляд"; "серце", "внутрішня людина" зв'язані з Україною, а всі нещастя і руїни у суспільстві починаються, коли "зовнішнє" у людині бере гору над "внутрішнім". Майже всі протиставлення, що їх сповідує Куліш, базуються на цьому "наріжному камені", тут знаходиться джерело його антитез: минуле і сучасне, Україна і Європа, серце і голова, чоловік і жінка, хугір і місто тощо. "Серце" "глибоке" "таємне" - один з найулюбленіших образів поезії П. Куліша. "Серце в його поезії - це і "помисли", і "думка", і "туга"...[29, с. 121]. Отже, можна стверджувати, що під "серцем" Куліш розумів національну самосвідомість, бо згідно його вчення розумом людина звернена до всього чужого, а серцем - до свого народу, культури.

 

 

Адміністрація сайту http://www.history.iv-fr.net висловлює подяку автору за надані матеріали.


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

article Олександр Лисенко ДОБРОЧИННІСТЬ ЯК ВИЯВ НАЦІОНАЛЬНОЇ СОЛІДАРНОСТІ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Олександр Лисенко ДОБРОЧИННІСТЬ ЯК ВИЯВ...

  3-13-2007    Views: 2169   
article ХРОНІКА ПОДІЙ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
ХРОНІКА ПОДІЙ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  3-14-2007    Views: 998   
article КАЛЕНДАР ХХ СТОЛІТТЯ
КАЛЕНДАР ХХ СТОЛІТТЯ

  1-14-2008    Views: 1882   

Коментарі користувачів

Додати коментар
Comment Інеса <inesagoloyad@gmail.com>
3-19-2010 at 11:24am

вдячна
дуже корисна і цікава стаття. дякую, прочитала з захопленням:)
Comment Гість
10-30-2010 at 8:31am
А де ж висновок і література?


.: Powered by Lore 1.5.4