ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Видатні постаті краю .: ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ: ПОЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ

ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ: ПОЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ

ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ: ПОЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ

Побудова незалежної держави можлива за умови поваги до власних сторінок історії, повернення із забуття сотень імен політичних і військових діячів - активних учасників і керівників національно-визвольного руху українського народу. До таких належить постать Д.Д.Вітовського - ідеолога стрілецької політичної думки, державного і військового діяча Західноукраїнської Народної Республіки. Все своє недовге життя він присвятив ідеї визволення українського народу.

Народився Д.Вітовський в с.Медуха неподалік від Галича (тепер Івано-Франківська обл.). Ще в юнацькі роки він був одним із провідників галицької студентської молоді і борців за український університет у Львові, ініціатором створення по селах читалень "Просвіти", які стають центрами духовного відродження народу, організатором січових товариств.

Ідейність Д.Вітовського, талант і продуктивність у праці особливо проявилися у середовищі українського стрілецтва, куди доля покликала його і на політичне керівництво і на виховника сотні.

Наприкінці 1914 р. Дмитра Вітовського направляють в Українську Бойову Управу, яка на той час вважала, що українську державність народові може дати тільки Австрія. Після осіннього вишколу сотня Д.Вітовського бере участь у важких боях у Карпатах взимку 1914-1915 рр. У них покрило себе стрілецтво першою славою. Коли сотня Д.Вітовського 15 грудня 1914 р. перейшла до групи австрійського старшини Гійома, він зустрів її словами "Слава ваша попередила вас. Я радий, що ви в мене" [2: 45].

Сотня Д.Вітовського особливо відрізнялася у розвідці. Ще восени стежа під проводом четаря Г.Труха горами дісталася у глибокий ворожий тил і захопила десятьох військових у полон. Великі досягнення розвідницькі стежі Д.Вітовського мали взимку 1914-1915 рр. Ні одна сотня австрійського війська не дала стільки талановитих провідників, як його: легендарний Іван Балюк, Гриць Трух, Михайло Мінчак, Гриць Іваненко, Михайло Матчак... Поступово УСС стали очима польових бригад і їхньою безпекою.

Разом із стрільцями Дмитро Вітовський здобув перемогу на Маківці, а потім погнав ворога з Карпат. Разом із сотнею відзначився в боях за Болехів, визволяв Тростянець, Завадку, Верхнє, Сапогів [3: 130].

27 червня 1915 р. у нагороду за жертви, січові стрільці першими увійшли в Галич. Попереду ішла сотня Дмитра Вітовського. Він обійняв команду міста, де, за його наказом, на галицькій ратуші замайорів синьо-жовтий український прапор. А через день два курені українського стрілецтва зійшлися у Медусі, - рідному селі сотника Д.Вітовського. Акцію з прапором використав Д.Вітовський для посилення самостійницьких настроїв серед українського війська. Це ледь не коштувало йому військової кар'єри. Стрілці вперше за весь час відкрили своє справжнє обличчя - вони боролися за свою державу. Офіцери корпусу Горанона відчули себе ображеними і вимагали покарання Д.Вітовського "за деспект австрійської влади". Покарати Д.Вітовськго, сотника війська, яке в той час хоробро билося на фронті, Начальна Команда Армії Австро-Угорщини не наважилася [14: 46].

Користуючись загальним піднесенням, новоутворена Загальна Українська Рада домагається у Відні створення першого полку Українських Січових Стрільців. Планувалося створення і другого. Організаційні роботи були перервані 27 червня 1915 року наступом союзних військ. Чудеса героїзму сотня Вітовського виявляє неподалік села Носова, у боях біля Соколова та Семиковець. 1 листопада сотня потрапляє на сильний загін ворога. Дві чети потрапляють у полон, багато вбито й поранено. Поранено й Дмитра Вітовського. Його сотня перестає існувати. Сотника направляють на лікування у народну лікарню у Львів, а після цього до місця перебування коша в селі Свистільниках Рогатинського повіту [10: 20].

Водночас Д.Вітовський був одним з ідеологів стрілецької політичної думки. З перших днів своєї роботи серед УСС він дбав не лише про те, щоб його сотня мала суто військовий вишкіл, але щоб вона отримала ідеологічне виховання. Це з його сотні і за його особистим впливом народиться серед УСС-ів клич, що Українські Січові Стрільці - це не австрійське лояльне військо, але українське визвольне військо, яке повинно боротися за волю України з усіма її ворогами.

У 1916-1917 роках Д.Вітовський, як комісар УСС у Ковелі, у дуже складних умовах займався культурно-освітньою працею на Волині, організацією українського шкільництва. Його просвітницька діяльність дала свої плоди - національне пробудження торкнулося волинян.

Та апогеєм військово-політичної діяльності Д.Вітовського стало очолене ним переможне Листопадове повстання у Львові 1918 р., яке переросло в національно-демократичну революцію, в результаті якої виникла ЗУНР.

Восени 1918 р. Австро-Угорщина стояла на порозі розпаду. Намагаючись врятувати ситуацію, імператор Карл видав 16 жовтня маніфест "Моїм вірним народам" про перетворення монархії у федеративну державу. За таких обставин українські громадсько-політичні діячі вирішили скликати у Львові спеціальну нараду для обговорення ситуації і вироблення програми дальших дій. На нараді 18 жовтня 1918 р. було обрано Українську Національну Раду, яка цього ж дня проголосила Українську державу, як автономну частину імперії. Та західноукраїнським землям загрожувала небезпека з боку польських шовіністів (28 жовтня у Кракові була створена т.зв. Польська ліквідаційна комісія, яка 1 листопада мала прибути до Львова і взяти владу у Галичині в свої руки). Це добре усвідомлював Центральний військовий комітет на чолі з Д.Вітовським - нелегальна організація утворена у вересні 1918 р. у Львові з українських офіцерів австрійської армії [13:45].

Виступаючи на засіданні ЦВК 31 жовтня Д.Вітовський заявив: "Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би зразу прийшлось її втратити". Доброю підготовкою своєї промови він розвіяв сумніви Національної Ради і вона доручила йому очолити повстання [3:141].

Згідно з планом повстання, який розроблявся і удосконалювався на ходу, Д.Вітовський із своїм начальником штабу С.Горуком негайно розіслали кур'єрів, переважно студентів і гімназистів, з наказом в ніч на 1 листопада брати владу у руки міських, повітових комісарів-українців. У наказі до командира легіону УСС О.Букшованого керівник повстання вимагав: "Всі частини УСС-ів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи ні хвилини часу". Комісару Б.Загайкевичу у Перемишлі Д.Вітовський наказав силами 9-го полку піхоти зайняти місто і негайно висадити в повітря мости через Сян та "не пропустити через Сян ні одного поляка" [12:52].

Повстання відбулося, коли на ратушевій вежі пробила 4.00 год. Невдовзі, Д.Вітовський приймав перші рапорти. І.Цьокан домовився про нейтралітет німецьких і угорських частин. О 5.00 год. старшини Мартинець і Сендецький із своїми підрозділами зайняли намісництво і ратушу, арештували генерала Гуйна. Зв'язковий четар Г.Трух повідомляв, що захоплено австрійську комендатуру і арештовано генерала Пфефера. Л.Огоновський сповіщав, що зайняв будинок поліції. Український підрозділ з 15-го полку піхоти оволодів головним вокзалом, будинком головної пошти, а 150-й вартовий курінь - станцію Підзамче і військовими складами на Янівській (нині вул. Т.Шевченка). Було зміцнено охорону Народного Дому, де діяв штаб повстання, забезпечено варту площі Святого Духа, міського театру тощо.

О 7 год. ранку Д.Вітовський доповів К.Левицькому про взяття Львова в українські руки.

Як відомо, у зв'язку з багатьма несприятливими обставинами західним українцям у той період не вдалося відстояти своєї держави. Але всенародне повстання 1918 р. не було даремне. Насамперед, воно збагатило національну свідомість народу ідеями держави, рідної землі, соборності, національного обов'язку і солідарності.

Перебуваючи на посаді державного секретаря військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський в досить складних умовах здійснює організацію Української Галицької Армії. Всього за півтора місяці титанічні мобілізаційні зусилля дали молодій західноукраїнській державі нову, стотисячну армію. В ній панував дух української соборності, тобто об'єднання ЗУНР і УНР. Це також було заслугою державного секретаря військових справ. Він невтомно пропагував і відстоював ідею соборності, прагнув наблизити день створення єдиної армії двох українських держав.

Продовжив вірну службу Україні та її народові Дмитро Вітовський беручи участь у Паризькій мирній конференції. У березні 1919 року він приїжджає в Париж у складі делегації Української Народної Республіки для того, щоб переконати Найвищу Раду країн Антанти вжити заходів для припинення агресії з боку Польщі проти української держави.

4 серпня 1919 року полковник вирушив із Берліна до Кам'янця-Подільська (тодішньої столиці УНР). У Бреслау (сьогодні Врацлав) на літак навантажили документи і гроші для Директорії, які друкувалися в Німеччині. Д.Вітовський зайняв своє місце у літаку. Україна чекала... Близько 3 години ранку на німецько-польському кордоні під Ратибором пролунав фатальний вибух. Похований Д.Вітовський у Берліні на старому кладовищі гугенотів. З настанням незалежності України прах його був перевезений у Львів і перехований на Личаківському кладовищі-меморіалі воїнів УГА.

В особі Дмитра Вітовського Україна втратила справжнього патріота, лідера і керівника мас, якого їй завжди так не вистачало у хвилини важливих історичних змін. Левко Лепкий у статті "В річницю смерті полк. Д.Вітовського" стверджував: "Трагедія під Ратибором тісно в'яжеться з пізнішою трагедією УГА. Бо коли б не загинув Вітовський, то хто зна, яка би була її дальша доля, і доля всієї України"[15:146].

Література

1. Арсенич П. Листопадовий зрив. // Галичина, 1991. — 1 листопада. — С. 4.

2. Гнаткевич Б. УСС. 1914-1920. — 1991. — 159 с.

3.  Горак Д. Дмитро Вітовський — політичний портрет. // Дзвін. — 1992. — №11. — С. 130-143.

4. Гошуляк І.ЗУНР. // Історичний календар. — К., 2001. — С. 307-309.

5. Грицак Я.Й. Нарис історії України. — К., 1996. — 356 с.

6.  Історія УСС. Воєнно-історичний нарис. — К., 1992. — 256 с.

7. Коваленко А. УСС в українській революції. // Наука і суспільство. — 1992. — № 1. — С. 18-22.

8. Кузьма О. Легенда листопада: ЗУНР. // Свобода. — 1995. — 17 січня. — С. 3.

9. Лазарович М.В. Просвітницька праця УСС серед українців Галичини в роки війни. // Українська еліта: минуле, сучасне, майбутнє. — Тернопіль, 1996. — С. 52-57.

10. Лазарович М.В., Лазарович Н. Національно-політична діяльність УСС. // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. — Тернопіль, 1998. — С. 19-31.

11. Лазарович М.В. УСС. // Український історичний журнал. — 1998. — № 5. — С. 40-52.

12. Литвин М.Р., Науменко К.С. УСС. Порив падолисту. [ЗУНР]. // Західна Україна. — 1991. — № 9. — С. 52.

13. Полянський О. Західна Україна у двох революціях 1848-1918. - Тернопіль, 1998 - 52 с.

14. Ходак І. Дмитро Вітовський — провідник Листопадового Чину. // Літопис Червоної Калини. — 1991. — №1. —С. 45-49.

15. Чуйко І. Дипломатична діяльність ЗУНР у 1919-1923 рр. // Наукові записки. Серія історія. — 2003.— №1. — С. 141-146.

Богдан Стула

Студентський науковий вісник. Тернопіль. - Випуск № 9. - 2004 р. - 160 c.


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

Коментарі користувачів

Додати коментар
No comments have been posted.


.: Powered by Lore 1.5.4