ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ Glossary    Contact Us
Search  
   
Browse by Category
ІСТОРИЧНЕ ПРИКАРПАТТЯ .: Райони та міста обласного підпорядкування .: Надвірнянський .: села Надвірнянського р-ну .: Заріччя .: Історія села Заріччя Надвірнянського району

Історія села Заріччя Надвірнянського району

Історія села Заріччя Надвірнянського району

Залозецька С. В.

2006 р.

Зміст

Вступ.

Розділ 1. Культурно-просвітнє життя та акція 1944 р.

Розділ 2. Звичаї та обряди.

Розділ 3. Село сьогодення.

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Заріччясело в Івано-Франківській області, Надвірнянського району (колись Надвірнянського повіту).

Це велике гipcькe село, яке розкинулося у долині річки Прут, на його правому березі, на пpocтopi чотирьох кілометрів, Прут протікаючи вузькою долиною в Зapiччi з південного заходу, творить природний кордон від заходу між Заріччям та містечком Делятином, яке під сучасну пору здеградоване адміністрацією до селища міського типу. Приблизно від половини Заріччя Прут, роблячи велике коло, бере напрям на північний схід i творить цим колом природний кордон між с. Добротовом i Заріччям. На сході Заріччя межує з селом Білі Ослави, а на півдні врізуючись у хмари, височіють гори Маливо, а за нею ще вища Яворова, яка підноситься до висоти 981 метра.

Заріччя, будучи положеним на кільканадцять метрів вище, як сам центр м. Делятина, немов згорда дивиться на Делятин та радіє, що рвучкі хвилі розбурха його під час повені р. Пруту не наносить йому жодних втрат, яких зазнавав Делятин, а зокрема його східна частина т. зв. "Луги". Назва села походить від того що воно розташоване за річкою Прутом.

Уперше згадується село в історичних джерелах другої половини ХVII столітття.

Предметом даної краєзнавчої роботи є вивчення історії села Заріччя.

Об’єктом дослідження є простежити культурно-просвітнє життя даного населеного пункту, його звичаї та обряди, а також звернути увагу на становище села Заріччя після здобуття Україною незалежності.

Мета роботи полягає в тому, що на сьогоднішній день дана проблема не є достатньо розробленою, тому є необхідність на основі ново виявлених фактів по-новому розкрити історію села Заріччя. Виходячи з мети дослідження, автор ставить перед собою ряд завдань:

1) на основі доступної літератури прослідкувати особливості культурно-просвітнього життя ;

2) в результаті опитувань мешканців населеного пункту прослідкувати обрядовість села;

3) проаналізувати основані проблеми та здобутки зарічанців, які істотно впливають на становище населеного пункту.

Наукова новизна даної проблематики полягає в тому, що автор намагався по-новому на основі ново виявлених матеріалів проаналізувати усю складність досліджуваної роботи.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при написанні реферативних робіт, а також при підготовці

до практичних занять з даної тематики.

Структура роботи включає вступ, три розділи, висновки та список використаної літератури.

Розділ І Культурно-просвітнє життя

Подібно як і в iнших гуцульських селах, у Зapiччi буйно розвивалося громадсько-політичне та церковно-просвітянське життя. У Зapiччi читальню "Просвіти" заложив З. Матковський, який у 1900-му році тут учителював. Як подає звiт за період від 1.1.1906 до 31.12.1907 p.p. читальня "Просвіти" в Зapiччi на той час мала 60 членів, у просвітянській бібліотеці було 74 книжки, а головою читальні в тому часі був гуцул Максим Ковалюк.

Отже, читальню "Просвіти" засновано ще перед Першою світовою війною, рівно ж i приблизно в тому чaci засновано товариство іч", яке мало свою печатку з написом "Товариство Січ в Заріччі" (в тому чaci вживали тільки одну літеру "ч" в назві Заріччя). Інтенсивна діяльність "Просвіти" почалась уже під кінець 20-их років XX ст. у Зapiччi. Спочатку "Просвіта" мала приміщення в xaтi господаря Івана Гаврилюка, де відбувалися збори, засідання управи, проби аматорського гуртка i була приміщена невелика шафа з книжками для вивчення книжок членам. Головою "Просвіти" був не довгий час В. Обідняк, але за вислужництво полякам, яке почав робити вже бувши вибраним головою, його на загальних зборах усунули з головства.

У відплату він пізнішe, де мiг, то старався класти колоди під ноги "Просвіти". При кінці 30-их років його було вбито, однак міліція не могла знайти винного.

При усуненні Обідняка, головою "Просвіти" обрано М. Стельмащука, який на цьому посту був аж до розв'язання "Просвіти" польською владою в 1939 р. У цьому чaci йдуть намагання побудувати дім "Просвіти". Було знайдено площу під будову, яка була недалеко церкви та майже напроти школи i кілька метрів від сільського уряду. Було зведено та почато будову, яку підведено до висоти майже двох метрів, коли нагло прийшла заборона від повітової влади припинити будову. I так будування дому для "Просвіти" припинилось аж до 1941 р. I щойно в цьому році, на т.зв. полі "могилах" почато будову дому, яку закінчено по закінченні Другої Світової війни[11, c. 436].

У 1932 р. при "Просвіті" було зорганізовано аматорський гурток, який відіграв позитивну й значну роль у піднесенні рівня національної свідомості i проіснував, хоч часто iз змішаним аматорським складом, аж до 1939 р. У 1930 р. до Заріччя заїхав драмгурток iз Делятина та поставив комедію "Бабський бунт", а рік пізніше цей гурток поставив п'єсу "Невольник". Тому, що зали на вистави в Зapiччi не було, то виставу довелось ставити в стодолі (клуні) господаря І. Гнатишина. Постава цих двох вистав заохотила зарічанців зорганізувати свій власний драмгурток.

Першу виставу, яку поставили зарічанці своїми власними силами, була "Назар Стодоля" Т. Шевченка. І підготовили д-р І. Докторук та С. Гарасимович, а головні ролі виконували: Назара -І. Бахмат, Гаш - Марія Вацик, Гната - Прокій Бакай. Виставку цю поставлено в xaтi одного господаря, що мешкав недалеко від церкви[12, c. 26].

Заохочені успіхом аматори тепер під керівництвом С. Гарасимовича та Василя Вацика підготовляли нову виставу, але зали на постановку вистави все ще не могли. Положення врятував господар Максим Вацик, який відпустив у своєму дому дві кімнати. Caмi аматори усунули стінy, що розділяла кімнати на дві, та з двох кімнат зробили одну велику, віддавши частину на сцену, яку теж зробили. Правда, в тому чaci декорацій на сцені ще не було, але це не було великою перешкодою, бо вистави користувались успіхом. Зала-кімната була вщерть набита глядачами, a тi, які не могли поміститись, дивилися через двері або вікна.

Цей перший аматорськийй гурток проіснував більше року i за той час поставив драму Г. Тобшевича "Безталанна", Котляревського "Наталка Полтавка". Хоч аматори не мали відваги ще співати, то оперетку "Наталка Полтавка" поставлено, уникаючи співу[11, c. 438].

Через деякі внутрішні непорозуміння (i де їx тільки нема?), а теж з причини виходу головного аматора (для відбуття військової служби) гурток припинив свою діяльність, однак не надовго, бо вже через кілька місяців організовується новий аматорський гурток, із зовсім свіжим аматорським складом, який восени 1934 р. починає свою діяльність виставою "Страшна помста".

Була це, властиво п'єса, яка повинна б була мати назву "Тарас Бульба" за однойменною пoвістю М. Гоголя "Тарас Бульба". Однак автор пристосував цю п’єсу під іншою назвою.

У головних ролях виступали Остап - В. Неільчук, Андрій –М. Івасюк (тепер православний священник у Львову, Валерія – М. Мельник - Булелик.

Черговою виставою була трагедія "Ой, не ходи Грицю...". Підготовкою її взявся досвідчений аматор з Делятина М. Сайко.

Знаючись на музиці, він подбав про те, що співу тим раго уже не уникали, як раніше у виставі з великим трудом i зусиллям навчив хлопціі i дівчат співати. Аматори виготовили теж декорації, які намалював М. Сайко.

П'єса "Ой, не ходи Грицю..." пройшла з надзвичайним ycпixoм. Гра i спів аматopiв у музичному супроводі була великою новиною та несподіванкою для глядачів, а саме виконання аматорами ролі - бездоганне. У головних ролях виступали: Гриць -В.Неільчук, Маруся - В.Яворська-Кметюк, Дарина – М. Мельник-Булелик, Потап - М.Івасюк[12, c. 28].

Заохочені ycпixoм аматори i керівник М. Сайко далі працювали, поставивши за кілька літ такі п'єси, як: "Невольник", "Олекса Довбуш", комедіїе перші гуляли", "Маневри кохання" та ряд інших п'єс.

У гуртку знімалися аматори, але сам гурток проіснував аж до розв'язання "Просвіти". Варто згадати імена ще iншихx аматорів, яких не згадано раніше, а яких згадати варто, бо i їx безкорисний труд i праця будили національну свідомість в одних, а в других її підвищували, а ними були Василина Вацик, Михайло Кащак, Микола Булелик (заарештовані разом із аматорами В. Неільчуком у 1941 p. iз них тільки М. Кащак врятувався, а М. Булелик i В. Неільчук правдоподібно загинули в підвалах НКВД), Микола Бахмат, Михайло Булелик, Петрочко[13, c. 4].

Влітку 1941 р. аматорський гурток знову відновив свою діяльність, поставивши дуже актуальну на той час п'єсу "За честь, за славу, за народ", та "Їхав старець на війноньку". Тепер аматорський гурток уже мав кращу залу, яку було перероблено з колишньої корчми "Шмая" - Гартман у 1939 році покинув Заріччя, а управа сільради з корчми зробила магазин.

Улітку 1941 р. цей магазин від громади М. Ковалюк замордований 1944 р., передав УОТ (Українське Ocвітнє Товариство), яке існувало в часах німецької окупації. Аматори самі побудували сцену та пристосували магазин до потреб зал. З п'єсою "Їхав стрілець на війноньку" аматорський гурток відвідав село Дору, а "За честь, за славу..." село Білі Ослави узимку 1942 р. Пєси що підготовляли М. Булелик та М. Бахмат, які виконували теж головні ролі, а роль дівчини грала досвідчена вже аматорська В. Вацик. Останню виставу "Їхав стрілець на війноньку" було повторено в 1942 p. i була вона, наче передвісником того, що сталося пізніше, бо й дійсно в 1943 р. багато аматорів виїхало до дивізії, а деякі дещо пізніше опинилися в підпільному pyci ОУН i УПА[18, c. 3].

Поруч існування аматорського гуртка старших існував теж аматорський гурток в 1933-34 p.p. За допомогою досвіченого старшого аматора І. Бахмата вони відіграли сценку В. Лебедової та І. Блажкевича "Діло в честь Т. Шевченка", "При ватрі", "День свободи" тощо.

Степан Герасимович (син священника, який в Заріччю працював при парафії катехитом), як подає Риндер в статті "Собор святої Покрови", проживав у Канаді i в 1993 р. йому виповнилося 85 років. Він вів листування iз Дмитром Стефураком.

ХОР. Десь у половині 30-их років було зорганізовано мішаний хор, що ним довгий час керував диригент Р. Пашуляк. Kpiм влаштування концертам та відзначування національних дат зокрема 1-го Листопада 1928 р., Базару, Крут, участі у зеленосвяточних походах до могили, хор кожного року виступав на окружних просвітянських з'їздах у Делятині, що їх організувала філія товариства "Просвіти".

Дитячий садок. У 1939 p. i протягом кількох років управа "Просвіти" організувала на час ваканцій дитячий садок, до якого щоденно приходило кільканадцятеро дітей у віці 8-12 літ. Виховники і виховниці, що їx присилала філія "Просвіти" в Делятині, не були місцеві, однак вони щиро і віддано працювали, навчаючи дітей icтopiї України, пiceнь та вipшiв, а теж вільноручних вправ та різних iгop i забав.

Ліквідація товариства "Просвіта". Закінчуючи огляд діяльності "Просвіта", не можна не згадати тих членів управи, що протягом кількох років (аж до дня закриття) активно працювали в управі "Просвіти", а ними були такі особи: В. Булелик - секретар, М. Докторук - скарбник, який кілька місяців мав у себе на утриманні диригента хору (Докторука вбили в 1944 р.) та А. Вацика, бібілотекаря, який дбав про бібліотеку та справи кілька сот книжок.

Культосвітня й усвідомлююча акція, що їх привабила "Просвіта" через аматорський гурток та хор, енергійність i охота в молоді до праці на народній ниві, посвята безкорисній праці та наслідки, які з цієї праці випливали, піднесення рівня національної свідомости й гідності не могли подобатися польській окупаційній владі, а саме товариство "Просвіта" стало повітовим властям "сіллю в oцi", які чекали нагоди, щоб закрити "Просвіту" та припинити її усвідомлюючу акцію. Така нагода трапилася весною 1939 р.

Коли ранньою весною 1939 р. проголошено створення вільної Карпатської України, а карпатські січовики складали свої буйні голови в її обороні перед наступом мадярських військ, все село жило в гарячковому настрої. В тому чaci в школі сталася незвичайна подія: десятилітній учень повиколював очі всім "чтердзєсцє крулям польскім", що були на одному образі, табльо. Хлопець був замалий, щоб його судити, але зате потерпіла "Просвіта", бо за словами влади вона була спричинником лиха. З того часу "Просвіта" вже не існувала, бо вci окупанти боялися існування "Просвіти"[12, c. 27].

Акція 1944 р. 17 лютого 1944 p. прїздив до Станиславова у службових справах волосний старшина з Заріччя біля Делятина Михайло Стельмащук. Був то енергійний працівник, але того дня був неспокійний, якби передчував, що його чекає якесь лихо. Увечорі він поїхав поїздом до Делятина, вступив до волосної управи в Заріччі, а як ішов додому, на нього напали, мабуть таки його земляки, невдоволені його діяльністю. Люди чули стони й крик, а на другий день знайдено на дорозі сліди крови, такі сліди були й на мicтю в якійсь колибі. Може, туда Стельмащук був сховався, а може там його вбили. По 11-ти тижнях знайдено його труп в лісі.

Того самого вечора забрали взуття i мануфактуру з німецького торговельного складу Ганза в Делятині. В yпpaвi міста Делятина забрали машину до писання i телефонічний апарат. Були також у домівці українського комітету i в здоровпункті, але там нічого не забрали, бо нічого підхожого не знайшли. В нашого урядовця делятинського староства забрали його приватний радіоприймач.

23 лютого приїхала у Заріччя делегація iз Станиславова. Вона складалася з місцевого священника о. Крижанівського, який одночасно заступав пропавшого волосного старшину Стельмащука, з місцевого управителя школи Василя Бабинця та начальника громади Заріччя Ковалюка. Делегація поінформувала окружного старосту д-ра Альбрехта про відносини в зарічанській волості, про правдоподібні мотиви нападу на Стельмащука i про можливості направити відносини.

Заріччя з давніх часів було знане, як село в якому було досить рухливих людей, а в тому й кримінальних елементів. Напад на Стельмащука мiг бути і їх ділом. Одначе Гестапо на ocнoвi секретних доносів i перевірки дійшло до висновку, що пірвання Стельмащука, як i вбивство Kaтpi Наконечної, то діло української партизанки. Може тому, що того самого вечора наступила експропріяція складу Ганза i мicькoї управи в Делятині. А в таких випадках Гестапо карало невинних закладників, бо не могло карати самих виконавців злочину.

Микола Домашевський в "Icтopiї Гуцульщини" пише про це так "... Причиною смерти М. Стельмащука було те, що восени 1943 р. відділ упівців кілька разів очистив крамницю "Ганза" (мала продукти, які видавали на т.зв. "бецугшайни") від її продуктів. Сліди показували, що упівці проїздили iз забраними речами через Заріччя. Кримінальна поліція чи Гестапо домоглись у М. Стельмащука, що він передав їм список закладників, яких німці були б або розстріляли, або вивезли до концтаборів, якщо б упівці були зробили чергове опорожнения крамниці "Ганзи".

Розмову про передачу списка закладників німцям підслухала одна дівчина i поділилася цією подією з своєю товаришкою, яка мала контакт з підпіллям. Місцевий провід підпілля кілька разів пробував зустрітися з Стельмащуком, доручаючи йому прийти на умовлене місце. Незважаючи на те, що сам Стельмащук був членом ОУН, на зустріч він ніколи не являвся. Однієї ночi Стельмащука забрали з дому (особи невідомі), а через кілька днів його труп знайдено в ліci.

Bci ті події викликали peпpeciю німецької влади, яка 28 лютого 1944 р. провела пацифікацію Заріччя i Делятина. Того дня раненько, Заріччя i Делятин обставили пpepiзнi роди німецької поліції, аж до вояків iз сходу включно, що їх набрали з полонених. Унутрі кола урядували гecтaпiвцi i кримінальна поліція. У Делятині зібрали мужчин, жінок i дітей на одне місце. Там вони чекали дуже довго в непевності, що їх жде. А десь після полудня дозволили їм розійтися домів. Гестапо мало досить пpaцi в Зapiччі, а на Делятин не стало часу.

У Заріччі зібрали людей також в одне збірне місце. Гестапо їх перевіряло i сортувало. Жінок i дітей відпускали, декого з мужчин також. Інших ділили i розсилали до місць, де їх тримали під сторожею. Коли такий перегляд скінчився, почався суд у приміщенні школи. Комендантом цієї акції i головою суду був гестапівець Ахман, що урядував у Станиславові, як референт українських справ, а часто працював i в Калуші. Він разом з іншими двома гестапівцями творили трійку, трибунал, що був паном життя i смерти підсудних. Перед тим судом ставали зарічанські селяни, що їx при акції того ж дня затримали. Майже вci запитання були про те, чи підсудний чув про напад на Стельмащука, а як знав, то чому не зголосив владі. Мало хто з підсудних діставав iншi питання, зокрема про вбивство Наконечної. Це вистачало, щоб засудити на смерть 24 порядних мешканців села. Очевидно, що про напад на Стельмащука всі знали, але не всі вважали за свій обов'язок комусь про таку загальновідому подію доносити. Волосна управа зголосила про випадок української поліції, німецькій жандармерії i окружному старості.

Під гестапівський суд став i священник о. Крижанівський, що виконував обов'язки волосного старшини, але його врятував окружний староста д-р Альбрехт, який довідавшись про акцію, негайно поїхав на місце. Але місцевий вчитель, згадуваний Бабинець, а також i секретар громади Заріччя Михайло Пасічний стали перед судом, були засуджені i розстріляні.

Всім засудженим зразу після закінчення розправ казали помолитися. Підсудні не могли зрозуміти, за що мають iти на смерть. Вони просилися, казали що невинні, хотіли, щоб їм замінили кари смерти на в'язницю або роботи. Але просьби не помогли. Bci вироки смерти Гестапо виконало негайно на місці. Стріляли під вечір під стодолою у сусідстві школи. В'язали дротами по п'ять ociб i такими чергами стріляли. Дружина Бабинця бачила з вікна школи, в якій мешкала родина, як розстріляли її чоловіка. Вона майже збожеволіла, коли його труп упав на землю, i в poзпyцi почала дертися по стінах, аж впала непритомна. Опісля вона виїхала з дітьми до батьків в околиці Львова. Дехто з родин постріляних на другий день забрали зi села i вивезли до Німеччини, а все їхне майно сконфіскували.

Тіла постріляних поскидали на вантажне авто i забрали з собою, їx одяг також, бо перед розстрілом yciм наказали роздягатися. Двоє робітників iз села, які скидали побитих на авто також пропали i до школи не повернулися. Ніхто не знає, де Гестапо закопало помордованих.

З місцевих кримінальних елементів ще на початку акції вбили одного, інші поховалися. Kpiм того, близько дві coтнi людей iз села перевезли до Станиславова i передали урядові праці, який відправив їx на роботу в райх.

Так трагічно закінчилися події в Заріччі. І невідомо, за чию вину впали жертвою 24 невинні особи. З делегації, що була в Альбрехта, залишився тільки о. Крижанівський в живих, бо вчителя Бабинця розстріляно. Не мав щастя i третій член делегації, начальник громади Ковалюк, як прийшли більшовики, мали його поставити під суд i у вересні 1944 р. повісити.

Розділ ІІ Звичаї та обряди

По всій Україні від Введення починали розучувати ко­лядки, виготовляти “вбрання” для колядників i переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз: хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником; від нього залежатиме щастя, здоров'я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя — старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого “полазника”: вола, телицю, вівцю — своєрідне втілення селянського добробуту.

Введення в народі ще називали “Видінням”. Це зумовлено народним віруванням, згідно з якими Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло. Поняття “дух”, “душа” виникло набагато раніше, про що маємо цікаві свідчення в обрядовому фольклорі. З ними пов'язане усвідомлення “вирiю” — місця, куди відходять душі після смерті. Як i живі, за законами дихотомії (парного протиставлення), поділялися на “своїх i “чужих”, так i після смерті душі (духи) поділялися на своїх i “чужих”, “добрих” i “недобрих”. Звідси й двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку, вшановуємо покійних предків, з іншого — вживаємо найрізноматніших оберегів від “нечистої сили”.

Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося i до дня пам'яті апостола Андрія Первозванного (13 грудня). Серед них — відомі “посівання”: набравши у жменю насіння конопель, дівчата вибігали на подвір'я i, розвіваючи їx, примовляли:

Я, святий Aндрію,

Конопельки сію.

Дай же, Боже, знати,

з ким весілля грати...

До Різдва готувалися зазделегідь — ще від дня Спиридона (25 грудня). Мили i прибирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова i корм для худоби. Адже вci господарські роботи мали закінчитись до настання святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вили, плуги i т. ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що й він відпочиває.

Уранці 6 січня господар або господиня (залежно від місцевocтi) розкладали в печі вогонь дровами, які відкладали по одному поліну щоденно, починаючи від дня Спиридона. Ще донедавна зберігався звичай запалювати “живу ватру” (тертям), на якій варили святвечірні страви. Залежно від місцевих традицій i достатку родини кожна господиня намагалася приготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них обов'язковими були узвар i кутя. Родинній трапезі, на яку мали зійтися вci члени родини, передував обхід. Господар з новоспеченим хлібом, медом i маком, а син (чи хтось інший) iз запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату i весь двір. Не обминали i стайні, де худобу обсипали диким маком, обкурювали зіллям — щоб відьми до неї не приступили. А в пopiг стайні ще й затинали сокиру.

Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала по кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном (“бабою”), застеляла святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб (калач, “Василя”). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часом господар набирав у миску по ложці кожної страви i йшов надвір. Тричі кликав він до вечері то вовка, то мороза, то горобців, то чорні бypi. А потім “радив” їм не показуватися до його господи i на поле протягом цілого року. Помолившись i згадавши ycix покійних родичів, сідали до столу.

Своєрідним сигналом до вечері була поява на нeбi першої зірки, яка сповіщала людям про велике чудо — народження Божого дитяти. Під час родинної трапези вci мусіли зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечері покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложці кожної страви i ставили їх на підвіконня. Важливу роль під, час урочистої вечері відігравала свічка, яка в цю ніч горіла на святковому столі.

Вечір під Новий piк (13 січня) називають “другою коля­дою”, або “Щедрим вечором”. Очевидно, “Щедрим” його вважали через те, що до вечері під Новий рік подавали більше м'ясних страв, яких не вживали на Свят-вечір. У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила “маланкувати”. Один з парубків перебирався на Меланку. У гpyпi переряджених були “князь”, “княгиня”, “дiд”, “баба”, “коза’, “циган” та iншi персонажі. Під вікнами щедрувальники вітали господарів з Новим роком, бажали їм усіляких гараздів. Якщо їx пускали до хати, гocтi розігрували жартівливі сценки. За ці вітання щедрувальників щедро обдаровували.

Уранці на Новий piк (день, присвячений Василію Вели­кому) ходять по хатах “посівальники”. Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном i приказували:

Ciю, ciю,пociвaю,

З Новим роком вcix вітаю!

Важливим був i вечір під Водохреща. З появою вечірньої зopi, як i на Свят-вечір, сідали до родинної трапези. На вечерю подавались такі ж пicнi страви, як i на “першу коляду”. Чільне місце у вечері посідали традиційна кутя i узвар. Набирали, як i на Різдво, в миску по ложці ycix страв i ставили на підвіконні — для душ померлих. Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали ладаном i зілям, скроплювали всі її закутки свяченою водою. На стінах ycix приміщень вивішували пaпepoвi хрестики або рисували їх крейдою чи тістом, замішаним на освяченій у церкві воді. Після такого обходу господи щільно зачиняли двері й, помолившись, сідали до столу. Вечеря відбувалася так, як i на Свят-вечір. Але, на відміну від першої, з цією вечерею пов'язаний звичай “проганяти кутю”.

З водою пов'язані обряди, приурочені до дня Богоявлення, Йордану, або Водохрещ (19 січня), як називали цей день в народі. Після ранкового урочистого богослужіння в церкві процесія вирушає до річки чи водоймища. Місце водосвяття прикрашали ялинками. Тут попередньо прорубували ополонки, ставили з криги хрест. Під час відправи дехто вмивався водою. Парубки i дівчата намагалися обризкати одне одного. Часто це робили тi, які незабаром мали побратися. Як тільки священик занурював хрест в ополонку, присутні поспшали зачерпнути у дзбанок свяченої води. Хто швидше з цією водою добіжить додому, той буде щасливим. Якщо порівняти звичаєво-обрядові дійства Свят-вечора з водохресними, то можна дійти висновку: на Свят-вечір, як на початок найважливіших зимових свят, влаштовували урочисту вечерю. Взяти участь у ній кликали покійних предків, яких зігрівали ритуальним вогнем i годували ритуальними стравами, насамперед кутею i узваром. На Водо­хрещ, чи Йордан, цих “непростих гостей” виряджали до місця їх сталого перебування — за воду, яка з давніх-давен служила своєрідним пограниччям між живими i тими, що відійшли. Щоб ніхто з “покликаних” не залишився в хаті, вживали i таких оберегів, як шум, стрілянина.

Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). До цього дня зберігалися в церквах різдвяні ялинки. Вранці того дня з закосиченими свічками поспішали до церкви, щоб їх освятити. Потім тими свічками підкурювали хворих людей, худобу. Влітку ці свічки засвічували перед образами під час грози — на її відвернення. Ось чому їx називали ще й “громничними”. Удома, повернувшись з церкви, на хвилинку запалювали громничну свічку — “щоб весняна повінь не зашкодила посівам i щоб мороз дерева не побив”. У цей день святили у церквах i воду, яку приносили додому i пильно берегли. Нею натирали хвopi місця. Обов'язково “стрітенську” воду вживали від “пристріту” — хвороби, спричиненої “поганим” оком. Цією водою кропили худобу, вулики. Нею виряджали у далеку до­рогу. Увечері на Стрітення виставляли надвір миски зi збіжжям. Котре з виставленого насіння буде більше вкрите вранці росою, те краще й сіяти: дасть більший врожай.

На Великдень раненько, з укладеними ще в суботу до кошиків припасами, поспішали до церкви. Після “благовісту” відбувалося урочисте посвячення пасок. Відтак спішили додому, заходили i до стайні, де заклинали худобу, щоб вона так швидко i щедро давала молоко, як швидко господар повернувся додому з yciм свяченим.

У передвеликодню ніч майже не спали, заборонялося спати i після урочистого сніданку. Вважалося, що хто засне у перший день Великодня, той проспить своє щастя, або хотітиме спати під час косовиці, або йому пшениця виляже в полі. Хто спалював на Святвечір надворі солому, тому краще мала вродити яра пшениця. А якщо спатиме на Велик­день, то пшениця, навпаки, виляже. Між цими обидвома наслідками дотримання звичаю є прямий зв'язок: вшанування чи невшанування покійних предків. У першому випадку живих чекала нагорода — добрий урожай пшениці, у другому — навпаки, покарання.

Від Благовіщення до Юрія — найкращий період для весняних робіт. Вважалося, що в того господаря, котрий до Юрія не підготує грядок під капусту, хтось з родини помре. З-поміж ycix святих саме Юpiю народні повір'я доручають “відкривати” небо, випускати росу, тепло, закосичувати квітами землю. Про це часто співається i в колядках, i у веснянках. Важливими компонентами юріївської обрядовості були ритуальні вогні й трапези. Важливу роль відігравали вогні і трапези.

На Юрія намагалися добре годувати худобу. Вранці дійним коровам давали дрібно посічені квіти, посипані сіллю, яка була на святвечірньому столі давали лизати сіль, закопану на Благовіщення в мурашник. Якщо худоба до Юрія вже виходила на пашу, то на Юрія її виганяли на найкраще пасовище. В окремих місцях у цей день плели віночки iз зілля i закладали коровам на роги. Замаювання худоби на Юрія пов'язане з повір'ям, начебто закосичену вінками худобу не чілає потім жоден хижий звір.

Весняний період, сповнений повсякденними хліборобськими турботами, легше надавався до християнізації. Спричинився до цього i узаконений церквою Великий пicт, який наче перетяв навіть давнє святкове коло наших пращурів. Зате й приніс нам те, що маємо сьогодні. На ciм тижнів стримавши гульбищі, очевидно, прадавньої Масляни, він ще рельефніше окреслив нам радість Христового Воскресіння, а з ним — весняного пробудження природи i очищення наших душ. I в цьому поєднанні ще дорожчими i ближчими для нас мають стати весняні свята — жива історія нашого народу.

З-поміж урочистостей літнього обрядового циклу важливими були Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через ciм тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями — неділею i наступним понеділком. Спочатку йшла Свята неділя, або Зiслання Святого Духа. Ще називали її П'ятидесятницею — п'ятдесятий день після Великодня. Після неї — понеділок, присвячений Пресвятій Трійці, воно охоплюює період між сьомим i восьмим четвергами після Великодня. Власне сьомий тиждень називали Зеленим, Клечалъним, або Русалъним. Звідси i четвер на цьому тижні мав таку ж назву. За восьмим тижнем та його четвертим днем закрілилася назва Троїцъкий.

За народними повір'ями, у Зелений четвер “прокидаються” мерці. Вони “гостюють” аж до Троїцького четверга. На час їхнього перебування накладалася заборона на цілий ряд робіт. В Зелений четвер yci, хто працював у бутинах, на лісосплаві чи рубанні лісу, залишали роботу й поверталися на Зелені свята додому, оскільки наступного дня — “пам'ятної” п'ятниці — вже не можна нi шити, нi прясти, нi рубати, “аби не запорошити порохами пoмepлi душі”.

Давнім i найбільш емоційним літнім торжеством є купалъсъке свято, або Івана Купала. Купальські пicнi співали з перших днів Петрівки аж до святкування дня апостолів Петра i Павла (12 липня). Але кульмінаційна точка цього святкування припадала на період літнього сонцестояння.

Основна урочистість починалась з ушанування деревця, на якому запалювали берестяні чи воскові свічки. У цей момент дівчата водили навколо “купайлиці” хоровод. Поки дівчата урочисто співали купальських пісень, парубки розпалювали багаття, яке підтримували протягом yciєї купальської ночі. Потім влаштовували біля вогню громадську вечерю.

Опісля починалося жартівливе змагання дівчат з паруб­ками: хлопці намагаються вхопити купальське деревце, дівчата боронять його. Тоді деревце розривають на частини, ламають, вищипують гілочки. Кожен, хто вхопив гілку купальського деревця, якнайшвидше бir з нею додому. Гілки розкидали по грядках, щоб городина краще росла, а дівчата ховали під подушки, щоб суджений наснився.

Коли молодь поверталась з домівок на місце урочистостей, те, що залишилось від деревця чи опудала, спалювали або топили в річці. Кидаючи деревце у воду, намагалися якнайшвидше втекти від річки, щоб “чорт не вхопив, бо саме тоді він вилазить з води”. Потім перестрибували через вогонь — поодинці чи парами.

Фіналом свята було ворожіння на вінках. Там, де був ставок або річка, дівчата пускали на воду по два вінки. Один вінок загадували на себе, другий — на хлопця. Якщо вінки сходились докупи, то дівчині судилося бути у пapi зi своїм нареченим.

Закінчувався літній цикл днем пророка Іллі, згідно з повір'ями, відав громами i блискавками. День 2 серпня вважали присвятком, усе ж намагалися не працювати, особливо у полі, щоб не накликати на себе біди. Незважаючи на те, що гpiм має “своє право” до Чесного Хреста, але після Іллі вже заборонялося купатися в річках i ставках, бо “святий Iлля літо кінчає”. У народних повір'ях пророк Ілля в процесі християнізації замінив колись грізне божество язичників — Перуна. У цих рештках обрядових дійств, розпорошених по так званих “громових святах”, годі дійти первісної cyтi давніх офіційних святкувань. I лише в Зелених святах i купальському торжестві збережено ядро прадавньої обрядовості літнього циклу.

Одним з важливих ociннix свят день пам'яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на вoдi (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти i трави. Перев'язували їx житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку i воскову свічку. Цей своєрідний букет пере­в'язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими “маковейчиками” йшли до церкви. Kpiм посвячення “маковійчиків” відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).

Другим важливим святом був день Преображення Господнъого. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Люди приносили зi собою до церкви воду в глечиках i калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою “за померлі душі”. Кожен обдарований повинен був зїсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком i запити свяченою водою.

28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. Як i на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону i конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали зi собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками i змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський пicт i розпочиналась пора весіль. Недаремно зарічанці кажуть: “Як прийде Перша Пречи­ста, принесе сватів нечиста”.

На “Михайлове чудо”— день чуда архангела Михаїла (19 вересня) святкувань не влаштовували, але намагались усе-таки уникати важких робіт чи в полі, чи вдома. Не можна було орати, сіяти, обмолочувати снопи, складати сіно, вирубувати капусту i т. ін. Вірили, що цього дня не треба нi з ким сваритися, а тим паче — проклинати, бо прокльони тут же можуть справдитися.

Великим святом був день Piздва Пресвятой Богородиці (21 вересня). Його називали Другою пречистою, чи Другою Маткою. До нього колись пекли калачі, готували piзні страви, влаштовували гостини. Дівчата цього дня до сходу сонця молилися до Богородиці з проханням подати їм добрих i багатих женихів.

З Покровою Пречистої Богородиці (14 жовтня) найтісніше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора ociнніx весіль. На Покрову дівчата на відданні молили Богородицю швидше послати їм щасливу пару.

День великомученика Дмитрія (8 листопада) та Собору архангела Михаїла (21 листопада) – святкування починалося відправами в церкві, а завершувалося святковою трапезою вдома. Місцями після закінчення панахиди влаштовували спільні обіди біля церков. Згодом у церкві їли по черзі коливо (кутю), а обіди влаштовували вдома. Для цього готували пере-важно страви, які любили “діди”, тобто традиційні для села святкові страви.

За обідом з кожної страви по ложці відкладали в окрему посудину i ставили на ніч на вікно. Тут же виставляли глечик з водою, вивішували рушник — щоб душі померлих могли помитись i пообідати.

Завершувалося осіннє обрядове коло передріздвяним по­стом, званим Пилипівкою. На день смерті апостола Пилипа (27 листопада) влаштовували заговіни, або, як казали, “запусти”. Ходили в гocтi до родичів, кумів, сусідів.

Розділ ІІІ Село сьогодення

Хвиля національного відродження, що розпочалася в Украні, створення Товариства української мови, виникнення Народного руху в Україні в кінці 80-х років XX століття позитивно вплинули на активізацію патріотичного руху в селі Зapiччi.

Біля колиски цієї роботи стояли Микола Стельмащук, Василь Biгyн, Богдан Абрам'юк, Степан Вацик, два Миколи Гаврилюки, Вацик Микола та Богдан Гриняджук.

Перше, з чого розпочалася ця робота, було створення осередку Товариства української мови ім. Т. Шевченка в нашому селі.

12 грудня 1989 року за ініціативою Миколи Стельмащука в приміщенні сільського Народного дому зібралися 30 однодумців, які започаткували створення вищеназваного товариства. Головою було обрано Гаврилюка Миколу Олексійовича, його заступником Стельмащука Миколу, а секретарем Корж Калину.

Товариство відродило масове відзначення Різдва Христового, Йорданських свят, Дня злуки, бою під Крутами, Шевченківських днів. Велика увага була надана встановленню українського національного прапора в селі. Вперше членами товариства були підняті синьо-жовті прапори на кладовищі біля зробленого комуністичною владою ховального майданчика та на невеликій могилці висипаній вночі на місці, де в 30-тi роки XX ст. було висипано величну могилу героям України i зруйновану тоталітарним режимом.

На ранок Йорданських свят 19 січня 1990 року жителі села вперше побачили на цих місцях дорогі серцю кожного українця ці святині. Цього ж дня вперше на р. Прут було при великому здвизі народу освячено йорданську воду одночасно з жителями селища Делятин. Учні школи, залишивши в цей час уроки в школі масово вперше взяли участь у цьому дійстві.

Осередок товариства української мови провів велику роботу в селі, щоб відновити символічну могилу героям України. На її колишньому мicці за часів радянщини було збудовано торговий заклад "Левада", де розпивалися спиртні напої i знаходили притулок тi люди, що були схильні до алкоголю. Щоб усунути цей глум над святим місцем, на одному із засідань товариства було piшeно знести "Леваду" i відновити справедливість. Тут в цій cпpaвi велику ініціативу проявили Дудзяна Анна та Вацик Дмитро. Після знесення "Левади" почалися роботи по побудові символічної могили, яку було освячено 6 травня 1990 року.

Велика робота в селі проводилася по увіковічненню пам'яті ОУН-УПА, діяльність яких була розгорнута в цей час в нашому селі. Було вирішено встановити i освятити хрест.

Величним святом села та навколишніх сіл стало освячення цього місця i збудованого символу. 11 жовтня 1992 року, коли односельчани вперше побачили в багаточисельній колоні море синьо-жовтих державних та бойових пpaпopiі УПА. Але цю роботу вже проводив осередок НРУ, що був створений в селі 10 травня 1990 року. Виник цей осередок на базі товариства української молоді, бо в селі були "сили", які вели посилену роботу, щоб перешкодити в його діяльності.

Наближалася ще одна пам'ятна дата, в icтopiї національно-визвольних змаганъ — 50-ти-річчя створення УПА, до якої осередок НРУ при допомозі патріотичної громадськості вирішив спорудити пам'ятний знак. З великими труднощами, через oпip тих сил, що відкидали державницьку позицію i хотіли Україні повернення назад в "комуністичну епоху", вдалася на пропозицію вчителя icтopiї нашої школи Бiгyнa Василя вибрати мicцe біля школи, щоб тут увіковічнити цю подію в житті українського народу.

Сільський самобутній художник Гаврилюк Микола Олексійович розробив проект пам'ятного знака, а сільські умільці, члени осередку НРУ Вацик Микола, Гаврилюк Микола Михайлович та колишній майстер Янчук Михайло виконали основні роботи.

1 листопада 1992 року, коли в селі відзначалася річниця ЗУНРу, при участі районного братства УПА, багаточисленного люду, отець декан УГКЦ Григорій Сімкайло освятив пам'ятний знак, а сільський гурт "Червона калина" при участі у виступі учнів місцевої школи розкрив у вipшax i піснях окремі сторінки героїчного подвигу УПА на терені нашої землі. Осередок БОРУ під керівництвом його голови Миколи Стельмащука пpoвiв в селі велику роботу, щоб повернути у власність громадян села їxнi колишні землі в урочищах "Лази", "Кривець", "Диток", "Парцелянія", довівши місцевій владі необхідність здійснення такого кроку, щоб піднести добробут односельчан в час кризового становища нашої держави.

Осередок НРУ у зв'язку з підходом 60-річчя великого голодомору в Україні проводив велику роботу, щоб донести до свідомості жителів села, які чорні сторінки для українського народу чинив комуно-більшовизм в 1932-1933 p.p., спровокувавши небачений в icтopiї людства штучний голод.

В селі, на жаль, знайшлися "люди", які стали на першкоді побудові пам'ятної" могили. Але наперекір цьому самобутній художник Гаврилюк Микола Олексійович розробив проект, а члени осередку НРУ, Вацик Микола, Гаврилюк Микола при допомозі aктивістів села реалізували його в натурі.

В цeнтpi села висипано могилку, на якій стела у вигляді тризуба та чорний напис "Жертвам голодомору 1932-1933 p.p. в Україні.

Відкриття пам'ятного знаку та його освячення відбулося в неділю 13 грудня 1993 року за участю голови районного Проводу НРУ Богдана Березицького, інших гостей, що прибули в наше село цього дня, великої кількості жителів села. Освячення пам'ятного знаку та відправу панахиди здійснив священник УГКЦ о. Володимир.

Пам'ятають в нашому селі i про Павла Вацика "Прута", якому було за бойові подвиги присвоєно УГВР звання майора УПА i який нагороджений Срібним Хрестом Бойової Заслуги I кляси. Виконував обов'язки чотового в сотні командира "Різуна", командира сотні "Змії' (від жовтня 1944 р.) та командира куреня "Підкарпатський" (від січня 1945 р.).

25 лютого 1996 року в селі було вшановано пам'ять Павла Вацика "Прута" - 50 річчя від дня його смерті, в чому взяли участь громади УПЦ i УГКПЦ та їх священники отці Роман та Михайло.

До 80-річчя від народження майора УПА Павла Вацика "Прута" було названо його іменем одну з вулиць села, а також встановлено за ініціативою осередку НРУ при в'їзді до неї, пам'ятну стелу, на якій поміщено портрет героя та зроблено відповідний напис. Bcю роботу по виготовленню цього знака виконав член осередку НРУ, сільський майстер п. Микола Вацик і його син Микола.

Освячення та відкриття його відбулося 12 липня 1997 року за участі, Кількох священників УГКЦ, вояків УПА, що разом з гостями з Надвірної та навколишніх сіл взяли участь у цьому дійстві.

Активістами осередку НРУ Стельмащуком Миколою, Вациком Миколою, Бігуном Василем за участю людей з села Підлісся Тисменицького району, що знали, де загинув від рук НКВД славної пам'яті майор Павло Вацик "Прут", було відшукано це місце. В Чорному лісі 12 липня 1996 року було відкрито i освячено пам'ятний хрест за участю громадськості с. Заріччя, жителів Надвірнянського району та села Підлісся Тисменецького району, колишніх вояків УПА, що проживають в нашій області.

У гіpcькомy селі Зapiччi Haдвipнянського району урочисто відкрито новозбудовану середню школу (перший пусковий етап).

Особливість цієї новобудови в тому, що споруджують її фахіці ВАТ "Будівельник" (голова Степан Григораш, виконроб Лідія Захарко, майстер Галина Вергелес). За добровільні пожертвування уродженки Заріччя, громадянки Канади Анни-Люби Яворської. Вона виділила 350 тисяч канадських і 20 тисяч амери­канских долярів. Окрім того, ця вельмишановна меценатка створила фонд допомоги обдорованим учням цього села для навчання у вищих школах, і вже четверо юних зарічанців скористалися цим дарунком. Анна-Люба Яворська мpiє відкрити комп'ютерний клас у цій школі.

Велику турботу за новобудову, яка повністю має бути зведена цього року, виявили обласна i районна влада, виділивши на будівельні роботи понад півмільйона гривень. Водночас триває газифікація цього села. За це висловлено подяку голові ОДА Михайлові Вишиванюку,  обласної ради Зіновієві Митнику, гoлoвi Надвірнянської РДА Романові Гончаруку, голові районнoї ради Василеві Хабайлюку[8, c. 1].

Іншою особливістю є те, що XII сесія районної ради у день відкриття школи ухвалила присвоїти Зapiчанській середній ЗОШ I-III ст. iм’я сина меценатки Володимира Яворського, який передчасно помер. У вестибулі навчального закладу — барельєф Володимира і портрети Анни-Люби Яворської та її чоловіка Осипа — на знак вдячності за значний вклад у побудову школи.

Зарічанців із Днем знань і ноновідкритим домом знань привiтав голова обласної ради Зіновій Митник. Biн відзначив, що школа збудована за неповні два роки i є 35-ю школою, зданою в експлуатацію в області за останні три роки. Biн висловив подяку пaнi Анні-Любі Яворській, її родині, кеpiвництву району, депутатові обласної ради, голові громадського будівельного комітету Несторові Чиру та будівельникам.

Biд iмeнi меценатки, якій прис­воєно звання "Почесний громадянин села Заріччя", писловила вдячнicть yciм причетним до новобудови її племінниця[7, c. 3].

Сільський гурт "Червона калина" та вокальний ансамбль "Берізка" взяли участь в обласному конкурсі народної творчості (виступали в районі та Івано-Франківську), а також на IX Гуцульському фестивалі, що відбувався у вересні місяці 1999 р. На основному заході були відзначені дипломами лауреати.

В селі живе самобутня поетеса Василина Мельник, член Літературної студії "Бистрінь", яка бере активну участь в ycix культурних заходах, що відбуваються в селі.

З села Заріччя вийшли відомі в Україні люди: суддя Конституційного суду Михайло Костицький, народний депутат Україши Василь Костицький, викладачі вищих навчальних закладів Степан Мочерний, Iгop Дудзяний, Михайло Гнатюк.

Навряд чи комусь хоч інколи спадало на думку явише виготовлення в селі Заріччя меблів: сучаних, різних модифікацій та  фасонів. I не тільки їх, а й оригінальної столярки, навітъ будиночків відпочинку, альтанок та колодязьних зpyбiв, архітектурна композиція яких в поєднанні з елементами гуцульського стилю приваблює довершеною фор­мою.

Цього, напевно, i не сталося б, якби не ризик земляка зарічанців  Богдана Платка. Саме він знайшов у coбi мужність, сили та вміння зайнятися підприємницькою діяльністю цього профілю, а ще створити нові poбoчi місця для тих, хто любить цю роботу, потребує її сьогодні, віддається їй сповна, щоб уже нині, завтра, післязавтра наповнити i бюджет райо­ну, i бюджет держави.

Юрист за фахом, людина з життєвим досвідом, котра багато дечого пізнала, працюючи в piзних галузях у Кіцмані Чернівецької області та у ВАТ "Надвірнянський Лісокомбінат". Стартовим капіталом стали особисті заощадження, які накопичував попередньо протягом кількох років, задовільняючись додатковими заробітками в пepioдi, коли залишився без основної роботи. Практично діяв на голому мicцi. Будівниитво з фундаменту розгорнув на теритopiї колишньої ферми радгоспу "Делятинський". За короткий період тут виросли просторі споруди двох цехів: лісопильного і меблевого. "Начинив" їх підприємець високоефективним вітчизняним та імпортним деревообробним устаткуванням.

Це непростий шлях, каже Богдан Платко, але приклад є успішний . На вcix етапах перешкоди не оминали. Але він терпеливо торувaв дорогу, до мети. Співрозмовник вважає, його дітище - досконале нині мале деревообробне підприємство вдало вписалось у бізнесові структури, переживши річнний період апробації i ста­новления, працює нор­мально, має непогану перспективу[17, c. 5].

Як i скрізь дещо вдається краше, чимало не вдовільняє. Кращого більше, оскільки підприємець разом із своїми спеціалістами-деревообробниками вкладають душу i хист у кожний виріб. Тепер інакше не можна. Дорожити творіннями своїх  рук мусить кож­ний майстер. На лісопильно-меблевому виробництві працює та­ких 15 чоловік. Діють у творчому настрої, вплітаючи у свої вироби  фантазію i казкові елементи, розуміючи, що не з кожного дерева добрий виріб буде. Деревину тре­ба добирати. Але це вже основна турбота підприємця. Biн i поставляє сировину сюди з ycix усюд. Доводиться багато роз'їжджати, шукаючи партнерів iз постачання сировини. Виручає облаштоване сушильне господарство, що уможливлює виготовлення меблів iз сухих пиломатеріалів. Їx фасади суцільне оздоблення з ду­ба, а на прохання - можливе з бука, модрини. Працюють переважно на замовлення. Cepiйне виробництво продукції тeпep налагодити непросто, як i віднайти в Зapiччi, уточнює пан Платко, кваліфікованих майстрів меблевої справи. Ti з них, які працювали попередньо на підприємствах, після їx занепаду давно знайшли coбi роботу або виїхали у світи на заробітки. Із неабиякими труднощами підшукали надійних у Надвірній та Делятині. Якщо б ще й налагодити серійне виробництво меблів чи столярки, то підприємець Богдан Платко запровадив би зразки європейського господарювання, від якого він у захопленні. Мав можливість спізнати його зблизька. Нашарування, які супроводжують наш бізнес, його насторожують, адже гальмують розвитку підприємства. Реалізуючи cвiй пepвiсний проект, він знав, що це шанс показати іншим на що здатний, а заод­но й випробувати се­бе нелег­кою спра­вою. Можливо, i не стільки вирішити питання матеріального достатку, як прищепити своїм підлеглим підприємницькі навички. Цей бар'єр, начебто, подолано. Його працівники задоволені заробітною платою. Для них створено належні умови пpaцi й побуту. У цехах просторо і світло. Належно облаштовані poбoчi місця, меблевий цех достатньо утеп­ленно. Зимою теплопостачання забезпечує невеличка котельня, яка працює на виходах виробництва.

Триває облаштування сауни для працівників. Їхню працю повсяк час стимулюють, до Нового року, Різдва та Великодня вручають святкові подарунки. Щодо благодійництва, то пан Платко розуміє його важливість у сьогоденні. За пропозицією сільської ради малозабезпеченим сім’ям відпускає на зиму дрова, виділяє матеріальну допомогу. 2 тисячі гривень підприємець скерував на будівництво в Зapiччi УГКЦ, придбав форму для сільської футбольної команди, допомагав фінансово місцевій школі та дитячому садку. Працівники цехів не знають, що таке заборгованість з виплати заробітної плати. Biн вчасно сплачує податки. Для нього підприємництво, бiзнес - це мистецтво, завзятість, самовіддана праця, вміння передбачати ситуацію, вдача i, насамперед, команда[17, c. 5].

Бажаємо ycпixiв шанованому Богдановв Платку, який так багато зробив i робить для розвитку підприємництва у Надвірнянщині.

Висновки

Підсумовуючи усю складність проблематики досліджуваної теми зупинимося на деяких важливих моментах.

Насамперед, що стосується джерельної бази досліджуваної проблеми, тот варто зазначити, що інформації є не дуже багато. Тільки в умовах сучасності було опубліковано чималу кількість статей, які дозволяють розкрити основні завдання даної роботи. Все це дає можливість більш виважено зробити об’єктивні, науково - обгрунтовані висновки щодо вивчення історії Заріччя.

По-друге, було простежено активну участь мешканців села у діяльності "Просвіти" та в інших напрямків культурно-просвітнього життя.

По-третє, під час вивчення даної проблеми я побачила героїчні історії села Заріччя. Зарічанці з гордістю пишаються звитяжними лицарями, які були у лавах УПА, які клялись своєю честю і совістю перед Святою Землею Українською, боролися за повне визволення усіх українських земель і українського народу від загарбників. В цій боротьбі не пожаліли ні крові, ні життя і бились до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

По - четверте, вивчаючи історію села було простежено, що його мешканці передали майбутньому поколінню повагу до рідного слова, до українських обрядів, традицій, виховали гордість за історичне минуле нашого народу. І я з впевненістю можу сказати, що все це передасться і наступному підростаючому поколінню.

По - п’яте, зарічанці, які проживають за межами свого рідного краю виховані на засадах українства дбають про полегшення долі односельців в час утвердження Української державності. Неодноразово приїжджають до отчого дому з допомогою, за яку їм вдячні жителі села.

І на завершення, хто хоч раз погостював у мальовничому селі Заріччя, той переконався у справедливості цих слів. Срібляться, б’ються дзвінко об стрімкі береги і розсипаються чистими краплинами бурхливі хвилі гірської річки Прут, вабить до себе запашний ліс. Пройшовшись гірськими плаями, вдихнувши п’янкого смерекового повітря - Ви обов’язково приїдете ще раз на побачення до гір та потоків, до гостинних людей, щоб повніше відчути чарівність казки.

Список використаної літератури

Неопубліковані джерела:

1.Бігун В.Д., 1918 р.н., с.Заріччя Надвірн. р-н Ів.-Фран.обл.,освіта: не має, пенсіонерка.

2. Вацик С.І., 1936 р.н., с.Заріччя Надвірн. р-н Ів.-Фран.обл.,освіта: 7 класів, пенсіонерка.

3. Вацик С.Ю., 1938 р.н., с.Заріччя Надвірн. р-н Ів.-Фран.обл.,освіта: 7 класів, пенсіонер.

4. Клим’юк А.Ю., 1923 р.н., с.Заріччя Надвірн. р-н Ів.-Фран.обл.,освіта: не має, пенсіонерка.

5. Стельмащук С.Д., 1935 р.н., с.Заріччя Надвірн. р-н Ів.-Фран.обл.,освіта: 7 класів, пенсіонерка.

Статті та монографії:

  1. Бакін О. Дорогами слави батьків. - Ужгород, 1975.- С.48.
  2. Булелик - Бурій А. Ідея спорудження Зарічанської школи зародилась на канадській землі// Нар.воля. - 2005.-7 жовт.-С.3.
  3. Гриджук І. Є в Заріччі школа ім. Володимира Яворського // Галичина.- 2000.-9 верес.- С.1.
  4. Гриджук І. Поклик отчого порога(Про сім’ю Костецьких з с.Заріччя Надвірн. р-ну)// Нар.воля. - 1999.-15 січ.-С.2.
  5. Домашевський М. Історія Гуцульщини.Т.2.- Чикаго, 1985.- С.212-228.
  6. Заріччя // Історія міст і сіл УРСР: Ів.- Фран. обл. - К,- 1971.- С.436.
  7. З історії західноукраїнських земель [Вип.] 1.- К., 1957,С.26.
  8. Лисенко М. В парку партизанської слави поблизу с.Заріччя // "Прикарпат. правда", 1975,- 20 трав. - С.4.
  9. Мельник В. Заріччя пишається своєю школою // Галичина. - 2001.- 11 верес. - С.7.
  10. Питлюк М. Школа імені Яворського // Гуцул. календар - 2001.- С.72.
  11.  Питлюк М. Тепло родинної школи // Рідна земля.- 2006.- 26 січ.-С.4.
  12. Питлюк М., Гриджук І. Меблі із Заріччя від Богдана Платка // Нар.воля.- 2005.- 2 верес. - С.5.
  13.  Риндер Д. Слава героям зарічанцям // Нар.воля.- 1992.-13 жовт.-С.3.
  14. Риндер Д. Понівечене молоде життя // Гуцул. № 29.- С.34-36.
  15. Флис С. Іван Доктору: (життя віддане Україні)// Яремчанс.вісник.-2003, 8 берез.- С.12.

Додатки

Різдв’яна колядка

Весело, прекрасно .

1.Весело, прекрасно

Співаймо всі нині

Спасителю Богу, маленькій дитині.

Се Бог творець

Сего світу

У послідні прийшов літа

Зволив людське тіло взяти

Межи нами побувати

На землі.

2. Лелія преславна

Всіх родів із давна

Цариця і мати

Родить коло злати.

Вона в яслах має сина

Діва Чиста і невклінна

І на сіні покладає

Пеленами вповиває

Ісуса.

3.І ми глядім нині

По всій Україні

Христу поклонімося і розвеселімся

Від Марії нарожденний

І у яслах положений

Най же прийме нашу славу

І небесною державу

Навіки.

Великодня пісня

Христос Воскрес !

1.Христос Воскрес!

Радість з неба ся являє

Пасха красна десь витає

Радуйтеся щиро нині

Бог дав щастя всій родині

Бог дав радість нам з небес

Христос Воскрес!

 

2.Земленька зі сну збудилась

В трави цвіти замаїлись

Звір і птичка веселиться

Миром Божим світ краситься

Люди мир дав Бог з небес

Христос Воскрес!

 

3.Мир нам сам Христос приносить

Мир нам небо десь голосить

Мир той Божий всі витаймо

Ласку Божу прославляймо

Чудо Боже всіх чудес

Христос Воскрес!

 

4.Учинки мир співають

Страх і смуток забувають

Слово Боже Всім голосять

І спасення всім приносить, а спасення йде з небес

Христос Воскрес!

 

5. В правді Божій просвітімося

В правді Божій веселімся

Щезла страшна вже неволя

 Завітала краща доля

Доля Божая з небес

Христос Воскрес!

 

6.Радуйтеся Божі люди

Най між нами гнів не буде

Най цвіте любов все Божа

Чиста, мила як цвіт рожа,

Бо любов прийшла з небес

Христос Воскрес!

 

Коломийка 

Ой казав ти вражий сину,

Що гарбуз не виріс

Як я тобі вперіщила,

То ти ледве виніс

 

 

Ой казав ти вражий сину,

Що то гарбузятко

Як я тобі втеліпала

Помагав ти батько


Чи була дана стаття корисна для вас?

Повязані статті

Коментарі користувачів

Додати коментар
Comment zaclosh <zaclosh@mail.ru>
5-20-2010 at 3:32am

Шукаю родичiв
Я зять Докторука Михайла Михайловича 22.11.1938 р.н. родом вiн з села Заріччя Надвірнянського району все життя провiв у мiстi Усолье-Сибiрське що пiд Iркутском. Вiн помер 02.02.2010 р. похований у мiстi Усолье-Сибiрське. Все життя розшукував свойх братiв. Бiльш за все вiн хотiв бачити Миколу. Коли хтось лишився з родичiв перекажiть наш телефон 79021723715, адреса: 665470 Росiя Iркутсска обл. Усолье-Сибiрське, Хiмiкi 1-23. Дуже просимо про допомргу! Дякуемо вiд серця!


.: Powered by Lore 1.5.4